Історичні джерела та їх дослідження

       Пошуки, збір та перетворення історичних джерел (фактажу) в знання, історичну науку – складний і нерідко тривалий процес. Витворити з величезного і розмаїтого, “розсипаного” масиву фактів у яскравий, дохідливий і правдивий образ дуже й не дуже віддаленого минулого не просто, — важко. Особливості і труднощі пізнання (реконструкції) давнини полягають в тому, що на відміну від інших (“точних”) наук маємо справу із суспільними фактами, які відбулися. Реанімувати, тобто “переглянути” їх ще раз, наче відеозапис, аби впевнитися в їхній правдивості, – неможливо. Потяг, як мовиться, пішов. Питання з питань у дослідженні минулого полягає у встановленні істини, правди. Відомий український історик О.Пріцак стверджує, що історія як наука повинна бути такою ж точною, як арифметика – без епітетів, інакше вона буде “літературою, фантазією”. Прагнення до об’єктивності, точності, тобто до правди – справа честі та обов’язку кожного дослідника, науковця. Але ці добрі побажання часто наштовхуються на перепони об’єктивного і суб’єктивного кшталту. Одному дослідникові бракує джерел, тому інколи він вдається до гіпотез, другий, керуючись власною чи кланово-політичною конюнктурою, “поліпшує” чи “погіршує” історичний факт, себто сприймає історію через рожеві або чорні окуляри. Особливо цим грішила радянська історіографія, що проду­кувалася під щільним більшовицьким наглядом. Тому небезпідставні були і є нарікання, що історія (історіографія) стала “міфотворчістю”, вражає величезною тяжкістю “брехні і напівправди”, які “з дивовижним спокоєм розташувалися на сторінках історичних творів”. Звичайно, автори тих творінь рідко погоджувалися з такою оцінкою, заявляли, що саме вони глаголять правду. А правда, як відомо, одна. Вся заковика в тому — котра?

       Доведено, кожний зі свідків розповідатиме про бачену одну і ту ж подію по-різному, залежно від власної емоційності, спостережливості, пам’яті і т.п. Виникла навіть окрема наукова дисципліна – психологія свідчення. Очевидно, кожний з них, за їхнім переконанням, є носієм “правди”, як і очевидно, що в сукупності “всіх правд” можна вгледіти єдину, “правильну” правду. А якщо подію спостерігала тільки одна особа, то наскільки вона є джерелом “правди”? Колись один із творців марксизму слушно радив “в усьому сумніватися”. Щоправда, той же практичний марксизм-більшовизм не переймався сумнівами, коли чинив величезне зло, знищивши мільйони людей, не соромлячись галасувати, що “будує світле спра-ведливе комуністичне суспільство”.

       Питання написання правдивої, об’єктивної історії – справа проблематична. Мусимо визнати, що цього майже нікому не вдається зробити з тих же, як не парадоксально, … об’єктивних причин. Точна фіксація фактів – це одна справа, а їх поцінування може бути зовсім інша. Приміром, гетьман І.Мазепа вступив у союз зі шведським королем Карлом ХІІ 1708 р. з метою вирвати Україну з московського ярма. Це факт, який ніким не спростовувався. Але російські царі-шовіністи прокляли гетьмана як “ізменніка”, а свідомі українці цілком справедливо возвели його в ранг національного героя. Ще раз наголосимо: мусимо дивитися на свою історію власними очима, а вони можуть виявляти “слабкість” до тих чи інших подій, осо-бистостей. Як нормальна дитина не може не шанувати, не любити рідну матір, так і дослідник не може, не повинен займати позиції, що шкодитиме рідній історії, а, отже рідному народові, тобто мусить сповідувати елементарну національну гідність. Це не заклик возвеличувати “власну” підлоту, а вміння вгледіти і належно поцінувати ті чинники, котрі, попри сум’яття, не стали безбатченками, чужими серед своїх. Учімось у європейських державників. Видатний англійський діяч У.Черчілль заявляв, що Англія не має постійних друзів і постійних ворогів, вона має постійні національні інтереси. Ще один англійський діяч, професор Галдейн підкреслював: “Кожне покоління повинно написати свою історію. Нові події набирають ваги, і давні події треба зрозуміти по-іншому”.

Із мовленого зробимо висновок, по-перше, в історичній науці немає второваної доріжки, що веде до храму правди, по-друге, ключовою проблемою історичного осягнення є проблема джерельного фактажу та фаховості дослідника, наскільки він володіє методико-методологічним інструментарієм професій-ного аналізу та наскільки він перейнятий почуттям обов’язку прислужитися національній державотворчій справі. Метод, що означає спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні, обумовлює дотримання певних правил у цій справі. Кількасторічний набутий досвід спричинився до появи вчення про методологію як сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці, відповідно до специфіки об’єкту їх пізнання.

Застережемо, різні наукові течії сповідують дещо різні методологічні принципи. Нині практично всі вітчизняні історики заявляють про потребу дотримуватися у дослідженні джерел таких принципів:

– конкретно-історичного (історизму), тобто з’ясувати коли, де і як виникло джерело, які етапи свого розвитку пройшло і яких змін воно зазнало, чим стало це джерело;

– об’єктивності, що обумовлює практичний аналіз, позбав­лений суб’єктивізму та емоцій, щоб в кінцевому рахунку отримати достовірні наукові висновки;

– всебічності і цілісності (комплексності), що означає брати до уваги весь документ або його групу, а не тільки частину, яка потрібна для підтвердження зазначеної заздалегідь висунутої автором концепції.

Складність роботи з історичними джерелами обумовила появу спеціальної галузі історичної науки – історичного джерелознавства. Воно вивчає походження історичних джерел, теорію, методику і практику їхнього використання в наукових дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки. Але й ця спеціальна наукова галузь не в змозі впоратися з величезним джерельним масивом, тому сформувалася низка (майже двадцять) допоміжних (спеціальних) історичних дисциплін, до котрих вдаються науковці: нумізматика (монетна справа), сфаргістика(печатки), геральдика (герби) і вексилогія(прапори), генеалогія (родовід), хронологія (датування), метрологія (система мір і ваг), ономастика (назви), дипломатика (грамоти, акти), археографія (принципи публікації документів), емблематика (відзнаки),фалеристика(значки), картографія, історична географія і т.п. До “послуг” історичного джерелознавства мусить звертатися й етнолог (етнограф), мистецтвознавець, літературознавець, пам’яткознавець, музе-єзнавець, архівознавець тощо.

Що ж такеісторичні джерела?Ними вважаються будь-які носії інформації про минуле, що виникли як продукт розвитку природи і людини й відображають той чи інший бік людської діяльності.

За способом передачі подій минулого їх ділять на п’ять основних видів:

Речові (предметні) або пам’ятки матеріальної культури. Вони є найдавнішими в складі джерельної бази. Переважно їх знаходять у землі, тому називаються археологічними, а наука, що їх вивчає, – археологією.

Розмаїття і чисельність речових джерел змушує їх групувати за загальними та спеціальними ознаками, що стосуються часу і місця походження, визначення авторства, форми, змісту та способу виготовлення і т.п.

Найбільш практикований поділ цих джерел здійснюється за їх функціональним призначенням: засоби виробництва (від найдавніших знарядь праці – чопери, рубила, скребла – до сучасних технологічних засобів) і результати виробництва (побутові речі, споруди, предмети озброєння і одягу, монети, медичні і музичні інструменти тощо). Дерево, камінь, кістка були тим матеріалом, з яких виробляли перші знаряддя праці. В епоху неоліту (VІ-ІV тис. до н.е.) винайдено перший штучний матеріал – кераміку (випалена глина), потім, на початку епохи металів (мідь, бронза, срібло, золото), – значно продуктивніші речі, дорогоцінні прикраси, а освоєння заліза (І тис. до н.е.) привело до остаточного витіснення кам’яних знарядь праці та потужного суспільно-технічного поступу.

Нерідко поділ речових джерел є умовним, бо вони наділені різними ознаками або цінностями. В такому випадку типову їх приналежність визначають за домінуючою ознакою, тобто за тією, задля чого річ зроблена. Якою б не була декорованою кінська збруя, але вона має передусім залишатися серед кінського ревманенту.

Попри значні труднощі у “прочитуванні” речових джерел історичної тяглості в Україні, все ж таки, вони дозволяють орієнтуватися у розвої людського життя та етногенезі, найдавніші сліди яких ведуть у ранній (нижній) палеоліт. Це речові знахідки – кам’яні рубила, котрим близько 1 млн. років, в с.Королеве на Закарпатті. Середній палеоліт представлений залишками жител конусоподібної форми діаметром 5-8 м у с.Молодове на Дністрі. Будівельний матеріал – дерево, кістки та шкури тварин. У пізньому палеоліті (40-10 тис. років тому) з’являються споруди суспільно-обрядового призначення (стоянка в Мізині на Чернігівщині).

З епохи мезоліту відомі житла прямокутної форми стовбурної конструкції з виплетеними з лози стінами і обмазані глиною. В неоліті житла збагатилися двосхилими дахами, а в період енеоліту (міді) – навіть двохповерховими спорудами, велика кількість яких утворювали протоміста Майданецьке, Володимирівське тощо. Це творіння трипільців, котрі усла-вилися ще “мальованою” керамікою.

Давні скотарсько-землеробські племена залишили ряд цікавих оборонних, поховальних споруд, в тому числі курганного типу з антропоморфними стелами.

Проте справжні архітектурні будівлі, муровані за певними проектами з дотриманням відповідних технологій, з’явилися у Північному Причорномор’ю в грецьких містах-колоніях Ольвії, Херсонесі. Тірі, Пантикапеї тощо. До слова, в цих містах карбували монети, які були першими на українських теренах. З поширенням християнства грецькі колоністи започаткували будівництво церков, прилучилися до запро-вадження нового віросповідування в Руській державі. Остання насамперед в особі князів, розгорнула культове, цивільно-фортифікаційне будівництво, заснувала міста оборонного призначення (Володимир, Ярослав. Львів тощо) на великих обширах державних володінь.

Виникнення міст як центрів ремесел і торгівлі потягнуло за собою зведення споруд різного призначення, обумовленого житловими, суспільними і духовними потребами, в яких акуму­лювалися технічні, естетичні й моральні уподобання людності. Проте навіть поверхово зупинятися на характеристиці тих чи інших об’єктів немає в даному разі ні можливостей, ні потреби. Наше завдання – у з’ясуванні методичних підходів щодо виявлення цінностей речових джерел. Закон України “Про охорону культурної спадщини” (2000 зі змінами 2001, 2004рр.) констатує, що наявність в об’єкті культурної спадщини археологічних, естетичних, етнологічних, історичних, архі-тектурних, мистецьких, наукових чи художніх цінностей дає підстави заносити його в Державний реєстр національного або місцевого культурного надбання, тобто оголосити його пам’яткою, що означає взяти її під державний захист.

За видами об’єкти (речові) культурної спадщини поділяються на:

археологічні – городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень. Військових таборів, виробництв, ірига­ційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що міс­тяться під водою;

історичні – будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов’язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, куль­турою та побутом народів;

монументальногомистецтва – твори образотворчого мистецтва як самостійні (окремі), так і ті, що пов’язані з архітек­турними, археологічними чи іншими пам’ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);

архітектури та містобудування – історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови. Окремі архітектурні споруди, а також пов’язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва;

садово-паркового мистецтва – поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;

ландшафтні – природні території, які мають історичну цін­ність;

науки і техніки – унікальні промислові, виробничі, науково-виробничі, інженерні, інженерно-транспортні, видо-бувні і т.п.

За винятком трьох останніх видів, у 2002 р. їх нараховувалося в Державному реєстрі національного і місцевого значення 129708 об’єктів, в тому числі археології – 58321, історії – 49519, монументального мистецтва – 5631, архітектури і містобуду­ва­н­ня – 16237.

Понад 60 об’єктів оголошено історико-культурними, історико-архітектурними, історико-меморальними, історико-етнографічними заповідниками та музеями-заповідниками, з них понад 20 мають статус національних. Будівлі Софії Київської і Києво-Печерської лаври та історичний центр Львова внесені у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Згадані об’єкти культурної спадщини класифікуються як нерухомі пам’ятки. Решта – величезний масив цінностей зберігається у музейних фондах, приватних колекціях. Зазначимо, в Україні станом на 2002 р. нараховувалося близько 550 різних типів музеїв, їхніх відділів та філіалів, а також понад тисячу музеїв, що перебувають у віданні підприємств, установ та організацій.

Про пам’ятки матеріального культури, речові джерела видано значну кількість документальної, науково-популярної літератури, виходять спеціальні часописи: “Пам’ятки України”, “Українська нумізматика і боністика”, "Пам’ять століть", "Відлуння віків", "Київська старовина" та ін.

Зображальні – містять інформацію, закодовану в певних візуальних образах. Ці джерела, як і будь-які інші, є складними й вимагають комплексного дослідження, виявлення та використання даних, котрі будуть цінними не тільки стосовно доповнення та ілюстрування історичних фактів, а й важливим наочним документом у буквальному розумінні цього слова. Небезпідставно побутує народна мудрість, що “краще раз побачити, ніж сто разів почути”. Вона переконує, що візуальне сприйняття інформації таке ж важливе, як і слухове, дотикове, інтелектуальне, особливо у виховному, освітянському процесі. Інколи багато писемних документів, статистичних даних, спогади і т.п. не мають такого виховного ефекту, як кадри кінохроніки, світлини, реалістичні зображення.

Однією з основних якісних властивостей переважної біль­шості зображальних джерел є фіксація події. Звичайно, це не означає, що вся ця інформація зображального джерела стає абсолютно об’єктивною і достовірною. Вище мовилося про суб’єктивні чинники, себто авторські симпатії чи антипатії до фіксованої і поцінованої події, її дійових осіб. Для багатьох, навіть професійних істориків, видалися сенсаційно-потішними викриття в часи “перестройки” сфальсифіковані світлини з життя вождя більшовизму В.Леніна. Зафіксовані з останнім його соратники Л.Каменєв, Г.Зінов’єв, Л.Троцький та інші, котрих Й.Сталін знищив як “ворогів”, старанно були заретушовані під таких собі абстрактних “рабочіх”, матросів, поголених тощо й популяризувалися в партійно-пропагандистських вида­ннях. Тому, вивчаючи зображальні джерела, треба дотримуватися засад та принципів джерелознавчої критики, докопуватися, якщо зринають сумніви, до істини.

У пошуках правдивої інформації доводиться ко-ристуватися, окрім оригіналів, копіями та численними їх репродукціями, або вміщеними в художні альбоми, каталоги, буклети, листівки. Знаємо, копія завжди гірша від оригіналу. Але, якщо оригінал втрачено, цінність копії очевидна.

Вивчаючи зображальні джерела, треба вдаватися до мистецтвознавчих методів. Зокрема, поділом або класи-фікацією джерел на графічні, пластичні, малярські групи, роботи ужиткового мистецтва, що мають мистецьке походження, а також за іншою формальною ознакою – за розмірами: великі (монументальні), середні (станкові), малі (мініатюрні).

Важливим і специфічним зображальним джерелом є картографічні роботи, без яких вивчення історичної географії та картографії буде проблематичним, а також плакати, художні листівки й оголошення, поштові марки, грошові купюри (бони) і т.п. Принагідно згадаємо: мапу України з українськими типажами відо­мого французького інженера Боплана, праця якого “Опис України” першої половини ХVІІ ст. була тривалий час найавторитетнішим джерелом героїчної історії запорізького козацтва; грошові купюри Української Народної Республіки (1918 р.) Г.Нарбута, його символіку та неповторний “україн-ський” шрифт, котрий залюбки запозичують сучасні графіки.

Гривні сучасної незалежної Української держави насичені великим історичним інформаційним багажем, в котрому, як не прикро, заплутується значна частина студентів мистецької академії.

Документальна цінність зображальних джерел у тому, що вони надзвичайно чутливо й образно фіксують специфіку епохи, в якій були створені, уподобання суспільних верств, їхні ідеали.

Усні– це інформація, що зберігається у пам’яті народу та передається із покоління в покоління. ці джерела виникли 400-500 тис. років тому, себто задовго до появи писемних джерел. Поки що немає єдиної думки стосовно процесу формування усної народної творчості, результатом якої є розмаїття її жанрів та усних джерел.

Активне дослідження впродовж останніх двох віків цієї групи джерел наводить на думку, що усна словесна творчість тисячоліттями залишалася чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народів, увічнення їхньої мудрості, світогляду, ідеалів, смаків і т.п. Навіть норми звичаєвого права – ці неписані закони – запам’ятовувалися вибраними громадою людьми та застосовувалися у суспільному житті.

Слово для минулих поколінь уявлялося магічною силою. До нього вдавалися, аби досягнути вдачі, відвернути напасті (посуху, повінь, хвороби), покарати (проклясти) лиходія. Це величезний період людського буття, який можна назвати міфологічним мисленням, коли одушевлювалися не тільки живі істоти, а й предмети неживої природи (анімізми), людськими Власти-востями – рослинний і тваринний світ (антропоморфізм), інші вірування, що лягли в основу первісних релігій, сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи, вірування стимулювали уяву, спричинялися до культивування фантастичних оповідок, казок, героїчного епосу, календарно-обрядової, меморіальної поезії. З часом міфологічні образи втрачали реальність, перетворювалися в усній творчості на художні образи, що символізували суспільні ідеали, ставлення до довкілля і т.ін.

Очевидно, перші писемні написи на стінах Кам’яної Могили, виробах трипільців, у “Велесовій книзі” тощо за-фіксували побутову суєтність їхніх творців.

Ще більшою мірою сказане стосується писемних пам’яток Руської державності, — не тільки успадковані, а й розвинуті в новому історичному середовищі. Літописці здійснювали реконструкцію становлення історії Руської держави з центром у Києві переказами, де вагоме місце зайняли народні герої – Кирило (Микита) Кожум’яка, Ілля Муромець, Микула Селянинович та ворожі їм сили – Соловей-Розбійник, Ідолище та Змій, а також найголовніші постаті слов’янської міфології – Сварог (бог неба), Хорс і Дажбог (боги сонця), Перун (грому), Сварожич (вогню), Велес (худоби), Стрибог (вітру), Коляди і Манни (зими), Ярила (весни), Купала (літа) та ін. Завдяки літописцям, збережено легенди та оповіді про історичних персонажів – князів Кия, Щека, Хорива, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря, княгиню Ольгу тощо. Розмаїті зразки усної народної творчості стали окрасою видатних пам’яток української писемності – “Повісті минулих літ”, Галицько-Волинського, Густинського тощо літописів. Народна міфологія стала жанровою системою усних джерел, що пред­ставлена прозовими і поетичними творами. Це казки, легенди, перекази, оповідання, балади, героїчний епос, обрядовий цикл, пісні і т.п.

Феномен українського козацтва, що вийшов на європейські політичні простори, знайшов вдячного народного творця і слухача як в узагальнюючих образах цих новітніх лицарів, так і конкретних персонажів (Байда, Сагайдачний, Хмельницький тощо). Сказане стосується і такої соціально-протестної категорії людей, як опришки, їхній найвидатніший ватажок Олекса Довбуш (Довбущук).

Незаперечна цінність усного джерела в тому, що його збір, вивчення та популяризація фактично прилучилися до започаткування національне відродження кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст., зокрема перший його етап, – “фольклорно-етнографічний” або “романтичний”.

Фіксуючи складні історичні процеси в Україні, усна народна творчість все більше набувала тогочасних соціально-політичних звучань, впливала на формування національно-світоглядних позицій значних прошарків української людності, насамперед Т.Шевченка, у творчості якого органічно поє-дналися народний мелос з етнічно-політичними настроями та визвольними прагненнями народного загалу.

Носіями і популяризаторами народного епосу були співці-кобзарі – ці “Гомери України”, яких переслідували чужоземні режими, особливо більшовицький. Героїчний епос минулого тісно ув’язувався в новітні часи насамперед з національно-визвольними процесами, для яких він був і фіксатором, і своєрідним двигуном, детонатором. Згадаймо стрілецькі, повстанські пісні, пісні-гімни.

Радянська система, пронизана антиукраїнським змістом і практикою спричинилася до появи гострих політичних усних витворів різних жанрів, що дошкульно осуджували, висміювали більшовицьких вождів, визискувальну колгоспну систему, котра знищила мільйони хліборобів або зробила їх жертвами. Лаконізм та образна влучність характеризують цей вид усної творчості, авторство якого губиться у гущі народу. Ось деякі зразки з наслідків колективізації:

“Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні”;

“Жито й пшеницю –дали за границю,

ячмінь і овес – з’їв МТС(Машино-тракторна станція – В.Б.),

   а я робила в колхозі – здохла при дорозі”.

“Робила в колхозі” – кобила, в пащу якої хтось всунув папірець з цим “поетичним” витвором. Народні дотепники складали анти­радянські коломийки, особливо політичні анекдоти, за розповіді котрих не один потерпів від репресивних органів.

Усна народна творчість, записувати яку вважали за патріо­тичний обов’язок багато діячів культури, представлена у різних науково-мистецьких, краєзнавчих установах України величезним фондовим масивом, для видання якого знадобилося б сотні об’ємних томів.

Збір та дослідження даного виду історичних джерел є складною і копіткою роботою, що оформилася у спеціальну наукову дисципліну – фольклористику.

Лінгвістичні – стосуються пам’яток мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку та мають важливе значення для вивчення минулого етносу, історії науки, культури і т.ін. Цей вид джерел виник задовго до писемності і найперше стосується назв та власних імен: природних, географічних, небесних тіл, людей, етносів, держав тощо. Обсяг цієї наукової ділянки очевидний. Він спричи­нився до оформлення спеціальної дисципліни – ономастики (грец. оніми – імена ).

Власні імена та назви, котрі вживаються кожним народом, відзначаються певною стилістикою і традицією, що надає їм більшої вагомості як історичного джерела. Водночас власні імена не є законсервовані, вони змінюються під впливом різних чинників. Тому їх вивчення допомагає з’ясувати мовну належність оніма, відтворити його первісну форму й вимову, встановити дату та історичну епоху його виникнення, іншомовні впливи на нього та шляхи мовної трансформації до сьогодення. Без реконструкції розвитку оніма неможливо зрозуміти його історичне значення. Очевидно, задля цього треба знати історичну ауру, де воно виникло, еволюціонізувалося чи зазнавало відповідних колізій. Знання генези оніма – це один із найдавніших ключів до замку, за яким прихована істина. Нині є чимало прихильників, які бачать тісний зв’язок української ономастики із санскритом – давньоіндійською мовою індоєвро­пейсь­кої “мовної сім’ї”.

Український ономастикон поділяється на ряд основних частин. У плані історичному, найцікавішими є дисципліни, що займаються антропонімікою, топонімікою і етнонімікою.

Антропонімікастосується імен людей. Ім’я людини (прізвище, ім’я по-батькові, прізвисько) – це юридично зафіксоване слово для ідентифікації особи, яку, в широкому значенні, доповнюють фізичні її якості, зокрема вік, стать, зовнішні ознаки (немовля, молодик, красуня). Появу імен відносять до давніх часів, коли почала формуватися мова.

Система імен українців має тривалий час. Її основу складають імена християнського календаря: грецькі, римські, єврейські. Їх поширенню найбільш сприяло запровадження християнського обряду хрещення, коли священик давав дитині ім’я відповідного святого, нерідко чужомовне й малозрозуміле. Поступово християнські імена витіснили прадавні українські (язичницькі) (Добриня, Будило, Купава, Дана), а від ХІV ст. їх навіть переслідували як неканонічні (незаконні). Існувала тоді практика (існує й досі) давати дитині подвійне ім’я – християнське і праукраїнське.

У складі сучасних українських імен простежується кілька характерних шарів:

1. Візантійські християнські імена, або імена христи-янського календаря;

2. Давньоруські, а також грецького і скандинавського походження;

3. Західно- і південнослов’янського походження;

4. Західноєвропейські імена.

Прізвища виникали в епоху середньовіччя. Основою для них спочатку слугувало родове ім’я, тобто ім’я засновника роду.

Серед інших антропонімів особливе місце займають прізвиська. Переважно людина діставала його в юності або в зрілому віці. Як звичайно, воно уособлює найпомітнішу рису характеру особистості, містить важливу історичну інформацію біографічного плану. Прізвиська видатних історичних осіб – Володимир Святий, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий, – це витвір книжників, які нарекли їх уже після смерті. Най-поширенішими були прізвиська серед козацтва.

До антропонімів належать і псевдоніми. Вони обиралися з причин конспіративних, самовираження. Поширені вони нині серед творчої молоді, так звані “сценічні імена” ("Руслана", "Ірчик зі Львова").

Топонімікавивчає географічні назви: морів, рік, озер, гір, населених пунктів, міст, вулиць, підприємств, лісів та окремих груп дерев тощо. Перші географічні назви на території України зафіксовані в працях "батька" грецької історії Геродота (Скіфія), арабських письменників, західноєвропейських мандрівників, матеріалах, які уклав В.Січинський (“Чужинці про Україну”).

У вітчизняних писемних джерелах багатою на топоніміку є “Повість минулих літ”, “Слово о полку Ігоревім”. Тут першість нале­жить Києву, якому, на думку відомого історика М.Брай-чевського, не менш 2300 років. Зауважимо, українська топоніміка має величейний масив нез’ясованих, спірних назв.

Етноніміка стосується назв племен, народів, етносів (грец. – народ). У цій науковій ділянці розрізняють самоназви народів та імена, що їм дали сусіди або вчені, які виявили залишки їхньої (археологічної) культури. Так, поширена назва “трипільці” насправді походить від назви села Трипілля (Київщина), де В.Хвойко виявив в кінці ХІХ ст. цю культуру. Як насправді себе називали “трипільці”, поки що не знаємо і навряд чи колись дізнаємося.

Словом, в етноніміці існує багато нез’ясованих назв, але розгадка, пошук їхньої етимології, починаючи від популярних “Україна”, “Русь” триває. Найдавніші етнічні назви наших пращурів – венеди (венети), склавіни, анти, які зафіксовані грецькими і римсь­кими вченими, арабськими джерелами, теж породили низку версій щодо їхнього тлумачення. Здавалося б, зрозумілі назви літописних праукраїнських племен “поляни”, “деревляни”, “сіверяни”, “воли­няни”, “білі хорвати”, проте й вони не сприймаються в науковому середовищі одностайно.

Помітну частину лінгвістичних джерел складають слова іншомовного походження, часто не підозріваючи про це, бо звиклися з ними: майдан, тютюн, шабля, шаровари, друкар, столяр і т.п. З падінням радянської імперії прихід іншомовних слів, особливо англомовних в українську лексику став не те, що відчутним, а й небезпечним. Французький уряд ухвалив закон, яким забороняє використовувати англійські слова, якщо для них є відповідники у французькій мові.

Писемні – найчисельніші та найцінніші для дослідження джерела. Їх ділять за:

– змістом на актові (грамоти, законодавчі, судові і т.п юридичні документи, прибутково-витратні книги, статистика, стенограми, протоколи, ухвали тощо) і оповідні (літописи, оповіді, записки і спогади, публіцистичні твори);

– походженням на службові (офіційні) і особисті (фамільні);

– технікою (способом) передач на рукописні і друковані (механічний спосіб).

У певному сенсі до писемних джерел відносять наукові, літературні твори.

Треба наголосити, джерелознавство як наукова дисципліна зародилося насамперед на писемному поприщі, в його надрах виникла низка “своїх” допоміжних дисциплін, зокрема палеографія, що вивчає давнє письмо (рукописи), епіграфіка – написи на твердих матеріалах, графіті – стародавні написи і малюнки, зроблені на посудинах, стіні, прясельцях, графологія – почерк з погляду його зв’зку з характером і психологічним станом автора, криптографія – спосіб тайно-пису, дипломатика – походження, форма і зміст актових дже-рел, філігранологія – історію паперу та водяних знаків на ньому і т. ін., т.п.

Найдавніші писемні джерела, в котрих подано відомості з історії України, племена, які її населяли, належать авторству грецьких істориків, літераторів, арабських мандрівників (Гомер, Геродот, Прокопій Кесарійський, Йордан, Страбон, Тацит, Птоломей, Аль Масуді та ін.). Не відкидаємо серйозних аргументів дослідника А.Кафішіна про те, що значно раніше жили в Україні племена, які володіли примітивним письмом (“Древнее Святилище “Каменная Могила”. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ – ІІІ тысячилетий до н.э.” — К.2001). Ще одне писемне свідчення – “Велесова книга”, що не складає цілісного тексту, але на думку знавця давніх текстів В.Шевчука, є цінним справжнім джерелом. Щоправда, деякі учені не поділяють цієї думки, вважають книгу підробкою.

З виникненням Руської держави з центром у Києві, запровадженням християнства, писемні джерела значно розши-рюються. Спочатку це були короткі записи хронік подій у князівському дворі, договори з Візантією, пергаментні і берестяні грамоти, князівські і церковні устави, нормативні положення, що сформувалися у знамениту “Руську правду”, рукописні книги і літературні твори, в тому числі “Слово о полку Ігоревім”; з’являються літописні зведення, серед яких особливе місце посідає “Повість минулих літ”, що охоплює час від “творіння світу” до ХІІ ст. Її автор, чернець Печерського монастиря Нестор зробив у 1113 р. спробу пояснити “звідки пішла Руська земля”, задля чого він використав грецькі хроніки, місцеві легенди, пов’язав історію Руси не тільки із світовою історією, а й надав першій центральне місце. Своєрідним продовженням повісті є літописи Київський, що охоплюють період до 1200 р., Галицько-Волинський (1201-1292 рр.). Це роки феодальної, політичної роздрібненості Руської держави-імперії.

Писемна джерельна база значно розширюється у період Литовсько-польської доби. Вона представлена актами, метриками, жалувальними грамотами, щоденниками сеймів і сеймників, книгами судів, інвентарями, уставами на волоки, полемічною літературою. Виділимо три Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), а також Густинський, Львівський, Межигірський літописи, “Опис України” француза Боплана. Це час появи і формування козацтва, спорудження Д.Вишневецьким на о.Мала Хортиця оборонного замка-фортеці “Січ” (середина ХVІ ст.).

Період козацької державності (друга половина ХVІІ - ХVІІІ ст.) висвітлюються в документах Б.Хмельницького, угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Портою, Швецією (Андрусівське перемир’я, “Вічний мир”), гетьманських універсалах, а також “статтях”, що укладалися між царями і новообраними гетьманами, Гадяцькому трактаті, “Конституції” П.Орлика, царських указах про обмеження української автономії та її ліквідації. В осмисленні боротьби за українську державу не обійтись без відомих козацьких літописів (Самовидця, С.Величка, Г.Граб’янки).

Велика кількість законодавчих актів, матеріалів офіційного діловодства, статистичних даних, документів, що стосуються податків, права, описів маєтностей, привілеїв, громадсько-політичних, національних організацій стосується періоду Російського та Австро-Угорського панування в Україні. Значну вартість мають “Рум’янцевський опис Малоросії”, Францисканська та Йосифінська метрики (кадастри), матеріали каральних і судово-слідчих органів щодо декабристів, Руської трійці”, кирило-мефодіївців, народників, селянських, робітни-чих, політичних рухів та їх лідерів, царських указів про заборону української мови, письменства (1721, 1863, 1876 рр.) і т.п.

Розмаїття документальних матеріалів насичує українську історію ХХ ст. Простежуються два полярні її напрямки. Перший, який пропагував тоталітарний режим, методологія котрого викладена в Тезах ЦК КПРС "Про 300-річчя воз’єднання України з Росією”, де вказується на спільності походження українського і російського народу, порятунку першого в союзі з другим, його “щасливе життя в сім’ї радянських народів-братів”. Усі національно-патріотичні сили, які прагнули незалежності України, оголошувалися “найлютішими ворогами українського народу”, “буржуазними націоналістами”, “відщепенцями” і т.п.

Другий напрямок, джерельний багаж якого перебував в радянських спецсховищах, розкривав драму народу України під скіпетром самодержців і вождів, моральне і фізичне нищення української нації, її еліти, культурної спадщини, депортації українців з їхніх етнічних земель, що передалися Польщі, намагання остаточно перетворити Україну в колонію імперії, а також героїчні змагання за Українську самостійну державу в 1917-1921 рр., Другій світовій війні під проводом ОУН-УПА.

Низка документів останніх десятиріч свідчить про посилення боротьби за незалежність України та її розбудову: програми націо­нально-демократичних об’єднань, політичних партій, народного Руху, епохальні ухвали Верховної Ради (“Декларація про державний суверенітет України”, “Акт про незалежність України”, Конституція України) та ряд її законів, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України тощо.

Писемні джерела – багатогранні та неоднозначні. Чимало з них не є самостійними документами (об’єктами). Вони (або згадка про них) містяться в наукових працях, що, за логікою, відносяться до історіографії. Практика включення історіо-графічних робіт до джерел поширена. Особливо це стосується давніх праць, де міститься первісна, єдина інформація. Вона цінується дуже високо, хоча, як свідчать непоодинокі випадки, “не все те золото, що блищить”, тобто пропагована "правда" може насправді бути легендою, міфом. Приміром, твердження в “Повісті минулих літ”, що слов’яни прийшли на Руську землю з Подунав’я, як з’ясувалося було необґрунтованим, бо, власне, все сталося навпаки.

Літописці ще за княжих часів, копіюючи (списуючи) з наявних одиничних книг (літописів), спричинилися до подвигу – збереження історичної пам’яті народу. Зростаючий інтерес до писемної спадщини, що укомплектовувалася у спеціальних сховищах – архівах, бібліотеках, набував професіонального підходу, зокрема в період національного відродження офор-мився у спеціальну історичну дисципліну – археографію, котра займається підготовкою і виданням відповідних документів. В одній із таких наукових структур – Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів працював Т.Шевченко (1843 р.). Прак-тично кожне об’єднання вчених (Наукове товариство ім.Шев-ченка, Історичне товариство Нестора-літописця та ін.) займалось пошуком, вивченням і публікацією писемних джерел. У їхньому доробку – сотні томів розмаїтої наукової вартості (Полное собрание русских летописей, т. 1-38; Акты Южной и Западной России, т. 1-15; Записки Наукового товариства ім..Шевченка тощо.

З розвалом комуністичного режиму велику увагу зосереджено на україністику, документи про злочини проти української нації, національно-визвольні змагання, дисидентський рух та ін. Конституційні акти України 1917-1920; Колективізація і голод на Україні (1929-1933). Літопис УПА (понад 30 т.), Літопис нескореної України (у 2-х т.); Національні відносини в Україні у ХХ ст.; Депортації у (3-х т.) тощо.. Нині основним центром у цій науковій ділянці є Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського Інституту історії УкраїниНАН України. Публікацією документів займались численні видання з популярними назвами “Літопис” і “Вісник”, часописи “Архіви України”, “Український історичний журнал”, “Український історик” (в еміграції), збірники “Історичні джерела та їх використання”, “Джерелознавчі дисципліни” тощо.

Зауважимо, абсолютна більшість документальних мате-ріалів неопублікована, вона зберігається в архівно-бібліотечній як вітчизняній (Центральні державні історичні архіви України у Києві і Львові, наукові бібліотеки НАН України), так і зарубіжній мережі.

Питання охорони і збереження історичних джерел, як і їх популяризація і пропаганда, є надзвичайно важливою і болючою проблемою. Не треба забувати, що окрім блокування всебічного вивчення і обнародування за тоталітарного режиму, здійсню-валися спеціальні акції стосовно їх вилучення з наукового обігу (в кращому випадку!) та знищення, починаючи від руйнацій археологічних, архітектурних пам’яток під забудови або з атеїстичних мотивів, і закінчуючи вивезенням музейно-архівних та бібліотечних раритетів у російські центри чи знищення відповідних фондів, як це було 1952 р. у Львівському музеї українського мистецтва та Львівському історичному музеї, відділі давньої україністики Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (тепер ім. В.Вернадського, 1964 р.) та ін. Нині громадськість вразив факт викрадення за останні 5-7 років багато документів з Центрального державного історичного архіву України в м.Львові.

Відповідальне завдання у справі встановлення і торжества історичної справедливості покладено на заснований 2005 р. Український інститут національної пам’яті.

Література

Бадяк В. Колізії українського сакрального мистецтва // Українське сакральне мистецтво: традиції, сучасність, перспективи. — Львів, 1994; його ж. Пам’яткознавство як наука і навчальна дисципліна та його нормативно-правовий аспект // Вісник ЛАМ. Вип.13. — Львів, 2002.

Введение в специальние историческиедисциплини. — М.,1990.

Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. — К., 1963.

Джерела українознавства. — К., 1990.

Джерелознавство історії України. Довідн. — К., 1998.

Історія України в народних думах та піснях. — К., 1993.

Історичне джерелознавство. Підручн. (Я.Калакура — керівн. автор. колект.) — К., 2002.

Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища. — К.,2002.

Макарчук С. Писемні джерела з історії України. — Львів, 1999.

Мельник В. Фольклор як історичне джерело. — Львів, 1967.

Памятники градостроительства и архитектури Украинскои ССР. В 4-х т. — К, 1983-1986.

Питання історичної ономастики України. — К., 1994.

Січинський В. Чужинці про Україну. — К., 1992.

Скрипник Л., Дзянтківська Н. Власні імена людей. Словник-довідник. — К., 1996.

Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Збірн.наук. пр. К.,1996 – 2004.

Тхоржевський Р.Й. Нариси історії грошей в Україні. — Тернопіль, 1999.

Україна в ХХ столітті (1900-2000): Збірн. докум. і матер. — К., 2000.

Хведчення С. Перші українські монастирські карти // Історико-географічні дослідження в Україні. Збірн. наук. праць. — К., 1998.

Історіографія

Якщо заглянете в енциклопедично-довідкове видання, то знайдете, що термін  історіографія (грец. – опис історії) означає 1) дисципліна, котра вивчає історію історичної науки, тобто як виникла і розвивалася історична думка, її напрямки, школи, нагромаджувалися історичні знання, до яких вдавалися форм і методів у дослідженнях історичних джерел, які робили висновки тощо; 2) сукупність досліджень, присвячених певному історичному періодові (Руської держави, Національно-виз-вольної війни ХVІІ ст.), окремій визначній події (Діяльність Центральної Ради), або сукупність праць, внутрішньо з’єднанні у теоретично-методологічному, соціальному чи національному відношеннях (французька, марксистська); 3) у розумінні самої історичної науки, звідси найменування істориків "історіо-графами".

Складність історіографічного поняття ще й у тому, що часто працю з історії важко відокремити від історичного писемного джерела, приміром, літописи. В останніх розповідь про події кожного року починалися словами: "в літо" (в рік), звідси відповідна назва — літопис. Враховуючи складність літописного мистецтва-ремесла та матеріальну затратність на літопис, не кожний князь міг дозволити собі таку розкіш.

В ХІ ст. створено Найдавніше зведення (1037 р.), Києво-Печерсь­ке (1073 р.) і Новгородське зведення (1079 р.) Вони послужили основою написання так званого Початкового або Києво-Печерського зведення 1097 р., якими скористався чернець Нестор для укладення знаменитої "Повісті минулих літ" (1113 р.). Він взявся оповісти "звід­ки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала". Цей твір мав величезний вплив на формування істо­рич­ної думки, він щонайменше тричі переписувався, дійшовши в найкращому вигляді у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (копіях).

Високої оцінки заслуговує Галицько-Волинський літопис, що охоплює майже все ХІІІ ст. Його центральною постатю є король Данило Галицький – "мудрий і хоробрий".

Літописна традиція княжої доби продовжувалася у литовсько-польський період історії українського народу. У середині ХVІІ ст. закінчено Львівський літопис, що охопив події від 1488 до 1649 рр. Найбільше спричинилися до утвердження згаданої традиції монастирі, які ставали освітніми осередками. В одному з них, на Чернігівщині у ХVІІ ст. був складений на основі вітчизняних та іноземних джерел, праць польських, грецьких, західноєвропейських, римських істориків і хроністів Густинський літопис. У ньому йдеться про події ХV-ХVІ ст., виникнення українського козацтва, селянське повстання 1490 р. на Прикарпатті під керівництвом Мухи, Берестейську унію 1596 р., зовнішні відносини України з сусідніми державами.

Окрему групу складають козацько-старшинські літописи ХVІІ-ХVІІІ ст., написані на підставі розмаїтих джерел та свідчень учасників тогочасних подій. У цьому зв’язку, найцінніші відомості подають "Літопис Самовидця", літописи Г.Граб’янки і С.Величка про національно-визвольну війну Б.Хмельницького, козацько-селянські рухи тощо.

У літописних працях (хроніках, діаріушах, універсалах), окрім констатації фактів, простежується певна ідейна спря-мованість, так би мовити, політичні орієнтири, що працювали на ту чи іншу ідею. Відомий тогочасний діяч Ф.Софонович у "Хроніці" (1672 р.) проповідує ідею соборності руських земель, в чому була зацікавлена Московщина. Дальше в цій справі йде автор "Синопсису" (1674 р., начебто, німець І.Гізель) – першому нарисі історії України, в котрому пропагується спільність походження великоруського, українського і білоруського на-родів, правомірність московських царів як наступників київських князів на Русь та її спадщину, інші великодер-жавницькі амбіції, що забезпечило нарису тривале і неодно-разове перевидання як офіційного посібника. Близько 1740 р. з’являється "Краткоє описаниє Малоросии", в котрому пов’я-зуються князівський і козацько-гетьманський періоди україн-ської історії.

Новий етап (більш науковий) в українській історіографії починається в останніх десятиліттях ХVІІІ ст., де виходять праці С.Лукомського, О.Ріґельмана, О.Шафонського, Я.Марковича та ін. Замість старих компіляцій, так званих "козацьких кронічок", робляться спроби ширше глянути на українське минуле, синтезувати його в дусі ідей та подій, що приходили із Західної Європи.

Мотиви не випадкові. Лівобережна Україна (Геть-манщина, що офіційно називалася царизмом "Малоросія"), де зосереджувалися інтелектуальні сили українського народу, які започаткували націо­нальне відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., втрачала козацьку автономію, перетворювалася у рядову російську провінцію. Нагадування, що козацтво є нащадком тих "русів", які утворили могутню княжу державу, противилося чужинській експансії, прагне нових звершень на ниві соціально-політичного поступу в дусі сучасності, було головною метою авторів праць.

Вершиною у пропаганді єдності княжої і сучасної (козацької) історії на руській землі, козацької вольності став твір кінця ХVІІІ ст. невідомого автора "Історія русів". Твір для тогочасних умов російського панування наскрізь патріотичний: він наснажував почуттям вірності народу практично всіх видатних діячів України, в тому числі Т.Шевченка.

У першій половині ХІХ ст. виходить декілька праць, напи­саних з державницьких позицій козацької доби. Це "История Малой России" (1822 р.) Д.Бантиш-Каменського, де вперше використано (хоча й не критично) архівні джерела та обережно натякується на праві України мати автономне козацьке самоврядування. В "Истории Малоросии" (1842-1843 рр.) М.Маркевича вже виразніше звучить ця думка. Проте в обидвох працях описуються лише політичні події у вигляді діянь їх провідників.

Водночас з’являються роботи, в котрих зачіпаються питання ролі рядових людей в українському історичному процесі. Етнографічні, фольклорні зацікавлення кінця ХVІІІ ст., що народили романтизм в культурі та долучилися до національного відродження, вплинули на історичну думку, відтак появу в ній народницького напряму. Суть останнього полягає у наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, державницькими, підпорядкування владних інтересів інтересам простого люду. Цей напрям найяскравіше виявився у працях:

М.Максимовича – ученого енциклопедичного складу, першого ректора Київського університету, який, фактично, започаткував цей напрям на базі етнографічного матеріалу;

М.Костомарова, що бачив головне покликання історичної науки у дослідженні минулого громади, народу (селян). У величезній його спадщині ("Мысли о федеративном начале в древней Руси", "Дві руських народності", "Книга буття українського народу", про Хмельниччину, "Руїну" тощо) обстоюється панславізм, в котрому відводиться месіанська роль українському народові, проголошується погляд на давню історію Руси як федерацію племен, а щодо великоросів і українців – як цілком різні народи. Вчений "звів докупи нитки історії Київської Руси і України Козацької" (М.Драгоманов). Проте великою його хибою була недооцінка державних діячів, яка зашкодила розвиткові "української національної свідомості";

П.Куліша як письменника, автора першого українською мовою історичного роману-хроніки "Чорна Рада", історика та громадянського діяча, котрий продемонстрував еволюцію поглядів від раннього романтичного захоплення козаччиною до пізнішого критичного ставлення до неї, як і гайдамаччини – як рухів деконструктивних, позбавлених державотворчих ідеалів, а заодно вважав нездатність українців до самостійного державницького буття й тому прихильно оцінював приєднання України до Росії. Ці думки посварили Куліша з українським громадянством; В.Антоновича, що присвятився дослідженню соціально-економічної історії України ХVІ-ХVІІІ ст., козаччини і гайдамаччини, шляхетству, міст і міщанства, обстоював ідею безбуржуазності української нації, її демократизм на відміну від російського народу; вчений перший у Російській імперії поставив археологічні роботи на наукову базу, а також створив так звану "Київську школу" істориків, що в особі його учнів (П.Голубовський, М.Грушевський, Д.Баґалій, М.Довнар-Заполь-ський, І.Линниченко та ін.) заклали фундамент української історичної науки.

Історичні дослідження велися в другій половині ХІХ ст. також у Харкові, Одесі, Львові (Д.Зубрицький, І.Шараневич, о.А.Петрушевич та ін.). Заслуговує уваги праця Д.Яворницького "Історія запорізьких козаків".

Тогочасний період та початок ХХ ст. позначений в українській історіографії діяльністю Археографічної комісії, товариства Нестора-літописця, Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ), виданням часопису "Києвская старина" тощо, котрі консолідували вчених різних регіонів України насамперед Наддніпрянщини і Галичини.

У цьому поступові величезна заслуга належить найвидат-нішому представникові згаданої "Київської школи" М.Гру-шевському з його монументальною 11-ти томною (у 12 кн.) "Історією України-Руси", іншими працями, в яких вперше викладено систематичну синтезовану історію України, по-чинаючи від кам’яного віку. В основі історичної концепції вченого лежить народницький напрям. Проте в процесі подальших студій, участі в політичному житті М.Грушевський все більше надавав уваги державно-політичним чинникам. Величезне значення у спростуванні теорії придворного історика М.Погодіна, згідно якої начебто великоруське населення Х-ХІІ ст., що населяло Подніпров’я, емігрувало в часи татаро-монгольської навали на північні терени і там продовжило державотворення, мала і має його стаття "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства". В ній показано, що Київська держава була "утвором українського народу", а потім вона перейшла в галицько-волинський (ХІІІ ст.), литовсько-польський (ХІV-ХVІ ст.) періоди. Критика великоросійських претензій і міфів українським істориком пройшлася і по галицьких та закарпатських москвофілах (Д.Зубрицький, Я.Головацький, А.Добрянський,), котрі піддалися впливам російського панславізму, писали так званим "язичієм", вважали західно-український край складовою Росії. Заслугою М.Грушевського було створення "історичної школи" у Львові, учні якої (С.Томашівський, І.Крип’якевич, М.Кордуба та ін.) написали низку фахових праць, головно литовсько-польського і козацько-гетьманського періодів.

Питаннями історії України займалися вчені інших країн, переважно польські і російські; з одного боку, суто з наукових потреб, що збагатило світову історіографію, з іншого – з коньюктурно-політичних міркувань, аби переконати, що Україна – це "окраїна" Росії або Польщі. Щодо перебування України під проректоратом царського скіпетра відгукнувся М.Драгоманов роботою з промовистою назвою "Пропащий час" (1880 р.).

Новітній період української історіографії, опираючись на досягнення своїх попередників, утверджує тяглість української історичної традиції від найдавніших часів, Руської держави (Х-ХІV ст), через Козацько-гетьманську державність ХVІІ-ХVІІІ ст. до українського національно-державного відродження початку ХХ ст. Ця традиція, яку започаткували В.Липинський, С.Тома-шівський, була державницькою і вона стала провідною у вітчизняній історіографії. Українську політичну державотворчу програму В.Липинський обґрунтовував на фундаменті уні-версальної теоретичної доктрини, викладеної переважно в "Листах до братів-хліборобів" (1926 р.). Характерним у кон-цепції С.Томашівського було виділення ролі західноукраїнських земель в українській історії, вважаючи Галицько-Волинське князівство першою національною українською державою.

На державницьку позицію став і Д.Дорошенко – автор фахових "Нарисів історії України", написаних в 30-х роках в еміграції, та історіографічних аналізів. Тоді, у міжвоєнний період, діяльність українсь­ких істориків зосереджувалася в наукових осередках Праги, Берліна, Варшави, Парижа, Західної України і в УРСР, де розвивалася традиційна схема українсь-кого історичного процесу, оформлена М.Грушевським, і за-повнювалася новим ідейним державницьким змістом. З-поміж емігрантського доробку назвемо "Українсько-московські до-говори ХVІІ-ХVІІІ ст." А.Яковліва, публікації про гетьманів І.Мазепу та П.Орлика Б.Крупницького, І. Мазепу, П. і Г.Орликів А.Войнаровського І.Борщака, "Історію України" Н.Полонсько-Василенко та ін.

Західноукраїнські історики переважно працювали в структурі НТШ. Своєю активністю виділявся І.Крип’якевич як автор "Історії України", "Галицько-Волинського князівства", численних краєзнавчих розвідок та керівник колективних праць ("Історія українського війська", "Історія української культури").

Значною національною спрямованістю початково від-значалися праці істориків в УРСР, особливо з поверненням у Київ 1924 р. М.Грушевського, який розгорнув активну роботу в структурі АН УРСР. Іншими осередками істориків в Києві і Харкові (столиця УРСР до 1934 р.) були інституції, які очолював Д.Багалій, в Дніпропетровську – Д.Яворницький, Одесі – М.Слабченко.

У 30-х роках майже всі ці осередки більшовицький режим ліквідував, багатьох істориків, в тому числі М.Грушевського репре­сував або заборонив їм займатися науковою діяльністю; залишки істориків та молоді пролетарські кадри зосередив в одній структурі – Інституті історії УРСР АН УРСР (1936 р.). Друга світова війна в черговий раз розпорошила по світі українських науковців. Ліквідоване у Львові НТШ (1940 р.) згодом "компенсовано" заснуванням Інституту суспільних наук (від 1993 р. Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України).

Вільна історична думка перестала існувати в УРСР, якщо взяти до уваги ідеологічний погром, вчинений сталінщиною у повоєнні роки, де підданно критиці і так національно обмежені "Нариси історії України" (К., 1937-1944 рр.). Вести мову про той чи інший напрямок української радянської історіографії, особливо державницький, – не доводиться. У згаданих тезах ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією визначені методологія історичних досліджень та політичних оцінок і висновків, які хотів бачити московський центр у підвладній йому УРСР, “ворожі сили”, котрі стояли і стоять на заваді єднанню російського і українського народів. Найлютіші "вороги українського народу" – це "українські буржуазні націоналісти", в історіографії – "школа Грушевського", з котрими жодних компромісів бути не може; неофіційно, на практиці, це означало подальше російщення України, в тому числі одним із методів – спотворення та позбавлення історичної пам’яті Української нації. Не дивлячись на те, що ідеологія партійної коньюктури мінялася через невдале комуністичне будівництво в СРСР, а черговий партійний вождь критикував свого попередника, оголошуючи про повернення до "істинних, ленінських принципів" дослідження минулого, проте не мінялася антиукраїнська сутність політики всесоюзного центру, що він її проводив у "кращих" традиціях російських самодержавців. У цьому зв’язку, показовою була критика М.Хрущовим культу особи Сталіна на ХХ партз’їзді (1956 р.), що зініціювала деяку інвентаризацію оцінок минулого, в тому числі в історіографії, створення окремої галузі історичної науки – історико-партійну, а з наступного року дозволено випуск "Українського історичного журналу", що став наче індикатором партійної коньюктури.

Приховані, лукаві методи асиміляції та російщення ставали відвертішими в роки застою, практика "обґрун-товувалася" теоретич­ними "відкриттями", приміром, про те, що в СРСР сформувалася "нова історична спільність людей – радянський народ", його "єдина радянська культура”, а російська мова стала "засобом міжнаціонального спілкування". Це за ухвалою керівних органів, зобов’язало від 1976 р. писати праці на здобуття наукових ступенів тільки цією мовою. Зразком малоросійської запо-падливості, інших огидних рис, що принижують українську національну гідність, стало видання Інститутом історії УРСР 8-ми томної (в 10-ти кн.) "Історії Української РСР" (1977-1979 рр.). З цих томів п’ятьом (6 кн.) відведено ХХ ст., себто періодові зародження більшовизму та його 60-річній диктатурі. Сказане можна адресувати і краєзнавчого спрямування 25-и томній "Історії міст і сіл УРСР" кожної області, що суцільно заідеологізована соціалістичними здобутками під зорею ра-дянської влади та мудрим керівництвом КПРС, "Радянська енциклопедії історії України" в 4-х т., отщо.

Дослідження давньої та місцевої історії ставало непрестижним, обмежувалося, бо не надто спрацьовувало на розкриття "закономірностей" торжества комуністичних ідеалів, розцінювалося як "патріархальщина", "местнічество", що межує з націоналістичними настроями.

Проте не всі радянські науковці безумовно сповідували приписи марксистсько-ленінської методології, робили потрібні режимові висновки. Не вкладалися у прокрустове ложе панівної методології праці М.Брайчевського "Приєднання чи воз-з’єднання?", О.Компан про середньовіччя України, О.Апанович щодо запорізьких козаків та ін.; з тих же причин не могли вийти друком такі резонансні дослідження, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Походження українського народу" В.Петрова, "Євреї на Україні" М.Шестопала, "Феномен України" О.Братка-Кутинського тощо. Мало того, їх автори, як і ряд інших (Ф.Шевченко, Я.Дашкевич, Т.Нудьга), зазнали гонінь.

Зрештою, наївно було сподіватися, аби тоталітарний режим, побудований на кістках мільйонів людей, агресивній асиміляційно-русифікаторській політиці, міг дозволити опри-люднювати документальні джерела та робити невтішні для себе висновки, приміром, правду про прагнення українців вирватися з міцних "обіймів старшого брата", голодомори тощо.

Криза і розпад режиму зробили доступнішими спецфонди в архівних і бібліотечних сховищах, розширили тематику історичних досліджень. На сьогодні маємо величезний перелік праць, що присвячені як окремим подіям, періодам, напрямкам, персоналіям, так і узагальнюючого характеру. Найважливіші з них включені в навчальну програму та дану лекцію, серед них – "Давня історія України" (в 3-х т.), в якій висвітлюється питання і антропологічного складу населення, серія "Україна крізь віки"
(в 15-и т.) – від найдавніших часів до сьогодення, де суттєво переглянуто ряд минулих догматичних оцінок, "Історія ук-раїнської культури" (в 5-и т.), в котрих помітне звільнення від традиційного радянського постулату про "благотворний вплив російського народу на культуру українців", а також збірника "Переяславська рада 1654 року", в якому вміщено історіографічний аналіз та дослідження на дану тему, що спростовують радянський міф про "щасливу долю" України під опікою Росії.

Як великий позитив відзначимо входження у загально-український історіографічний набуток робіт українських нау-ковців, які не з власної волі опинилися в еміграції, працювали в структурах НТШ, Товаристві українських істориків США, Канади, Європи (Український вільний університет у Мюнхені). Багато їхніх праць перевидано в Україні, зокрема Д.Дорошенка "Нарис історії України", Н.Полонська-Василенко "Історія України", М.Семчишина "Тисяча років української культури", І.Нагаєвського "Історія української держави двадцятого століття", В.Косака "Україна і Німеччина в роки другої світової війни", О.Субтельного "Україна: історія", "Енцикло­педія українознавства" (під редакцією В.Кубійовича) та ін. Їхні роботи переважно побудовані на майже невідомих для науковців в Україні зарубіжних документах, розмаїтих джерелах. Проте початкова ейфорія стосовно деяких положень і концепцій окремих із діаспорних істориків змінилася на роздуми, приміром, праця О.Пріцака "Походження Русі", в котрій надає пріоритет хозарам, що знайшло схвальний відгук в Ізраїлі, або останні публікації Г.Грабовича з Гарвардського університету (США) про "Шевченка-міфотворця".

Важко долається міф деякими істориками радянського вишколу (П.Толочко, М.Котляр) про так звану "колиску", — "давньоруську народність", яка "дала життя" трьом "народам-братам" – російському, українському і білоруському, або про Другу світову війну як "Велику вітчизняну війну" українського народу та деякі ін.

Проте не обходиться і без доказових "архіпатріотичних" публікацій, коли українцям приписується безпосередній генетичний зв’язок з дуже віддаленими племенами, ідеа-лізуються деякі історичні постаті, на вчинки яких не завадило б глянути й критично. Бо хтось таки винен, що українство часто ставало легкою здобиччю чужинців, втрачало імунітет національного усвідомлення і державотворення, котрого дуже бракує сьогоденню.

У цілому, українська історіографічна думка зробила за роки державної незалежності помітний крок вперед на шляху до об’єктивного пізнання минулого та утвердження національної гідності серед розмаїтих верств населення. Цьому сприяють численні збірники наукових праць ("Вісник Львівського університету. Серія історична", "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність" Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, "Вісник Львівської національної академії мистецтв" тощо), видання матеріалів наукових конференцій, часописи "Український історик", "Літопис червоної калини", "Український історичний журнал", "Київська старовина", "Пам’ять століть", "Історія України", "Історичний журнал" та ін.

Українська історична тема все помітніша у світовій історіографії. Окрім традиційного політиканства, зневажання україн­ців як нації з її правом на самовизначення, що періодично з’являються в російських та польських друкованих органах, виходять публікації, де є намагання пізнати істинну Україну, котра була майже невідомою для світової спільноти або сприймалася як частина Росії. До таких позитивів віднесемо працю англійського дослідника М.Дейвіса "Європа: Історія "
(К., 2001).

Література

Андрусяк М. Українська історіографія 1921-1930 рр. // Літопис Червоної Калини, ІХ-Х. — Львів, 1932.

Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1991.

Історіографія історії України. — К., 1996.

Калакура Я.С. Українська історіографія: курс лекцій. — К., 2004.

Крип’якевич І. Українська історіографія. — Львів, 1923.

Новітня історія України (1900-2000): Підручник. — К.,2000.

Сучасна українська нація

Про українську націю, її генезу та перспективи написано чимало, переважно в дискусійному ракурсі, починаючи від заперечення її існування і закінчуючи патріотичними гаслами. Досі більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників сходилося до думки, що формування української нації ще не завершилося, хоча воно, як і в ряді східноєвропейських народів, розпочалося кілька століть тому. Причини цього негативного явища в основному зводилися як до внутрішніх, так і зовнішніх чинників націогенезу.

Щоб краще збагнути суть сучасного стану української нації, зробимо невеличкий екскурс в історію терміну "нація", його відношення щодо етносу, етногенезу і т.п.

Поняття "нація" (лат. – рід, плем’я) тісно пов’язане з "етносом" (грец. – народ). Вони ідентифікують найважливіші (базові) колективні людські утворення. Історія розпорядилася так, що люди як суспільні істоти живуть колективами, і вони змушені об’єднуватися в одне суспільне ціле. Етноси – давніші спільноти, представлені первісними общинами, племенами, народністю. Англійський вчений Е.Д.Сміт пише, що етносам властиві шість найважливіших ознак: 1) власне ім’я; 2) міф про спільне походження; 3) спільна історична пам’ять; 4) елементи спільної культури (в т.ч. релігія, звичаї,