Причини девіантної поведінки дітей та молоді 

Групи причин                                                                                                                  Різновиди причин

 Соціально-економічні                                                                    Зниження життєвого рівня населення

                                                               Майнове розшарування суспільства

                                                              Обмеження можливостей соціально схвалених форм заробітку

                                                              Безробіття

                                                               Доступність алкоголю та тютюну для неповнолітніх

                                                              Широка реклама психоактивних речовин

                                                               Зниження рівня соціальної безпеки

 Соціально -педагогічні                    Криза інституту сім'ї

                                                               Виховання в неповній сім'ї

                                                                Завищені вимоги батьків до дитини

                                                                  Ворожість та конфлікти між батьками

                                               Критицизм підлітка по відношенню до школи, сім'ї відчуженість від них

                                                          Низький статус підлітка у класному колективі

                                                          Слабка система позашкільної зайнятості дітей та молоді

 Соціально -культурні                                                                 Зниження морально-етичного рівня населення

                                                                Поширення кримінальної субкультури

                                                                 Негативний вплив засобів масової інформації

                                                              Лібералізація статевої моралі

                                                                 Домінування серед молоді культу сили

 Психологічні                                                                           Прагнення бути незалежним від дорослих

                                                              Бажання бути визнаним в групі однолітків

                                                          Потяг до самоствердження

                                                                     Несформована система моральних цінностей

                                                                     Бажання виглядати дорослим

                                                                      Потреба змінити психічний стан у стресовій ситуації

                                                              Підвищена тривожність, низька самооцінка

                                                                     Акцентуації характеру, психопатії

                                                         Психопатологічні синдроми (депресія, паранойя, мстивість тощо

                                                         Негативні риси характеру (заздрість, лінощі, жадібність...)

 Біологічні                             Порушення роботи ферментативної та гормональної системи організму

                                                                                                    Наслідки спадковості

Вплив різноманітних факторів природного середовища (рівень радіації, хімічний склад повітря тощо)

Теорії причин правопорушень[ред.]

Виясненням причин правопорушень займались давно, ще з часів Арістотеля і Платона. Більш детально почали вивчати причини правопорушень в XIX-ХХ століттях, що було обумовлено великим ростом правопорушень, збільшенням населення, розвитком капіталізму та іншими причинами. Наука нараховує декілька десятків найбільш розповсюджених теорій причин правопорушень. Всі концепції про причини правопорушень можна поділити на дві основні групи: соціологічні і біосоціологічні. Перші характерні для американської і англійської науки; другі - для європейської і латино-американської науки.

Соціологічні теорії причин злочинності[ред.]

Ведучою теорією являється теорія науково-технічної революції як комплексної причини правопорушень в ХХ ст. НТР визиває такі серйозні  соціальні зміни, як індустріалізацію, урбанізацію, автомобілізацію, міграцію. Вони порушують традиційні форми сімейних зв’язків, релігії, культури, внаслідок чого відбуваються відчуження і знеособлення людини, придушення її індивідуальності. Концентрація населення в містах, розповсюдження загальнї байдужості підвищують агресивність, егоїзм, індивідуалізм і емоційну нестриманість, що веде до зростання правопорушень.

Вчення Є.Сатерленда про деференціальні асоціації (різні зв’язки). Суть цієї теорії зводиться до того, що правопорушниками не нарождуються, а навчаються в процесі багатогранних контактів особи в мікрогрупах: в сім’ї, на вулиці, в профспілках і т.п. Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і пропозиції веде до правопорушень в інших осіб і навпаки. Але ця теорія не пояснює походження правопорушень, вона вважає що правопорушення вічно присутні у людському суспільстві. Вона критикує біопсихіатричні фактори правопорушень і ігнорує свободу волі людини.

Теорія соціальної дезорганізації (аномії). Її суть: різний рівень багатства і бідності, велика соціальна нерівність ведуть до правопорушень. Американський кримінолог Т.Є. Шур вважає США правопорушним суспільством, оскільки воно нерівноправне суспільство. Соціальна єдність суспільства веде до нормального життя і зменшення правопорушень.

Теорія багатофакторності (Кетле Гере). До таких факторів відносять: фізичні, кліматичні, теоритичні, психічні, антропологічні, соціальні. Барт нарахував більше 170 таких факторів, хоча і ця теорія не давала системного аналізу.

Класова теорія. Її суть зводиться до того, що основною причиною правопорушень є класова принадлежність і майнова нерівність.

 Крім того французький вчений Стансю називає 11 основних факторів правопорушень:

дегуманізація людських законів в результаті НТР;

урбанізація - ріст великих міст;

індустріалізація;

конкуренція;

бідність і велика розкіш населення;

фрустрація - емоційне незадоволення потреб і інтересів багатьох людей;

страх перед новими хворобами;

нудьга і незайнятість;

алкоголізм;

етнічно-психологічна несумісність;

почуття неповноцінності в результаті багатьох факторів.

Біосоціальні теорії правопорушень[ред.]

Серед цих теорій причин правопорушень найбільш розповсюджені теорія небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії, теорія психопаталогічних причин, спадкові теорії, теорії конституціональної схильності.

Небезпечний стан - перманента (змінююча) і іманеннтна (внутрішньо присутня) людині схильність до здійснення правопорушень. Небезпечний стан - це явище не юриспруденції, а медицини.

Фрейдистські теорії правопорушень отримали розповсюдження з початку ХХ століття під впливом лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда. Суть цієї теорії полягає в тому, що людина з часу народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів - агресивних, статевих, страху - з моральними установками особи. З цим пов’язаний комплекс неповноцінності, особливо часто цим пояснюють правопорушення неповнолітніх. Особистість людини формується в дитячому віці, то відношення матері до сина і сина до матері (комплекс Едіпа), а також батька до дочки і навпаки (комплекс Електри) розглядаються доленосним формуючим фактором, від якого людина не може позбавитись все своє життя.

Теорія психопатологічних причин. Головна думка цієї теорії - правопорушник завжди психопатична або розумово відстала особа.

Спадкові теорії - вважають причиною правопорушень, які передаються по спадщині. Ця причина знаходиться в хромосомах, генетичному коді людини, яка має схильність до антисоціальної поведінки. Іноді її називають "теорія сімейного дерева". Ця теорія практично не підтверджуються, хоча в окремих випадках такі приклади можуть бути.

Теорія конституціональної схильності (Е. Кречмер, нім. проф. медицини). Її суть полягає в тому, що між будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характером, є прямий зв’язок. Чим більш раннє правопорушення, небезпечне і регулярне, тим значніша роль біологічних факторів. Це. по суті, антропологічна теорія.

Правові теорії. Їх суть полягає в тому, що окремі раси людей більш схильні до антисоціальної поведінки, ніж біла раса. Разом з тим на правопорушення більш впливають соціально-економічні фактори, а також національність, відношення суду до підсудних тощо.

Існують і інші теорії і підходи до причин правопорушень. Деякі дослідження і висновки про причини антисоціальної поведінки були висказані ще Ш. Монтескьє і І. Бентамом, які пробували інтерпретувати з точки зору впливу на людину географічного середовища, клімату, стану здоров’я, а також деяких соціальних факторів.Чарльз Ломброзо висунув теорію "уродженого" правопорушника, в якій на перший план поставив антропологічні, біологічні, психобіологічні фактори правопорушень, а його послідовник Феррі Е. пробував поєднати антропологічні, фізичні і соціальні фактори антисоціальної поведінки в одну класифікацію. Існують також психологічні, правові і політичні підходи тощо. Для більшості науковців немає доказів того, що біологічні фактори обумовлюють правопоруешення. В кожній расі є біологічно неповноцінні представники, які схильні до правопорушень.

Шляхи подолання

Ця теорія імпонує і тим, що її рекомендації спрямовані на ослаблення зв'язків злочинців один з одним і посилення контактів правопорушників з соціально конформними людьми, а також розширення їх можливості засвоєння традиційних нормативних цінностей. Наприклад, зміцнювати зв'язки засуджених до позбавлення волі з родичами, священнослужителями, представниками різних громадських гуманітарних фондів, психологами і т.д.; надавати посильну допомогу з боку держави після звільнення з місць позбавлення волі; компенсацію збитку засуджений повинен вважати частиною кримінального покарання (від цього виграють і злочинець, і жертва, і суспільство) та інше.

Доповнення

Теорія розбитих вікон[ред.]

Тео́рія розби́тих ві́кон — теорія, яку сформулювали Джеймс Вілсон (J. Q. Wilson) і Джордж Келлінг (G. L. Kelling) у 1982 році [1]. Відповідно до цієї теорії, якщо хтось розбив скло в будинку і ніхто не вставив нове, то незабаром жодного цілого вікна в цьому будинку не залишиться, а потім почнеться мародерство. Іншими словами, явні ознаки безладу і недотримання людьми прийнятих норм поведінки провокують оточення теж забути про правила.

Теорія знайшла широке застосування на практиці - спочатку в Нью-Йорку, а потім і в багатьох інших містах США, Європи, Південної Африки, Індонезії і т.д. Ретельно стежачи за чистотою вулиць і змиваючи графіті зі стін, нью-йоркська влада не тільки привчила громадян вести себе культурніше, а й домоглася значного зниження злочинності у місті.

Критика[ред.]

Багато експертів сумнівалися в дієвості теорії розбитих вікон. Зокрема оскаржувалося твердження, що недотримання оточуючими одних правил може підштовхувати людей до порушення інших.

Експериментальна перевірка[ред.]

Соціологи Гронінгенського університету (Нідерланди) провели шість експериментів з перевірки істинності теорії розбитих вікон. [2]

Експеримент 1[ред.]

Перший експеримент проводили на вулиці, де багато магазинів, біля стіни будинку, де гронінгенці, приїжджаючи за покупками, паркують свої велосипеди. Біля цієї стіни стояв яскравий, добре помітний знак, що забороняв малювати на стінах. Спочатку стіна була чистою. Експериментатори повісили на кермо кожного велосипеда (всього велосипедів було 77) папірець зі словами «Бажаємо всім щасливих свят!» І логотипом неіснуючого магазину спортивних товарів. Сховавшись в затишному куточку, дослідники стали спостерігати за діями велосипедистів. На вулиці не було урн, тому людина могла або кинути папірець на землю, або повісити на інший велосипед, або взяти з собою, щоб викинути пізніше. Перші два варіанти розглядалися як порушення прийнятих норм, третій - як їх дотримання.

З 77 велосипедистів лише 25 (33%) повели себе некультурно. Потім експеримент повторили, при такій же погоді і в той же час дня, попередньо розмалювавши стіну беззмістовними малюнками. На цей раз насмітили 53 особи з 77 (69%). Виявлена різниця має високу ступінь статистичної значущості. Таким чином, порушення заборони малювати на стінах виявилося серйозним стимулом, що провокує людей порушувати інше загальноприйняте правило — не смітити на вулицях.

Експеримент 2[ред.]

Другий експеримент мав показати, чи правдива теорія розбитих вікон тільки для загальноприйнятих норм або її дія поширюється також і на локальні правила, встановлені для якоїсь конкретної ситуації чи місця. Дослідники перегородили головний вхід на автостоянку парканом, в якому, проте, була залишена широка щілина. Поруч з нею повісили знак «Вхід заборонено, обхід - 200 м праворуч», а також оголошення «Заборонено пристібати велосипеди до огорожі». Дослід знову проводили у двох варіантах: «порядок дотримано» і «порядок порушено». У першому випадку в метрі від паркану стояли чотири велосипеди, явно до нього не пристебнуті. У другому випадку ті ж велосипеди пристебнули до огорожі. Із затишного місця експериментатори спостерігали, як поведуть себе громадяни, що прийшли за своїми автомобілями: підуть обходити паркан чи пролізуть у дірку. Результат виявився позитивним: у ситуації «порядок дотримано» у дірку пролізли тільки 27% автовласників, а в ситуації «порядок порушено» - 82%.

Експеримент 3[ред.]

Третій експеримент проводили на підземній стоянці біля супермаркету, де висіло велике і добре помітне оголошення «Будь ласка, повертайте взяті з магазину візки». У ситуації «порядок дотримано» на парковці не було візків, в ситуації «порядок порушено» там знаходилися чотири візки. Їхні ручки дослідники завбачливо вимазали мазутом, щоб у відвідувачів не виникло бажання ними скористатися. До машин прикріплювали такі ж папірці, як у першому експерименті. Результат вийшов аналогічний: в першій ситуації кинули папірець на землю 30% водіїв, у другій - 58%.

Експеримент 4[ред.]

Четвертий експеримент нагадував перший, з тією різницею, що ознаки «порушення норм іншими людьми» були тепер не візуальні, а звукові. У Нідерландах закон забороняє використання петард і феєрверків у передноворічні тижні. Виявилося, що велосипедисти набагато частіше кидають папірці на землю, якщо чують як розриваються петарди.

Експерименти 5 і 6[ред.]

У п'ятому та шостому експериментах людей провокували на дрібну крадіжку. З поштової скриньки стирчав конверт з прозорим віконцем, з якого виразно проглядала купюра в 5 євро. Експериментатори стежили за людьми підраховуючи кількість крадіжок. У ситуації «порядок дотримано» поштова скринька була чистою і сміття навколо не було. У ситуації «порядок порушено» або скриньку було розмальовано безглуздими графіті (експеримент 5), або навколо валялося сміття (експеримент 6).

У ситуації «порядок дотримано» тільки 13% перехожих (з 71) привласнили конверт. Однак з розмальованої скриньки конверт вкрали 27% перехожих (з 60), а розкидане сміття спровокувало на крадіжку 25% людей (з 72).

Третя хвиля[ред.]

(експеримент)

Третя хвиля (англ. The Third Wave) — психологічний експеримент, проведений учителем історії Роном Джонсом над учнями американської середньої школи. На початку квітня 1967 Джонс витратив тиждень занять одного з класів школи Пало-Альто на спробу осмислити поведінку німецького народу при репресивному націонал-соціалізмі. Встановивши жорсткі правила для школярів і ставши творцем молодіжного угруповання, він, на свій подив, не зустрів опору ні учнів, ні дорослих. На п'ятий день Джонс припинив експеримент, пояснивши учням, як легко вони піддаються маніпуляціям, і що їх поведінка в ці дні кардинально не відрізнялася від вчинків пересічних громадян Третього рейху.

Рон Джонс викладав історію в середній школі Еллвуд Кабберле в Пало-Альто, Каліфорнія. Під час вивчення Другої світової війни, один з школярів запитав Джонса, як рядові жителі Німеччини могли прикидатися, що нічого не знають про концентраційні табори і масове винищення людей в їхній країні. Оскільки клас випереджав навчальну програму, Джонс вирішив виділити один тиждень для присвяченого цьому питанню експерименту.

В понеділок він пояснив студентам силу дисципліни. Джонс велів школярам сісти в положення «струнко», оскільки воно краще сприяє навчанню. Потім він наказав учням кілька разів встати і сісти в нове положення, потім також неодноразово велів вийти з аудиторії і безшумно зайти і зайняти свої місця. Школярам «гра» сподобалася і вони охоче виконували вказівки. Джонс велів учням відповідати на запитання чітко і живо, і вони з цікавістю слухали, навіть зазвичай пасивні учні.

Під вівторок Джонс пояснив класу силу спільноти. Він звелів учням хором скандувати: «Сила в дисципліні, сила в спільноті». Учні діяли з явним натхненням, бачачи силу своєї групи. В кінці уроку Джонс показав учням привітання, яке ті повинні були використовувати при зустрічі один з одним - підняту вигнуту праву руку до плеча - і назвав цей жест салютом Третьої хвилі. В наступні дні учні регулярно вітали один одного цим жестом.

У середу до 30 учнів піддослідного класу добровільно приєдналися ще 13 осіб, а Джонс вирішив видати членські квитки. Він розповів про силу дії. За його словами, індивідуальне суперництво часто приносить засмучення, а групова діяльність дозволяє досягти великих успіхів у навчанні. Джонс велів учням спільно розробити проект прапора Третьої хвилі, переконати двадцять дітей із сусідньої початкової школи в правильності посадки «струнко» і назвати по одному надійному школяру, який міг би приєднатися до експерименту. Троє учнів отримали завдання доповідати Джонсу про порушення встановленого порядку і критику Третьої хвилі, проте на практиці добровільними доносами зайнялися близько 20 чоловік. Один з учнів, Роберт, що відрізнявся великою статурою і малими здібностями до навчання, заявив Джонсу, що буде його охоронцем, і ходив за ним по всій школі. Три найуспішніші учениці класу, чиї здібності в нових умовах виявилися не потрібними, повідомили про експеримент батькам. В результаті Джонсу зателефонував місцевий рабин, який задовольнився відповіддю, що клас на практиці вивчає німецький тип особистості. Рабин обіцяв пояснити все батькам школярок. Джонс був украй розчарований відсутністю опору навіть з боку дорослих, директор школи привітав його салютом Третьої хвилі.

У четвер вранці аудиторія була розгромлена батьком одного зі школярів, що чекали Джонса в коридорі. Він був не в собі, пояснив свою поведінку німецьким полоном і просив зрозуміти його. Джонс, який намагався прискорити завершення експерименту, пояснив учням силу гордині. 80 присутніх в класі школярів почули, що вони - частина загальнонаціональної молодіжної програми, чиїм завданням є політичні перетворення на благо народу. Джонс велів чотирьом конвоїрам вивести з аудиторії і супроводити до бібліотеки трьох дівчат, чия лояльність була сумнівна. Потім він розповів, що в інших регіонах країни створені сотні відділень Третьої хвилі, а в полудень п'ятниці про їх створення по телебаченню оголосить лідер руху і новий кандидат на президентський пост.

В полудень п'ятниці 200 учнів набилися в кабінет, включаючи представників молодіжних субкультур, що не цікавилися шкільними справами в принципі. Друзі Джонса зображували фотографів, кружляючи по аудиторії. Опівдні телевізор був включений, але на екрані нічого не з'явилося. Бачачи здивування школярів, Джонс зізнався, що руху не існує, а учні відмовилися від власної думки і легко піддалися маніпуляції. За його словами, їх дії не сильно відрізнялися від поведінки німецького народу в критичні роки. Школярі розходилися в пригніченому стані, багато хто не міг стримати сльози.

Третя хвиля в культурі[ред.]

Експеримент був спонтанним і довгий час залишався невідомим широким масам, чому сприяв сором його учасників за свої дії. В кінці 1970-х Джонс опублікував історію експерименту в своїй педагогічній книзі. У 1981 році вийшли роман і телефільм «Хвиля», засновані на експерименті. У 2008 році вийшов сильно драматизований німецький фільм «Хвиля» (у російському прокаті «Хвиля» вийшла під назвою «Эксперимент 2: волна»), де, зокрема, кінчає життя самогубством персонаж, прототипом якого став Роберт.

Стенфордський тюремний експеримент[ред.]

Стенфордський тюремний експеримент — психологічний експеримент, який 1971 здійснив американський психолог Філіп Зімбардо, досліджуючи як впливає обмеження свободи та тюремного оточення на психіку людини, а також як впливає нав'язана людині соціальна роль на її поведінку.

Добровольці грали ролі в'язнів та охоронців в імпровізованій в'язниці, влаштованій у корпусі кафедри психології. Учасники швидко адаптувались до своїх ролей. Ніхто не сподівався, проте почали виникати по-справжньому небезпечні ситуації. Кожен третій охоронець виявився схильним до садизму, а в'язні були надто морально травмовані, двоє з них завершили експеримент достроково. Незважаючи на очевидну втрату контролю над експериментом, тільки один з 50 спостерігачів, Христина Маслач, висловилася про необхідність припинення експерименту. Зімбардо припинив експеримент достроково, через шість днів після його початку.

Результати експерименту вразили і його автора, тому Філіп Зімбардо заявив, що подібне не повинно повторитися. Багато років він був засмучений кепською славою свого експерименту, що зробив ціле покоління психологів гранично обережними. "Психологи стали виходити з того, що людина — настільки вразливе створіння, що коли вона не пройде той чи інший тест, то це назавжди зруйнує її самооцінку. Тому більшість тестів здійснювалося лише через опитування. Психологи тільки запитують: «Уявіть собі, що ви наглядач. Як би ви поводилися?»[1]

З погляду етики експеримент часто порівнюють із експериментом Мілґрема, який Стенлі Мілґрем (він колись навчався разом із Зімбардо) здійснив 1963 року в Єльському університеті.

Мета і засоби[ред.]

Дослідження оплатив військово-морський флот США, щоб розібратись, чому виникають конфлікти у їх виправних закладах і в морській піхоті.

Учасників набрали за оголошенням у газеті. Їм пропонували 15 доларів на день (з урахуванням інфляції станом на 2007 рік це приблизно 75 доларів) за два тижні участі. Із 70 осіб, що відгукнулись на оголошення, Зімбардо та його команда вибрали 24 найбільш здорових і психологічно стійких. Це були переважно білі чоловіки, представники середнього класу. Усі вони були студентами (аспірантами коледжів).

24-х молодих людей поділили на «охоронців» та «в'язнів». І хоча їх ділили цілком випадково, «в'язням» потім здавалося, що в охоронці беруть за великий зріст. Насправді жодних відмінностей у фізичних даних не було. Імпровізовану в'язницю влаштували на базі кафедри психології Стенфорду. Лаборант-старшокурсник був «наглядачем», а сам Зімбардо — директором в'язниці.

Зімбардо створив для в'язнів такі умови, які мали сприяти дезорієнтації, втраті почуття реальності й самоідентифікації. Охоронцям видали дерев'яні кийки й уніформу кольору хакі військового зразка, яку вони самі обрали в магазині. Їм також видали дзеркальні сонцезахисні окуляри, за якими не видно було очей. На відміну від в'язнів, вони мали працювати позмінно й повертатись додому на вихідні, хоча згодом багато хто брав участь у неоплачуваних понаднормових чергуваннях.

В'язні мусили вдягатись тільки в навмисно погано підібрані міткалеві халати без спідньої білизни та ґумові пантофлі. Зімбардо стверджував, що такий одяг змусить їх тримати незвичну поставу, вони будуть відчувати дискомфорт, а це сприятиме їх дезорієнтації. Їх називали тільки за номерами, які їм надали замість імен. Ці номери були пришиті на їхніх халатах, крім того вони мали носити тугі капронові шапочки на голові, що символізували новобранців, які проходять початкову військову підготовку в армії. Ще вони носили на кісточках маленькі ланцюжки — як нагадування про їхнє ув'язнення.

За день до експерименту охоронцям влаштували короткі установчі збори, але їм не дали жодних вказівок, окрім неприпустимості фізичного насильства. Їхній обов'язок — обхід в'язниці — їм запропонували здійснювати у будь-який зручний для них спосіб. На зборах Зімбардо запропонував для охоронців наступну лінію поведінки:«  Змусьте в'язнів відчути тугу, страх, відчуття сваволі, що їхнє життя повністю контролюється системою, вами, мною, й у них немає жодного особистого простору… Ми різними способами забиратимемо в них індивідуальність. Усе це разом має викликати у них почуття безсилля. Тобто, у цій ситуації в нас буде вся влада, а в них — жодної.  »

Майбутнім в'язням було сказано чекати вдома, поки їх не викличуть для проведення експерименту. Їх арештували без попередження, звинувативши у збройному пограбуванні. Арешти проводила справжня поліція Пало Альто, яка брала участь у цій стадії експерименту.

Вони пройшли повну процедуру поліцейського огляду: повідомлення про права, фотографування, зняття відбитків пальців. Їх привезли у підготовлену в'язницю, де провели огляд, роздягли догола, «очистили від вошей» і надали ідентифікаційні номери.

Результати[ред.]

 Охоронці примушують в'язнів відтискатися, у той час як іще один в'язень (той, що стоїть) має співати.

Над експериментом швидко втратили контроль. В'язні потерпали від садистського ставлення охоронців і наприкінці в багатьох спостерігався сильний емоційний розлад.

Після порівняно спокійного першого дня, на другий день вибухнув бунт. Охоронці добровільно вийшли на понаднормову роботу і без вказівки дослідників придушували бунт, нападаючи на в'язнів із вогнегасниками. Після цього інциденту охоронці намагались розділяти та стравлювати в'язнів, обрали «добрий» і «поганий» корпуси, змушували в'язнів думати, що серед них є «інформатори». Ці заходи виявились досить ефективними, й у подальшому значних заворушень не було. За словами консультанта Зімбардо, колишнього в'язня, така тактика застосовується в справжніх американських в'язницях.

Підрахунок в'язнів, який спочатку був задуманий, щоб допомогти в'язням звикнути до ідентифікаційних номерів, перетворився на знущання тривалістю до кількох годин, під час яких охоронці глумились з ув'язнених і картали їх фізично, зокрема, змушували їх виконувати фізичні вправи.

В'язниця швидко стала брудною й похмурою. Право помитись стало привілеєм, у якому могли відмовити й часто відмовляли. Деяких в'язнів змушували чистити туалет голими руками. З «поганої» камери забирали матраци, й ув'язненим доводилось спати просто на бетонній підлозі. Щоб покарати, часто не давали їжі. Сам Зімбардо каже про свою все більшу заглибленість в експеримент, яким він керував і в якому брав безпосередню участь. На четвертий день почувши про можливу змову з організації втечі, він разом з охоронцями хотів перенести експеримент у вільний корпус справжньої в'язниці задля більшої «надійності». Поліційний департамент йому відмовив, посилаючись на міркування безпеки, при цьому, за словами Зімбардо, він був обурений і сердитий через відсутність співробітництва між його та поліційною системою виконання покарання.

Під час експерименту декілька охоронців все більше й більше перетворювались на садистів, особливо вночі, коли їм здавалось, що спостережні камери вимкнено. Експериментатори стверджували, що приблизно кожен третій охоронець виявляє справжні садистські схильності. Коли експеримент врешті-решт було достроково припинено, багато охоронців засмутились.

Згодом ув'язненим запропонували вийти на волю за умов, якщо вони відмовляться від оплати, більшість згодилась на це. Зімбардо використовує цей факт, щоб показати, наскільки сильно учасники звикли до ролі. Але в результаті їм усе одно відмовили, і ніхто не полишив експеримент.

В одного з в'язнів розвинулась психосоматична висипка по всьому тілу, коли він дізнався, що його заява про звільнення без винагороди була відхилена (Зімбардо відхилив його, бо вважав, що той намагається схитрувати й симулює хворобу). Сплутане мислення й сльози стали звичайною справою серед в'язнів. Двоє з них пережили такий сильний шок, що їх вивели з експерименту й замінили.

 В'язень № 416

Один із в'язнів, що прийшов на заміну, № 416, був шокований ставленням охоронців й оголосив голодування. Його на три години закрили в тісній комірчині для одиночного ув'язнення. У цей час охоронці змушували його тримати в руках сосиски, які він відмовлявся їсти[2]. Інші ув'язнені вважали його хуліганом. Щоб зіграти на цих почуттях, охоронці запропонували в'язням вибір: або вони відмовляться від покривал або № 416 перебуватиме в одиночній камері цілу ніч. В'язні вибрали покривала. Пізніше Зімбардо втрутився й випустив № 416.

Зімбардо вирішив припинити експеримент достроково, коли Христина Маслач, студентка, раніше не знайома з експериментом, висловила протест проти страхітливих умов в'язниці, після того, як вона прийшла туди провести бесіди. За словами Зімбардо, з усіх п'ятдесяти спостерігачів тільки вона поставила питання про його відповідність моралі. Хоча експеримент планувався на два тижні, його припинили через шість днів.

Висновки[ред.]

Стенфордський експеримент закінчився 20 серпня 1971 року, тривав він тільки 6 днів, замість запланованих 14-ти. Результати експерименту використовувались для того, щоб проілюструвати, як легко люди піддаються впливу, якщо присутня узаконювальна ідеологія, а також соціальна й інституціональна підтримка. Також їх використовують для ілюстрації теорії когнітивного дисонансу та впливу влади авторитетів.

У психології результати експерименту використовують на підтримку ситуативним чинникам поведінки (situational attributions) людини на противагу особистісним (dispositional attribution). Іншими словами, схоже на те, що ситуація визначає поведінку людини більше, ніж її внутрішні особливості. У цьому результати схожі на результати загальновідомого експерименту Мілґрема, в якому звичайні люди, підкоряючись наказу, виконували покарання електрошоком і, таким чином, ставали спільником експериментатора.

За збігом обставин, незабаром після завершення досліджень відбулися криваві бунти в тюрмах Сан-Квентіна й Аттіки, і Зімбардо доповів про свої досліди Міністерству юстиції США (U.S. House Committee on the Judiciary)

Критика експерименту[ред.]

Експеримент було широко розкритиковано як неетичний і такий, що межує з ненауковістю. Критики, а серед них і Ерік Фромм, ставили під сумнів, що результати експерименту можна легко витлумачити. Зокрема, Фромм писав, як сильно змінюється поведінка людини, коли її ув'язнюють (використовуючи історичні приклади нацистських концентраційних таборів). Це поклало початок дослідженням на перевірку твердження, що тюремне оточення саме собою визначає поведінку особистості. Фромм також не погоджувався, що схильність до садизму у «звичайних» осіб не може бути визначена методами, призначеними для відбору.

Через те, що це був польовий експеримент, вести традиційний науковий контроль було неможливо. Зімбардо не був нейтральним спостерігачем, а впливав на керівництво експериментом як директор в'язниці. Висновки, що ґрунтуються на експерименті, є значною мірою суб'єктивними й не підкріплені ширшим колом фактів. Такий експеримент важко відтворити іншим дослідникам.

Деякі критики експерименту стверджують, що учасники ґрунтували свою поведінку на тому, що від них очікували, чи орієнтувались на стереотипи поведінки в'язнів та охоронців. Іншими словами, учасників просто було втягнено в рольову гру, проте Зімбардо наполягає, що навіть якщо на початку це були елементи рольової гри, то впродовж експерименту учасники звикли до своєї ролі.

Його критикували й через невідповідність середовища (ecological validity). Багато умов, накладених в експерименті, є суперечливими і не відповідають умовам у справжніх тюрмах (зав'язування очей новоприбулим, заборона вдягати нижню білизну, заборона виглядати у вікно, заборона вживати імена). Зімбардо ж наполягає, що ув'язнення — це шокуюча і дегуманізуюча подія, і було необхідно ввести ці процедури, щоб поставити «в'язнів» в умови обмеженої волі; однак важко дізнатись, наскільки дія таких умов подібна до справжньої в'язниці, а спосіб проведення експерименту важко відтворити точно, щоб інші могли перевірити це.

Деякі критики кажуть, що експеримент був занадто детермінованим: у звітах описано значні відмінності у жорстокості «охоронців», найгірший з яких відомий під псевдонімом «Джон Вейн» (цей «охоронець» стверджує, що він почав загострювати стосунки між «охоронцями» і «в'язнями», наслідуючи одного з персонажів фільму Пола Ньюмена «Cool Hand Luke». Він далі посилював свої дії через свій псевдонім «Джон Вейн» і намагався зімітувати актора Strother Martin, що грав капітана-садиста у фільмі[3]). Інші «охоронці» були добрішими і часто виявляли прихильність до «в'язнів». Зімбардо не робив спроб пояснити або врахувати ці відмінності.

І наостанок, модель була занадто маленькою, — тільки 24 учасники протягом порівняно невеликого відрізку часу.

Спроба відтворити експеримент на BBC[ред.]

Алекс Хеслем (Alex Haslam) і Стів Річер (Steve Reicher), психологи з університету в Екстері та з університету Сен-Ендрюс керували частковим відтворенням експерименту за фінансової підтримки BBC, яке транслювало сцени дослідження як реаліті-шоу під назвою «Експеримент» (2002). Їх результати й висновки дуже різняться від Зімбардових і призвели до серії публікацій про тиранію, стрес і лідерство (незадовільні результати від SPE були опубліковані в ключових галузевих журналах, зокрема British Journal of Social Psychology, Journal of Applied Psychology, Social Psychology Quarterly). Оскільки експеримент не був точним відтворенням Стенфордського експерименту, дослідження поглибило сумніви в універсальності висновків. Зокрема, під питанням висновок, що люди чинили зло неусвідомлено, граючи роль, та ідея про те, що рушійні сили зла є, в будь-якому випадку, банальними. Їх дослідження також довело важливість лідерства у виникненні тиранії (у формі, яку показав Зімбардо в інструктажі охоронців в Стенфордському експерименті)[4][5].

Абу-Ґрейб[ред.]

Коли вибухнув скандал Абу-Ґрейб (знущання й тортури над в'язнями в Американській військовій в'язниці в Іраку) (березень 2004), багато експертів одразу помітили його схожість із Стенфордським тюремним експериментом — серед них Філіп Зімбардо, який дуже зацікавився подробицями цієї історії. Його занепокоїло, що зусилля офіційних військових і уряду були спрямовані на те, аби звинуватити у зловживаннях кілька «паршивих овець» замість того, щоб визнати це за системні проблеми офіційно встановленої військової системи виконання покарань.

Фактично, Зімбардо виявився в команді юристів, що захищала одного з наглядачів тюрми Абу-Ґрейб штаб-сержанта (SSG) Айвена Фредеріка на прізвисько «Чіп». Зімбардо мав доступ до всіх слідчих документів і документів з обмеженим доступом, а також давав свідчення як експерт на військовому трибуналі в жовтні 2004 року, на якому Фредеріка було засуджено до восьми років ув'язнення.

Зімбардо використав свій досвід у справі Фредеріка під час написання книги «Ефект Люцифера: Осмислення перетворення добрих людей на злих» (Random House, 2007), в якій припускає, що між Стенфордським експериментом і зловживаннями в Абу-Ґрейбі є багато спільного[2].

Експериме́нт Мі́лґрема

Експериме́нт Мі́лґрема — серія класичних експериментів з соціальної психології, які провів Стенлі Мілґрем — психолог із Йельського університету, в якому була показана готовність учасників підкорятись «керівнику» і виконувати накази, навіть якщо їхня совість протестує. Мілґрем вперше описав свої дослідження в 1963 р в статті опублікованій в журналі Journal of Abnormal and Social Psychology[1] і пізніше глибше обдумав свої висновки в 1974 в книзі Obedience to Authority: An Experimental View.[2]

Експеримент почався в липні 1961, три місяці після того як почався процес над нацистським військовим злочинцем Адольфом Ейхманом в Єрусалимі. Мілґрем задумав експеримент, щоб дати відповідь на питанння: «Чи міг Ейхман і мільйони його спільників по Голокосту просто виконувати накази? Чи можемо ми їх всіх називати спільниками?»

У 2008 році американські дослідники повторили експеримент та отримали такі ж результати.[3]