Дайте стислу характеристику провідним літературознавчим методологіям ХХ ст.

Охарактеризуйте внутрішні чинники літературного процесу

Літературний процес – це історично і соціально зумовлений закономірний рух художньої свідомості, який виявляється у виникненні, зміні і функціонуванні літературних явищ та фактів.

Літ.процес зумовлений взаємодією зовнішніх та внутрішніх чинників.

До внутрішніх чинників належать:

1)традиції і новаторство

2)прагнення до досконалості у відтворенні сприйнятого світу

Розкрийте поняття «літературна школа», «течія», «напрямок»

Літературна течія – це група письменників, об'єднаних ідейно-естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями. Це історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою взаємопов'язані. Має конкретно-історичний характер, творчу історію, національні особливості.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).

Літературна школа - це об'єднання прихильників конкретного методу, яке генерує дослідницький досвід та утверджує засади вивчення словесного мистецтва.

Дайте стислу характеристику провідним літературознавчим методологіям ХІХ ст..

1)Міфологічна школа.

Зародилася на початку 19 ст. на основі романтизму. Основним гаслом романтизму було «Ad Fontes!»(«До джерел!»), що закликало до заглиблення у витоки словесного мистецтва, основою якого вважали міф.

Теоретичним фундаментом школи були праці Фрідріха-Вільгельма Шеллінга, братів Августа-Вільгельма та Фрідріха Шлегелів, Йоганна-Готфріда Гердера та Якоба Грімма. В Україні представниками міфологічної школи були М.Костомаров, М.Сумцов, О.Потебня(куди ж без потебні) та ін.

Основною ідеєю міфологічної школи було сприйняття міфа як «ядра поезії», універсальної форми образного мислення, сутності національного світорозуміння.

Методика міфологічного аналізу налаштовує на розпізнавання та виявлення у художній канві міфів або міфологічних структур, ідентифікацію літературного варіанта міфу з інваріантом, сформованим в усній словесності, з’ясування художньої функції міфологічного образу в контексті літературного твору, дослідження мотиву звернення письменника до нього.

У сучасному літературознавстві міфологічна школа розгалузилася на неоміфологізм та міфологічну критику.

2)Біографічний метод.

Зародився в давньоримській літературі, але обґрунтований був лише в 19ст. Шарлем-Огюстеном Сент-Бевом. Пізніше був суттєво доповнений І.Теном, Георгом-Моррісом-Кохеном Брандесом. В українському літературознавстві – М.Драгоманов, М.Петров, І.Франко та ін.

Суть методу полягала в ретельному вивченні біографії письменника, що може бути ключем до ретельного вивчення його творів. Основний жанр Б.М. – літературний портрет.

3)Філологічний метод.

Зародився у 19 ст. Представники – Річард Бентлі, Фрідріх Шлейєрмахер, Ватрослав Ягич, Олексі Шахматов, Василь Істрін, Федір Буслаєв, Борис Мейлах, Дмитро Лихачов. В укр.. літ.-зн. – Володимир Перетц та ін..

Суть методу полягає в збиранні, систематизації, тлумаченні текстів з огляду на їх мовні особливості.

3)Культурно-історична школа

Виникла у 30-х рр.. 19 ст. Засновник – Іполит Тен.

В Україні – Костомаров, Петров, Сумцов, Драгоманов, Дашкевич.

Основні засади:

- Літ.процес формують 3 чинники: раса(національна самобутність літератури), середовище(людська психологія, соц.-пол. середовище тощо) та момент(вплив надбань літератури на творчість письменника), які і є ключем до інтерпретації цього твору

- Культура – соціальна пам'ять людства, суспільний продукт діяльності людей, частиною якого є і література.

4)Психологічна школа

Виникла наприкінці 19ст. під впливом німецького філософа та етнопсихолога Вільгельма Вундта та українського мовознавця Олександра Потебні.

На думку В.Вундта, визначальним чинником творчості є воля та досвід особистості, а мистецтво – це те, що людина носить в собі як враження від навколишнього світу.

У контексті психологічної школи виник інтуїтивізм(А.Бергсон, Б.Кроче), що підносив значення підсвідомого, оголошував інтуїцію головним і визначальним методом естетичного пізнання. Наприкінці 19ст. сформувався психоаналітичний метод(З.Фройд), суть якого полягала в тлумаченні підсвідомого у творчості людини. Учення було розвинуте К.-Г.Юнгом, що висунув теорію архетипів(архетип – як універсальний символ, індивідуальне підсвідоме, образи, характери і теми)

5)Компаративістика(поівняльне літературознавство)

Сформувалася у 19 ст. під впливом Теодора Бенфея та Олександра Веселовського. В Україні – В.Перетц, Д.Чижевський, О.Білецький.

Основні проблеми:

- Міграція сюжетів, мотивів

- Типологія художніх форм методом їх зіставлення з метою виявлення спільних ознак

- Історична еволюція художніх форм

- Культурний контекст окремих літ.явищ

Дайте стислу характеристику провідним літературознавчим методологіям ХХ ст.

1)Феноменологія

Поширилася на початку ХХ ст. Заснована Е.Гуссерлем, Романом Інгарденом.

Суть полягає в літературно-критичній інтерпретації словесних творів, основаній на з’ясуванні його мовно-смислових джерел і психологічних передумов його виникнення. Базовим поняттям є інтенція – властивість свідомості сприймати, осмислювати, «привласнювати» те, що перебуває поза її сферою. Літературний об’єкт трактується як феномен, що сприймається через акт читання. Р.Інгарден розділяв чотири взаємопов’язані рівні, що переводять літ.твір в «уявлюваний об’єкт» у свідомості читача: звучання, значення, багатозначність та об’єкти в літературному творі.

2)Літературна герменевтика

Основоположники – М.Гайдеггер, Г.-Г.Гадамер, П.Рікер. Ключове поняття – розуміння, тлумачення, інтерпретація худ.тексту. Герменевтика передбачає індивідуальне прочитання, освоєння тексту, яке спирається на попередній історичний та мисленнєвий досвід реципієнта. П.Рікер виокремив три етапи розумінні тексту – аналіз змісту і форми твору, процес читання, привласнення значення тексту(текст стає надбанням уяви і свідомості читача).

Витоки сягають давніх часів. Основою герменевтики була кабалістика – тлумачення Старого Завіту як світу символів, основаних на таємничій властивості цифр. Потім була антична герменевтика(грец.hermeneutike - з’ясовувати, пояснювати), що пояснювала міфи алегорично, історично, естетично, морально-етично. Пізніше сформувалася екзегетика(грец.exegesis – викладення, роз’яснення), що зосереджувалася на містичному тлумаченні Старого Завіту. Сакральний текст піддавали чотирьом інтерпретаціям: історичній, алегоричній, тропологічній, анагогічній.

3)Рецептивна естетика

Започаткована Гансом-Робертом Яуссом та Вольфгангом Ізером у 60-тих роках 20ст. Головна засада – активна роль читача у процесі пізнання літературного тексту. Яуссу належить концепція «горизонту сподіваного». «Горизонти» – категорії, що позначають рівень сприймання художнього тексту. Є «первинний горизонт», пов’язаний з естетично-смисловою спроможністю тексту в момент його створення, та «пізніші горизонти» :горизонт досвіду реципієнта, що вступає в контакт з первинним, горизонт сподіваного – те, чого читач чекає від твору, що шукає в ньому.

Принципові особливості рецептивної естетики:

1)рецептивний підхід передбачає діалог між автором та читачем, тому структура тексту діалогічна

2)художньому творі властива рецептивна варіантність

3)характер емоції залежить від того, що зображено у творі, емоційно-психологічного стану(настрою)читача в момент сприйняття, рівня культури, естетичного досвіду, розуміння літератури

4)реципієнт – не споживач літератури, а співучасник творчого процесу

5)будь-яка рецепція має право на самовияв і не має ні від чого залежати

6)художня мова – мова гри, рецепція твору – гра за певними правилами

7)рецепція – це завжди нове прочитання худ.твору, різночасове сприймання є нетотожним(тобто сьогодні ти сприйняв твір так, а перечитавши через рік – вже по-іншому)

4)Структуралізм і семіотика

Розглядають мистецтво як систему знаків чи особливу мову, а художній твір – як знак чи знаки цієї системи. Основоположником структуралізму є Фердинанд де Соссюр, осмислюючи мову як систему знаків. Семіотика тісно пов’язана зі структуралізмом, виникла під впливом теорії де Соссюра. Об’єктом семіотичних досліджень є будь-які витвори й галузі мистецтва: від літератури до малярства, які можна розглядати як системи знаків. Семіотику розповідних жанрів вивчали представники «формальної школи». У 60-х рр. теорія структуралізму зазнала певних змін, перетворившись на постструктуралізм(ідейна течія, для якої характерне семіотичне трактування дійсності, недовіра до позитивного, заперечення традиційних уявлень про автора як джерело тексту і вважали читача творчим співучасником інтерпретації тексту). Один з напрямів постструктуралізму – деконструктивізм – висунув ідею «децентралізації» структури і погляд на письмо як на гру «присутності» та «відсутності».

5)Постколоніальна критика

Постколоніальний – такий, що стосується періоду після здобуття незалежності.

Культурний колоніалізм – комплекс заходів(культурних установ, ідеологій, практик, риторичних стратегій), спрямованих на підтримку політичної та економічної влади-гегемонії.

До прийомів культурного колоніалізму належать: привласнення метрополією культурних цінностей колоній, створення опозицій «універсальне - місцеве», «загальнолюдське - місцево-етнографічне», «прогресивне – відстале», «центральне – маргінальне» тощо. Протистояння культурному колоніалізму є антиколоніальним (розвінчання імперських міфів, протиставлення їм ідеї національного визволення) та постколоніальним (усвідомлення взаємозалежності колоніального і антиколоніального, вивільнення з-під політичної за ангажованості, переоцінювання, деконструктивне прочитання під колоніальних культурних набутків нації).