Автологічний тип художнього образу

ВИДИ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ

У літературознавстві існують різні системи класифікації видів художнього образу, які, узагальнюючи, можна звести до двох основних типів, що є похідними від двох розгля­нутих раніше аспектів розуміння суті художнього образу.

В розумінні образу як способу буття художнього тво­ру різні його види співвідносяться з умовно відокрем­люваними елементами його форми, тобто постають як прийоми мовної та предметної зображувальності худож­нього твору (докладніше це питання розглядається в роз­ділі «Художній твір»).

У розумінні художнього образу як форми відображення світу окремі його види виділяють у залежності від типу змістового узагальнення, даного в художньому образі, або, інакше кажучи, за типом смислового співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю. В цій системі класифікації всі види художнього образу складають дві якісно відмінні групи, першу з яких умовно можна назвати групою автологіч-них (від грец. αύτόζ — сам і λόγοζ — слово, буквально — дослівний) образів, другу — групою металогічних (від грец. μετά — через і λόγοζ — слово, буквально — позаслівний) образів.

Автологічний тип художнього образу

Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, певним чином розширюючи та уза­гальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний інший, якісно відмінний від нього предмет. Іншими словами, це такий художній образ, в якому, як вказував О. Потебня, чуттєвий образ і його значення (тобто ідея) нале­жать до одного кола явищ. Наприклад, шевченківський вірш «Садок вишневий коло хати», в якому «невеличкий кусок села й поведінка людей втілюють риси спільного побуту шевченківських часів». В чуттєвому образі твору по­дана картина побуту одиничного, окремо взятого села. Ідея зображуваного полягає в тому, щоб віднайти у цій одиничній картині риси, притаманні багатьом таким селам, і тим роз­ширити конкретний зміст чуттєвого образу, узагальнюючи його, але не переносячи на інше, принципово відмінне від нього, коло явищ, інший клас об'єктів. Тому автологічний образ ще називають «самозначущим», «самодостатнім» образом або ж, частіше, образом-типом, на відміну від таких «несамо-достатніх» образів, як символ, алегорія, підтекст

Автологічний тип художньої образності найбільш поширений у сучасній літературі. Особливим різно­видом автологічного образу можна вважати образ-гротеск.

Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставля­ються реальне та ірреальне, ті чи інші сторони зображу­ваного змальовуються у фантастично-перебільшуваному, загостреному вигляді. Власне кажучи, будь-який художній образ є умовним, побудованим на перебільшенні, оскільки в ньому відтворюється така дійсність або в такому її вигля­ді, в якому вона ніколи не існувала насправді. Проте гротеск доводить умовність і невідповідність чуттєвого образу дійсності до майже повної нісенітниці, якщо дивитися з точки зору об'єктивної логіки.

В широкому значенні гротеск — це вимисел в його, так би мовити, «чистому» вигляді, злет творчої фантазії, що пород­жує гротескні картини, як правило, не обмежений ніяки­ми вимогами ймовірної відповідності їх законам дійсно­сті. Образно кажучи, зображуване гротеском можна визна­чити як дійсність, яка «марить» (тому-то гротеск досить часто набирає в художніх творах форми маячних сновидінь героїв, хвороби їх чи божевілля). Умовність гротескового образу, яка виступає перепоною безпосередньому, «бук­вальному» сприйняттю ним зображуваного, має свій внут­рішній сенс: гротеск найчастіше «виконує роль свого роду „каталізатора", за допомогою якого існуючі життєві законо­мірності виявляються з особливою інтенсивністю та на­очністю».

Своє художнє втілення гротеск знаходить вже в коме­діях Лукіана, Арістофана, Плавта. Звертаються до гротеску Еразм Роттердамський і Шекспір. Крізь призму гротеску виступає соціальна сатира у творах Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантаґрюель», Д. Свіфта «Мандри Гуллівера», Е. Т. А. Гоф­мана «Крихітка Цахес», до гротескних зображень вдаються М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, Т. Шевченко, І. Франко, К. Чапек, Б. Брехт, Ε. Іонеско, П. Загребельний, О. Чорногуз.

Форми гротеску в літературі різні: від сатиричних до трагічних, жанри, які найчастіше використовують гро­теск, відповідно тяжіють до творів сатиричної чи трагічної спрямованості.

Металогічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальовуваного, виходить за його межі і вказує на якийсь інший, якісновідмінний від нього предмет. Чуттєвий образ та ідея на­лежать тут до різного кола явищ, як, наприклад, у байці (з одного боку, звірі, з іншого — людські стосунки, на які вказує поведінка звірів) або в пейзажному лірично­му творі, де картина природи може уособлювати світ людських переживань і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст.

35.Символом (від грец. σύμβολον — знак, розпізнавальна прикмета) нази­вають такий тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, тобто його чуттєвий образ, водночас з власним має значення вказівки на такий предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не входять. Наприклад, чуттєвий образ червоних вітрил з однойменної феєрії О. Ґріна, з одного боку, має власне, цілком конкретне значення розпізнавальної прикмети для героїв повісті (Ассоль та Грея) й водночас має значення вказівки на щось інше, що безпосередньо не входить до чуттєвого образу червоних вітрил як таких, а саме — ідею величі кохання, що є рукотворним чудом. Символ завжди до певної міри є атрибутом, розрахованим на взаємопорозу-міння (наприклад героями твору, автором та його читачем) його «таємної», невиявленої вочевидь суті.

Символічного змісту певні образи, відтворені в худож­ньому творі, можуть набирати за двох умов. По-перше, тоді, коли зображуваний автором предмет вже сам по собі є символом. У цьому разі говорять про традиційну символіку, усталені образи-символи, які органічно закріпилися за певними, в основному природними об'єктами, в суттєвих ознаках яких вбачали певні аналогії з ціннісними проявами людського життя. Так, пори року асоціюються з певним віком людського життя, життя асоціюється зі шляхом, хмари символізують нещастя, негаразди і т. п.

Матеріальними носіями символу в художньому творі можуть виступати будь-які його елементи: порівняння, метафори, пейзажі, художні деталі, персонажі і т. п.

Алегорією (грец. αλληγορία, від άλλοζ — інший і αγορεύω — говорю) на­зивають тип художнього образу, конкретно-чуттєва даність якого є знаком такої ідеї, яка повністю абстрагується від того, що він безпосередньо означає, отож чуттєвий образ та його ідея зв'язуються між собою лише формально, а не за суттю. Наприклад, конкретно-чуттєвий образ жінки із зав'яза­ними очима й терезами в руках (зображення богині Феміди) є алегорією абстрагованої ідеї правосуддя, бог Марс — але­горія війни, образ лисиці в байці — алегорія хитрощів тощо.

36.До тропів належать:

• порівняння,
• метафора,
• метонімія,
• синекдоха,
• епітет, гіпербола,
• літота,
• оксюморон,
• перифраз,
• персоніфікація.

Метафора

Метафора(від гр. metaphora— переміщення, віддалення, перенесення) — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні.

Найчастіше виділяють такі метафори:

а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), — лисиця (хитра людина);

б) на перенесенні назв неістот на назви неістот — світло волі, на перенесенні назв істот на неістот— хмуриться хмара;

г) на перенесенні ознак речей неживих до істот — камінне серце, квітуча молодь.

У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожіть і подібність між різними індивідами, класами об'єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет.

Метафора може ускладнюватися на основі кількох асоціацій між предметами. Таку метафору називають розгорнутою. Наприклад: Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани і, на вуста поклавши палець, —ліг (П. Тичина); Піднялися крила сонних вітряків. І черешню білу вітер розбудив (М. Рильський),

Метонімія

Метонімія(від гр. metonymia— перейменування) — це троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їх значень:золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм.

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чайний жаль (замість крик): А десь же с і степові кринички, і степові озеречка, і чайний жаль над ними (М. Стельмах).

Синекдоха

Синекдоха(гр. synecdoche - переймання) — це різновид метонімії, такий стилістичний зворот, у якому ціле подається через назву його частини, загальне — через часткове вираження: влаштувався на роботу, може яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба (дружно жили).

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на ґрунті суміжності. Проте якщо метонімія заміщає цілим його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає частиною ціле, що складається з таких частин.

Наприклад:Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем (дасть притулок і догляд); Човни ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

У риториках такі тропи називаються фігурами заміщення.

Парономазія

Парономазія(гр. paranomasia, від para— біля + onomasio— називання) — стилістична фігура, що виникає в результаті каламбурного зближення близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми (П. Тичини); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінграновський);

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані умовно-асоціативні образи: Борвій-буран схопив дерева в бран; І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Мас нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг (Л. Костенко); / вже болить душа на дуб здубіла, в цій чужаниці, чужбі, чужині! (Е.Стус).

Наприклад:Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька... Та заболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). В українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт па калині; Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Луценко) тощо. На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] па скронях; зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — виникла асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль. Наприклад: ...болем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем бездоріж... (Л. Костенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).

Літота

Гіпербола(від. гр. hyperbole— жену через щось) — образне перебільшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету такою мірою, якою вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — звернути увагу на цей предмет, підкреслити позитивнічи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо.

Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях: умру зі сміху, збожеволію від роботи.

Літота(від гр. litotes—- простота) — різновид мейозису, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня).

Наприклад: У цій же річці чаплі по коліно (Л. Костенко); Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комір сиплються зірки; Але ж яке ревіння безнастанне! Це описать — зламається перо (Л. Костенко).

Епітет

Епітет(гр. epitheton— прикладка, прізвисько) належить до загальновідомих словесних художніх засобів. Це художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії.«Етимологічний словник української мови» подає етимологію слова епітет від грецького виразу «epithetononoma», що означало «додане ім'я». Воно мало первісне значення epithehos— «доданий; захоплений; запозичений; штучний», пов'язаний з дієсловами кладу, додаю. Ця етимологічна риса є суттєвою для семантики епітета, бо він не тільки означає, а й додає, докладає ознак існуючих, неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних тощо. Цим, власне, і зумовлюється його тропеїчна суть.

Порівняння

Порівняння — це тропеїчні фігури, в яких мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших: дівчина струнка, як тополя; волошки сині, як небо; надворі тепло, як улітку; руки, як у мами тощо.

В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсуттєвішої ознаки описуваного через пошук іншого, для якого ця ознака є виразнішою, зіставлення з ним і опис.

Наприклад:Сплив вересень синій, як терен. Жовтень палас, червоний, як глід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порівняння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівнюють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розміром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Розрізняють порівняння логічні і образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного класу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне. Наприклад: На Україні я сирота, мій голубе, як і на чужині (Т. Шевченко); Олімпіада пройшла організовано, як і в минулому році; Все склалося так добре, неначе на замовлення; Брови в Івана широкі, яку батька; Хлопчаки, як дорослі, зосереджено копали грядку.

Оксюморон

Оксюморон(від гр. oxymoron-—дотепно-безглузде) — це риторична фігура, яка є сполученням двох непоєднувальних понять, що мали б виключати одне одне.В такий спосіб виникає ефект несподіваності і від того свіжість образу.»:

Наприклад:«Мертві душі» (М. Гоголь), «Украдене щастя» (І. Франко), «Прекрасні катастрофи» {Ю. Смолич), «Жорстоке милосердя» (Ю. Мушкетик), «Ніж у сонці» (І. Драч), «Атомні прелюди» (М. Вінграновський), «Сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко).