ТЕОРІЇ ВИНИКНЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

ВСТУП ДО ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ КУРСУ

ТЕОРІЇ ВИНИКНЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Сьогодні ми починаємо новий курс з історії держави і права України. Розглядати вітчизняну історію водночас складніше та легше, ніж історію зарубіжних країн. Легше тому, що ще у школі Ви приділяли багато уваги само історії України, складали іспити при закінченні школи та підчас вступу до академії. Тобто цей матеріал не є для Вас незнайомим, як це було у першому семестрі. Складніше же вивчати цей курс тому, що сама еволюція українських держави і права йшла не такими прямими шляхами, як у тих “класичних” країнах, що ми вивчали восени. Велика частина української історії припадає на буття частиною інших держав, при тому дуже різних за історичним шляхом та рівнем розвитку. Крім того, на відміну від більшості існуючих у світі держав, українську територію великий період її існування було розділено між кількома європейськими державами. Це створило дуже складну ситуацію, яка полягає у тому, що українське державотворення дійсно містить у собі декілька правових та політичних тенденцій. Я попереджую – буде важче, ніж у першому семестрі. Якщо у першому семестрі я переважно вимагала знання фактів і за браком часу не дуже зупинялась на перевірці вашої здатності довести то, що ви говорите, зараз я вимагатиму саме вміння розтлумачити, чому той чи інший факт, той чи інший документ може бути оцінений саме так чи інакше. У історії держави і права України, нажаль, майже немає неоскаржуємих істин, але зупинитись на цьому висновку ми не маємо права, тому що йдеться саме про нашу державу, державу, яка зараз знаходиться у величезній кризі. Ми не можемо спостерігати це звідкись з боку.

Нажаль останнім часом різні політичні сили використовують окремі елементи цього складного конгломерату, яким є українська державно-правова традиція, щоб довести виключну правоту власної позиції. Від цих бійок гірше може бути тільки саме українській державі, інтересами якої ці політичні сили нібито опікуються. Тому мабуть саме сьогодні особливо важливим виявляється вивчення історії держави і права України. Саме уважний погляд до історії нашої держави допоможе Вам уникнути захоплення мабуть модними але дуже однобічними теоріями, яки зараз розповсюджуються по теренах України та сусідніх держав. Події останніх місяців, звісно, підштовхнули мене до перегляду цього курсу. Підштовхнули до думки, що цей курс треба будувати значно серйозніше, ніж я досі вважала за достатнє. Розмови деяких наших курсантів, щиро кажучи, розкрили мені очі на рівень їх політико-правової уяви та фантазії. Але уява та фантазія не повинні бути підґрунтям для політичних висновків, не кажучи вже про політичні дії. Нажаль, рівень політичної свідомості більшості наших курсантів можна охарактеризувати як дикунство та суцільну неосвіченість. Не усіх! Я це підкреслюю! Але безумовно більшості. В певних умовах така неосвіченість може обернутися на велику небезпеку для держави. Великі політичні сили можуть легко маніпулювати саме неосвіченим суспільством, яке не має власної політичної думки. А власна думка не може виникнути інакше ніж через розуміння реальних важелів розвитку держави і права, реальних умов створення тої чи іншої політичної тенденції, реального змісту правових традицій тих держав, частиною яких була Україна протягом своєї історії. Розуміння цього дозволить вам не стати іграшкою у руках сил, які менш за все опікуються вашими інтересами.

Сталося так, що зараз проблема державотворення України з суто академічної перетворилася на живу й болючу для кожного громадянина нашої країни. Виявилося, що чотирнадцять років незалежності важили не більш ніж три-чотири місяці останньої виборчої кампанії. Нажаль, виявилося, що жорстока та болюча боротьба була переважно боротьбою політичних міфологій. І це безумовно ще один з дуже небезпечних феноменів нашого часу. Ми усі бачили, як навіть знайомі люди здатні були побитися за свої політичні переконання, але навряд чи були в змозі розтлумачити, що саме вони відстоюють. Більш того – коли вони намагалися це зробити, мене, наприклад, це жахало. Чи помітили ви, що як обіцянки, так і звинувачення з обох сторін були майже однакові? Усі звинувачували один одного в використанні іноземних грошей, у фальсифікації виборів, у фашизмі, у прихованому від широкого загалу бажанні продати Україну іноземцям, у перекручуванні релігійних переконань. Перелік звинувачень можна продовжити. Але нема потреби. Так звідки ж ця нетерпимість, це відчуття битви за життя? Усі казали одне й теж – і усі нікому не вірили. Що це? Це криза розуміння самої суті існування української держави.

Тому наша з вами робота у цьому семестрі перетворюється з простого опанування академічної дисципліни на з’ясування реального змісту історії української держави, на спостерігання за дуже динамічним процесом державотворення. Можна по різному ставитися до того, що ми стали свідками такого перелому у нашої історії. Не кожному це приємно, але що поробиш. Єдине що ми не в змозі обирати – це час, коли ми живемо. Але від нас залежить – чи бути пасивним спостерігачем процесів, суті яких не розумієш, чи обрати зрозумілу для себе життєву позицію (навіть якщо ця позиція не буде активною – не обов’язково лізти у політику). Тому зараз ми маємо чудову можливість “вбити двох зайців” – виконувати академічну програму та вирішувати життєво важливі питання.

Після цього довжелезного вступу треба наприкінці переходити до змісту, структури та завдань нашого курсу. Традиційно курс починається з опису дуже вдалої географічної та демографічної ситуації України. Ми справді знаходимось у центрі Європи (географічно). Маємо насправді дуже велике населення, таке, що найголовнішим європейським країнам годі й тягатись. Але все це ще не привід до того, щоб пишатись. Тобто цім справді можна пишатись, але робити на цьому якісь політичні висновки просто безглуздо. Держави з мікроскопічною з нашої слов’янської точки зору територією панували світом. Територія не завадила. Я не пропагуватиму кількість населення як базис для будування української національно-політичної ідеї. Маємо інші підстави. До цих підстав будемо придивлятись дуже пильно та уважно. Бо само вони стали джерелами численних перекручень та спекуляцій як у вітчизняних так і у іноземних ЗМІ та дослідженнях останнього часу.

Нажаль, питання про виникнення української держави досі має яскраве політичне забарвлення. Й досі залежить від того, з якої країни дивляться на українську історію, щоб зробити висновки про те, коли ж виникла держава. Ось про Францію все зрозуміло – був Хлодвіг, потім Карл Великий, потім Людовик Святий... З Англією теж нібито немає проблем – ось Вільгельм Завойовник, Ричард Лев’яче Серце, Кромвель... Сполучені Штати теж добре задокументували своє минуле. Чому ж з Україною таки проблеми? Та розмова точиться не про якісь там роки чи десятки років. Ні. Йдеться про тисячоліття. Деякі автори вважають, що українська державність сягає такої давнини, коли й про Київську Русь згадки не було. Десь у п’ятому столітті нашої ери бачать суто українську державність. А кілька днів тому я прочитала у одній газеті, що Україні взагалі ще немає півтора десятка років, а до того нікому не спадало на думку навіть помріяти про окрему державу, та й у 1991 держава виникла випадково, та її керівники не дуже добре розуміли, що з нею робити.

Можна назвати ще безліч різних поглядів на виникнення української державності. Але насправді заблукати у цей безлічі важко. Тому що усю безліч досить легко розділити на три великих групи, створені на базі загального розуміння сутності української історії. Існує три великих теорії виникнення української й взагалі слов’янської державності. Якщо добре зрозуміти їх зміст, багато з новітніх винаходів можна буде розкласти по поличках та побачити, звідки йдуть корені той чи іншої політичної програми. Ці три теорії – автохтонна, проросійська та теорія колиски трьох народів.

Перед тім, як перейти до аналізу вказаних теорій, я дозволю собі трошки зупинитися на історичному аспекті проблеми виникнення слов’янської державності взагалі. Проблема ця існує трошки більше двох століть. Її започаткував відомий у XVIII ст. історик Міллер, якого було запрошено у російську академію наук для допомоги у відтворенні молодої російської історичної науки. Власних спеціалістів не вистачало, тому у більшості випадків запрошували іноземця – у цьому не було нічого дивного. І ось вивчаючи джерела зі слов’янської історії (насамперед Повість временних літ) Міллер створив так звану “норманську теорію”, боротьбою з якою на протязі якнайменш століття опікувалась уся слов’янська історична наука. У основі норманської теорії знаходився висновок про те, що слов’яни не здатні самі утворити власну державність і тому постійно звертаються за допомогою до більш розвинених націй. На чому цей висновок ґрунтувався? У Повісті временних літ є згадка про те, що слов’яни якийсь час перебували у стані безладу і хаосу, а потім, поміркувавши, відправили посланців до варягів з проханням прислати до них людину, яка привела б цю землю та цей народ до ладу. Прийнявши варязького князя, слов’яни започаткували історію власної держави. Розробка норманської теорії викликала велике обурення у всьому східнослов’янському світі, її сприйняли як національну образу та доклали якнайбільше зусиль до її спростування. Не скажу що до сьогодні, але на протязі XIX – першої половини XX століть східнослов’янські історичні дослідження були значною мірою спрямовані на доведення самостійності історичного й політичного путі слов’ян. Тоді не йшлося про окремі історичні шляхи східнослов’янських народів, що й не дивно – Російська імперія й гадки не мала, що українці можуть замислитись про власну державу. Йшлося звісно про російську державність, у якій український народ посідав якесь місце – принаймні як фольклорна одиниця. Найвидатніші російські історики доводили здатність слов’янської спільноти самостійно вирішувати проблему самоврядування. Треба зауважити, що у доведенні особливого політичного шляху слов’ян брав участь і той видатний російський історик, якій вперше спробував укоренити у російській свідомості думку про окрему українську політичну традицію. Ім’я цього історика – Микола Костомаров. Прошу запам’ятати, до цього імені ми ще повернемось. Останні цеглинки у анти-норманську теорію було покладено у перший половині ХХ ст., коли розвиток археологічних досліджень дав змогу виявити реальну долю участі норманського населення у формуванні першої східнослов’янської держави – Київської Русі. Протягом існування радянської науки базовою тезою у критиці норманської проблеми був той факт, що відсоток норманського населення у Київській Русі був ледве помітним – були дружинники, але вони приходили сюди заробляти гроші у київських князів, а не державу будувати. Цікавого виміру норманська проблема набула у перши роки української незалежності – на одному міжнародному симпозіумі з проблем слов’янської історії несподівано виявилося, що присутнім байдуже, чи були серед князів варяги – якщо й траплялися, то що? Держава ж у будь-якому випадку слов’янська.

А зараз повернемось до теорій формування української держави.

Найбільш популярною та прийнятною у сучасній українській науці зараз є автохтонна теорія. Згідно цей теорії державність виникає на території сучасної України незалежно від будь-яких державотворчих процесів сусідніх народів. Автохтонність – це існування й розвиток одного народу на одній території. Тобто автохтонний народ виникає на той само території, на якій потім існує протягом багатьох століть і де будує власну державу. Таким чином вчені-автохтонніки за базову у своїх теоріях вважають тезу про те, що українці як нація виникли саме на території сучасної України та мають власну політичну традицію, відмінну від традицій інших народів. Практично необхідним елементом автохтонних теорій є докази первісної відмінності українського народу від інших народів Східної Європи. Найбільш завзяті прибічники цього напрямку виводять походження усіх народів, яки мешкали на території сучасної України, від першоукраїнців-аріїв. Ці докази додають певних відтінків уяві про суто незалежну політичну традицію. Базується автохтонний напрямок політичних досліджень на археологічних даних. Першоукраїнцями визнаються носії так званої трипільської культури – археологічної культури, представники якої мешкали у Європі у IV–II тисячоліттях до нашої ери. Аргументом для таких висновків є схожість орнаментів стародавніх трипільців з традиційними українськими орнаментами. Тому певна кількість істориків ще на початку ХХ століття зробили висновок про наслідування українцями традицій трипільців, а звідки – про найдавніші у слов’янському світі корені саме української культури та державності. Ця частина автохтонних теорій є політичною спекуляцією, до якої треба ставитись з розумінням як до нажаль невикорінюваної частини політичної міфології. Але реальний зміст цих міфологічних уявлень треба розуміти. Археологічно не доведено зв’язку трипільців з сучасними українцями. Але ще раз підкреслюю – треба розуміти зміст політичного міфу – якщо б і було доведено прямий зв’язок українців с трипільцями – що це означає? Що ця державність буде краща? Чи більш вагома? Яке значення для сучасної держави має зв’язок трипільської культури з українською державністю? Це насправді була дивовижна культура – її представники навіть вміли будувати двоповерхові будинки. Трипільці насправді мешкали на території сучасної України – і не тільки. Мабуть, це були наші пращури. А мабуть, і ні. Але доводити, що ми найкраща держава, тому що походимо від трипільців – не дуже плідний засіб задоволення політичних амбіцій. Зациклюючись на цей ідеї ми маємо можливість дійти до висновків про расову зверхність. Ця ідея дуже небезпечна та, сподіваюсь, віджила своє у європейській історії. Ми можемо пишатись дивовижною культурою слов’янських пращурів, але не будувати на цьому політичних програм.

При цьому треба зрозуміти, що пошуки якнайдавніших джерел державності – неминучій наслідок тривалого періоду позбавлення народу власної політичної історії. Це доля кожної колоніальної держави, яка домоглася незалежності чи ще виборює її. Українська державно-правова наука не одинока у подібних пошуках. Якщо звернутися до досвіду держав, створених після зникнення Радянського Союзу та його соціалістичного оточення, ми знайдемо десятки прикладів таких політико-міфологічних витворів. Латвія, наприклад, шукає витоки своєї культури десь у IV тисячолітті до нашої ери та запевняє школярів та студентів, що латвійські дайни співали вже у останніх століттях до нашої ери. Нікого при цьому не турбує, що перевірити це неможливо, бо писемності у цей період не існувало. Хто про ці дайни повідав сучасним історикам? Румунія вважає себе спадкоємицею Римської імперії, тому що назва Румунії насправді походить від слова Рум. Але добре відомо, що Рум – це турецька назва найближчої до них території Візантії (другого Риму). Тобто спадкоємцями Риму румунів назвати досить важко. Приклади можна перелічувати до запаморочення. До цього треба ставитись спокійно, тому що роздратування на деякі очевидні невідповідності може спричинити не менш шкідливі наслідки – можна з водою виплеснути й дитину. Які ж висновки істориків-автохтонистів насправді мають рацію. У чому полягає їх зміст та у чому причини їх появлення?

Якщо абстрагуватись від відвертих перебільшень автохтонної теорії маємо зазначити, що багато раціонального в ній є. Автором та першим теоретиком автохтонистських досліджень став Михайло Грушевський, видатний історик та політичний діяч кінця XIX – початку XX століття. Це ім’я ми ще не раз згадаємо на наших заняттях. Він намагався довести, що український народ як окрема етнічна спільнота сформувався вже у перши століття нашої ери. Перши політичні об’єднання на території сучасної України, що виникли десь у п’ятому-шостому столітті, таким чином були українські на відміну від подібних політичних об’єднань, яки водночас створювались праросіянами. Грушевський доводив, що українці та росіяни мають окреме походження, користався при цьому дуже популярними на той час антропологічними дослідженнями, порівнював форми черепів та таке інше. Таким чином, Грушевський доводив, що українська державність первісно мала окреме від російської походження, має своєрідні риси, власні тенденції розвитку і загалом має право на незалежне існування. Грушевський мав чимало послідовників, на працях яких я зараз не зупиняюся за браком часу. Зараз ми маємо зрозуміти загальні тенденції тлумачення виникнення української державності.

Ми почали з розгляду автохтонної теорії, бо зараз це найбільш прийнятна та популярна теорія в українській науці. Зараз звернемось до інших теорій та цього разу підемо у хронологічному порядку. Підчас формування історичної науки взагалі та історико-політичної зокрема Україна була частиною Російської імперії. Підчас створення перших загальних історій, у яких розглядалася також й українська територія, історики мали чітко сформульоване завдання – показати Росію як велику державу, яка несе мир та цивілізацію усім своїм сусідам. Ще наприкінці п’ятнадцятого століття у Росії було сформульовано теорію Третього Риму – два Рима пали, а третій стоїть, а четвертому не бувати. Під третім Римом звісно розумілася Москва. Навіть було створено символи державної влади, які нібито перейшли до московських царів від візантійських імператорів – славетна шапка Мономаха була серед цих символів. Далі Москва, яка прийняла символічну естафету від великих імперій минулого, почала “збирати землі” – тобто визволяти усіх своїх родичів від неволі та вводити їх у оновлену сім’ю російської держави. Концепція історичної обумовленості піднесення Москви та збирання земель навкруг неї стала базовою у історичних розробках кінця XVIII – початку XIX століть. Звісно у цих розробках висвітлення долі українських земель було приречене на однобічність. Українські землі страждали від неволі, їх було позбавлено власної сутності, польсько-литовські вороги намагалися перетворити русинів на напівполяків, перекручуючи православну віру та нав’язуючи уніатські уявлення – продукт злочинної католицької свідомості. Тобто українці як окрема нація у цій концепції не сприймалися – вони були такі ж самі русині, але значної мірою спотворені польською неволею. Відносини з Україною у цій парадигмі уявлялися тільки у одному ключі – треба очистити цю частину руського народу від польського впливу. Українці – це ті ж самі росіяни, тільки дещо збочені католицьким впливом. Таким чином, ця теорія може бути означена як проросійська. Початковим припущенням цієї теорії є тези про центральну роль Росії у східнослов’янській історії та про істотну ідентичність усіх трьох східнослов’янських народів. Навряд чи можна сказати, що у рамках проросійської теорії Україна позбавлялася власного місця у історії. Ця теорія такого місця просто не передбачала й не уявляла. Українському народові відводилася роль вдячного реципієнта державницького впливу імперії. Поодинокі голоси істориків на кшталт Миколи Костомарова не могли бути почуті – його малоросійські нариси сприймалися як фольклорні оповідання, що не мають жодного відношення до сучасності та історії держави.

Ще одна теорія, сутність якої нам треба з’ясувати – це так звана теорія колиски трьох народів. Ця теорія була офіційною за радянських часів та залишається офіційною у сучасній Росії. Згідно цей теорії три східнослов’янські народи вийшли з єдиної колиски – Київської Русі. Племінні об’єднання, що зародилися у першому тисячолітті нашої ери на території десь між Дніпром та майбутнім Новгородом були таким єдиним етнічним субстратом, з якого вибудувався народ Київської Русі. Та згодом ціла низка історичних випадковостей спричинила розпад єдиної держави. Й саме історичні випадковості поставили різні частини цього народу в залежність від різних ворожих сил. Розрізненість цих історичних шляхів спричинила формування трьох окремих народів, об’єднаних спільним походженням. Тому братерські стосунки між цими народами неминучі, а хто хоче відокремити їх долю – той є ворогом усіх цих народів. Це, звісно, дуже спрощена схема, але відображає сутність теорії. Чому саме у Радянському Союзі ця теорія здобула найбільшого розквіту? У самій основі радянської системи знаходилася теза про реалізацію інтересів усіх пригноблюваних у Російській імперії народів. Вчення головного теоретика соціалістичного будівництва Леніна про колоніальний устрій імперії передбачало реалізацію національних інтересів навіть тих народів які ніколи не мали власної державності. Крім того, успішні націоналістичні рухи початку ХХ століття вже не давали можливості просто не помічати існування української нації. Звісно, про самостійний історичний шлях не йшлося. Задачею нових теоретиків було створити таку концепцію, яка б містила не тільки докази самоцінності різних націй, але й підстави для непорушності союзу з Росією. Саме для створення непохитної бази для перебування усіх східнослов’янських народів в однієї державі було розроблено теорію колиски трьох народів. Ми усі вийшли з однієї колиски, потім багато страждали під п’ятою численних ворогів й нарешті возз’єдналися у новій могутній державі. Сам термін возз’єднання був винаходом радянської історичної науки й неодноразово прислужився політичним реаліям. Наприклад, саме під цим гаслом було здійснено по суті окупацію Західної України – але ж ми просто возз’єдналися, просто поновили історичну справедливість. Теорія колиски трьох народів має багато спільного з попередньою теорією. Попри всі методологічні зміни, пов’язані з визнанням існування інших крім російського східнослов’янських народів, первісний важіль загальної слов’янської історії вбачався у доленосній діяльності російського народу, до якого останні слов’яни є молодшими братами. Ось звідки йде той комплекс молодшого брата, якого й зараз не можуть позбавитись більшість українських діячів політики та культури. Теорія колиски визнавала формальну рівність народів, але позбавляла їх самостійності у виборі власного історичного шляху. Формально теорія пречудова – ми усі рівні та усіх рівно любимо. Але при всій своєї лагідності вона створювала дуже жорстке “прокрустове ложе”, у якому будь-який натяк на особливості українського історичного шляху й української державності чи культури розцінювався як “буржуазний націоналізм”, “низькопоклонство перед Заходом” й таке інше. Зі зникненням Радянського Союзу ці проблеми мали зникнути, якщо б усі пострадянські держави збудували нові принципи відносин між суверенними політичними націями. Але стара парадигма відносин між східнослов’янськими державами збереглася у незмінному вигляді у Росії, яка продовжує бачити у слов’янських пострадянських державах власну територію, яка за дратуючою випадковістю чи злочинними планами Заходу тимчасово говорить про свою нібито незалежність. Хто давав собі труда почитати російські газети підчас української політичної кризи (ще й зараз не пізно – кампанія продовжується), бачив, що йшлося виключно про таки собі батьківські поради власній провінції. Те, що за радянських часів отримувало тавра буржуазного націоналізму, перетворилося на фашизм. А низькопоклонство перед Заходом залишилося й зовсім у незмінному вигляді.

Нажаль ситуація залишається незмінною ось у якому вимірі – коли б ми не заговорили про теорії виникнення слов’янської державності, мусимо говорити про політику. Нажаль ми ще далеко від того моменту, коли дискусії про зміст та традиції українського державотворення точитимуться виключно у академічному руслі. Зараз офіційна версія закономірностей розвитку української держави залежить від розкладу політичних сил у нашій вітчизні. І не в меншій мірі від позиції нашого північного сусіда, який досі не згоден на роль сусіда.

Звідси й ті перекручення, якими рясніють наші вітчизняні підручники з історії держави і права України. Нажаль, більшість з них має численні недоліки. Це й не дивно – бо якщо автор більш заглиблений у обстоювання власної політичної позиції, а не у вивчення джерел, годі й очікувати вражаючих результатів. Багато з авторів більш уваги приділяють відстоюванню можливості незалежного від Москви політичного буття України, що залишають десь за бортом саму Україну. Це й є той самий комплекс молодшого брата – поки що прокляття української політичної та історичної науки. У запеклій боротьбі зі “старшим” цей “братерський” комплекс насправді тільки тиражується та відновлюється. Звідси й виникають підчас не дуже зрозумілі блукання шляхами стародавніх народів, серед яких видивляємось своїх політичних предків – тільки щоб древніше за сусідів. Маю ще раз підкреслити – навіть якщо це й насправді наші пращури (нічого не можу сказати про це, бо не є спеціалістом у стародавній історії) – яке відношення це має до нашої сучасної держави? Несамовите бажання довести, що ми древніше та шляхетніше за інших – це й є слабкість, з-за якої не побачиш власне української політико-правової традиції, яка безсумнівно існує. Приклади з власного досвіду – декілька разів я зустрічала іноземців, яки, почувши, що я з України, бурхливо освічувались у своєму захоплені українською культурою. Це були мешканці Австрії та декілька американців. У своїх університетах, вдома, вони слухали спецкурсі по історії та культурі України. Один навіть здивовано питав мене, чому, коли він стажувався у Москві, йому не казали, що це зовсім інша культура, зовсім інша історична традиція. Й кожного разу я перехоплювала власну підступну думку про те, що вдома я частіше за все взагалі не побачу людини, яка з такою ж впевненістю розповідатиме про специфіку української історичної долі без постійних реверансів у різні боки.

Відома українська письменниця та есеїст Оксана Забужко якось зауважила, що за галасом та незалежницькими гаслами у 1990 році українська громадськість пройшла повз дійсно значущу для нашого політичного саморозуміння історичну дату – виповнилося 650 років зі дня смерті Юрія-Болеслава – останнього князя незалежної Галицько-Волинської Русі. Цей князь був насправді видатною особою, після нього Україні довелося існувати як автономії (у найкращому випадку), або просто терпимої чи не дуже терпимої нації. Тої нації, за якою не завжди визнавали саме право зватися нацією. Рівно 650 років різного ступеня залежності. І зараз ми намагаємось поновити саме цю лінію політичного самоврядування, яка попри все збереглася, не заклякла у довгих століттях відсутності держави. Мабуть ця дата є більш реальною та відчутною для української держави, ніж пишні оповідання про могутніх предків. Тому що у вшануванні цей дати нема жодного намагання виставити свою державність у порівнянні з іншими, чи довести свою зверхність, інакшість, походження від інших предків. Вона незалежна від політичної кон’юнктури. Цю подію якось недоцільно вшановувати (це ж лихо, нещастя!), але треба добре пам’ятати, бо вона є одвічним досвідом та попередженням. Ми ще згадаємо цю подію та її місце у політико-правовій історії України.

Підбиваючи підсумки цей розмови, маю завважити, що сам політичний момент у історії нашої держави підштовхує до того, щоб курс був здебільшого не описовим, а проблемним. Називатиму найбільш вагомі для розуміння української держави праці, їх треба буде читати та аналізувати.