Тема 1. Педагогіка вищої школи як наука.

Вступна лекція.

1. Проблеми сучасного суспільства у сфері освіти.

2. Педагогіка вищої школи в структурі педагогічних наук.

3. Предмет і завдання, основні функції та категорії.

4. Стан і тенденції розвитку педагогіки вищої школи.

Література

Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України: Курс лекцій. — К.,1993.

Андрущенко В. Основні тенденції розвитку вищої освіти на ру­бежі століть //Вища освіта України. — 2001. — № 1. —С 11—17.

Закон України "Про вищу освіту" // Голос України. — 2002. — 5 березня.

Закон України "Про освіту" // Голос України. — 1996. — 25 квітня.

Кремень В.Г. Філософія освіти XXI століття // Освіта Украї­ни. — 2002. — 28 грудня.

Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. — 2002. — 23 квітня.

Ключовіслова: педагогіка; структура педагогічних наук; педагогіка вищої школи; предмет, завдання, функції педагогіки вищої школи.

Геніальний Леонардо да Вінчі чітко і лаконічно обґрунтував необхідність поєднання теоретичних знань і вмінь творчо використовувати їх на практиці: "Той, хто захоплюється практикою без теорії, подібний до керманича, що вступає на корабель без керма і компаса - він ніколи не певний, куди пливе".

1. Проблеми сучасного суспільства у сфері освіти.

Як відомо, життя (в широкому розумінні) — надзвичайно складний і багатогранний феномен у його біологічному та соціаль­ному вимірах. Із філософського погляду, життя — це активне на­чало, суттєва ознака біологічних і суспільних форм руху ма­терії — процес людського буття. Біологічне життя — це особли­ва форма існування матерії та її руху. Суспільне життя становить реальний процес існування соціального суб´єкта (особи, соціаль­ної групи, суспільства в цілому), що відбувається в конкретних історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу освоєння людиною реальної дійсності. Отже, життя соціальне в плані дій індивіда. І як таке створює низку суспільно зумовлених норм життєдіяльності (виробничої, політично-правової, культурно-духовної, сімейної), які діалек­тично взаємопов´язані.

Постає важливе питання: хто або що є головним чинником, навколо якого має вибудовуватися вся система життєдіяльності? Передусім — це Людина. По-перше, вона — вершина, вінець тво­рення природи й суспільства. По-друге, людина може свідомо втручатися в різні процеси біологічного й соціального життя: продовжувати рід людський (і в цьому, зрештою, сенс її життє­діяльності), активно впливати на довкілля.

З прадавніх часів центром уваги філософів, учених, митців була Людина. Протягом багатьох століть вивчалися особливості її фізичного, психічного та соціального розвитку. Починаючи з другої половини XIX і впродовж XX ст. увага значної частини вчених концентрується на проблемах науково-технічної рево­люції. Особистість людини все більше почала відігравати роль додатка до технічних систем.

Освітня галузь більшості країн цілеспрямовано працювала в алгоритмі освітньо-дидактичної революції, провідником якої був великий чеський мислитель середини XVII ст. Я.А. Коменський. Головне завдання шкіл усіх рівнів у рамках тогочасної системи зво­дилося до передання тим, хто навчався, певної суми знань, необ­хідних для забезпечення суспільного і науково-технічного поступу.

Слід зазначити, що в конкретному історичному вимірі такі дії були виправдані. Проте, як показує подальший розвиток суспі­льства в нових соціально-економічних умовах, такий підхід галь­мує природний розвиток. Виникає суперечність між значним об­сягом знань, якими володіє людина, і рівнем її моральної, фізич­ної, естетичної, трудової і розумової вихованості. Про це йдеться і в Євангелії: "У багатій мудрості є багато смутку. Хто примно­жує знання, примножує скорботу". Щоб більш-менш знівелюва­ти цю суперечність, необхідно забезпечити всебічний розвиток особистості, який, як відомо, передбачає гармонію розумового, фізичного, морального, трудового й естетичного складників ви­ховання. Адже ще Платон застерігав: "Освічена, але погано ви­хована людина страшніша за будь-якого звіра". Відомий російсь­кий учений Д.І. Менделєєв уже на початковій стадії розвитку тех­нічного прогресу писав: "Знання без виховання — меч у руках божевільного".

Надалі маємо усвідомити, що розвиток сучасного суспільства інспірує неабияке зростання ролі людського чинника та міжособистісних стосунків на противагу матеріальним цінностям. Тим паче, що нинішній період характеризується стрімкими суспільними трансформаціями. Якщо розвинуті країни здійснюють перехід від інформаційного суспільства до суспільства знань, то Україна перебуває на початковому етапі переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Уроки історії, досвід людства свід­чать, що матеріальна культура, успіхи в соціально-економічній сфері залежать від глибини розуміння значущості людини в сучас­ному світі, її інтелектуального й морально-духовного розвитку. Саме морально-духовний та інтелектуальний розвиток особистості й суспільства в цілому визначають рівень суспільно-економічного стану, рівень цивілізованості.

Нині очевидною є розбіжність між матеріальним і духовним вимірами людини. З одного боку, маємо величезні технічні й тех­нологічні досягнення як результат розвитку освіти й науки. Досить лише згадати, що впродовж XX ст. зроблено більше відкриттів і винаходів, аніж за попередні 6 тис. років, що через кожні 5—6 років обсяг знань з усіх галузей науки подвоюється, що понад 80 % учених, які будь-коли жили і працювали на пла­неті, діють у наш час.

З іншого боку, впадає в око порівняно низький рівень духов­ності людини. Аналіз історичних подій, асоціальних дій окремих членів суспільства дає підстави говорити про певну моральну й духовну деградацію людства. Прояви тероризму, жорстокості, злодійства, брехні, підлості, безчестя, безсоромності, підкупу, моральної зради охопили значну частину суспільства. Причин цього багато. По-перше, в едукації людини перевага надається навчанню. Це підтверджується хоча б тим фактом, що праця пе­дагогів, викладачів ВНЗ оцінюється й оплачується передусім за навчання. Це знижує відповідальність освітньої системи за ви­ховання підростаючих поколінь. Створюється ілюзія, що завдан­ня морального, трудового, фізичного, естетичного виховання роз­в´язуватимуться автоматично, самі по собі. По-друге, багато дітей позбавлені належного родинного виховання з причин психолого-педагогічної непідготовленості батьків до виховної роботи, низь­кого рівня економічного забезпечення сім´ї, зростання кількості нуклеарних, неповних і асоціальних сімей. По-третє, утверджен­ня постулатів партійно-класового виховання протягом попе­редніх десятиріч, замовчування й заборона надбань народних традицій, вилучення з виховної сфери релігійного компонента призвели до збідніння системи виховних впливів на процес фор­мування загальнолюдських і національних соціально-духовних цінностей у дітей та юнацтва. По-четверте, руйнування сільської громади, що слугувала надійним оберегом моральності й духов­ності, повсюдна урбанізація теж стали однією з причин духовно­го зубожіння суспільства.

Треба зауважити, що освітня революція також збільшує до­сить великий і загрозливий розрив між знаннями й вихованістю людей як у нашій країні, так і в усьому світі. А це приховує у собі реальну небезпеку самому існуванню людської спільноти.

Варто звернути увагу ще на один аспект цієї важливої пробле­ми. Сучасна загальноосвітня і професійна школи зосереджують свої зусилля в основному на засвоєнні вихованцями певної сукуп­ності знань, що здійснюється в рамках пояснювально-репродук­тивного навчання. І, як наслідок, учні й студенти витрачають багато зусиль, а результати не відповідають очікуваним. Так, дослідження показують, що й у випускників середніх загально­освітніх навчально-виховних закладів, і в студентів лишається порівняно невелика частина програмних знань. При цьому не розв´язується головне завдання навчання — забезпечення в на­лежному обсязі інтелектуального розвитку особистості. Інте­лект (лат. intellectus — відчуття, сприймання, розуміння, усві­домлення, пізнання, розум, глузд) — це розумові здібності лю­дини: здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчати­ся, пізнавати світ і засвоювати соціальний досвід; спроможність розв´язувати завдання, приймати рішення, розумно діяти, перед­бачати. Дослідження відомих психологів (С.Л. Рубінштейна, Б.М. Теплова, Б.Г. Ананьева, Н.С. Лейтеса та ін.) переконують, що інтелект не абстрактне біологічне утворення, а результат со­ціально-історичного розвитку. Формування інтелекту відбуваєть­ся в процесі цілеспрямованої діяльності, і насамперед — пізна­вальної. Розвинений інтелект як окремої особистості, так і су­спільства в цілому — найбільше надбання й запорука соціально-економічного поступу. Багатство будь-якої країни визначається не стільки наявністю природних ресурсів (корисних копалин, лісу, землі, водних запасів), скільки інтелектуальним фондом. Тому головне завдання загальноосвітньої та професійної школи полягає в тому, щоб забезпечити оптимальні соціально-еко­номічні й психолого-педагогічні умови для належного інтелек­туального розвитку громадян. Це має здійснюватися шляхом пе­ребудови системи навчання, вибору таких типів, форм, засобів, методів і прийомів пізнавальної діяльності, які б забезпечували прилучення кожного учня, студента до самостійної навчальної діяльності. Звідси ефективність навчання на будь-якому рівні слід оцінювати за рівнем інтелектуального розвитку особистості. У програмному документі "Національна доктрина розвитку освіти" визначено: "Освіта — основа розвитку особистості, су­спільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства". Для подальшого розвою і формування здорового, соціально зрілого суспільства необхідно змістити ак­центи зі знаннєвої, сцієнтичної парадигми едукації людини на виховну. Якщо зосередити морально-духовні, інтелектуальні, матеріальні сили й ресурси на вихованні підростаючого поколін­ня, можна домогтися відчутних успіхів у соціально-економічно­му піднесенні країни.

2. Педагогіка вищої школи в структурі педагогічних наук.

Свою назву педагогіка отримала від грецьких слів "пайдос" - дитя і "аго" - вести, що у дослівному перекладі означає "дітоводіння". У Давній Греції педагогами називали рабів, які доглядали дітей аристократів та супроводжували їх до школи. Пізніше педагогами стали називати осіб, котрі навчали і виховували дітей. Нині поняття "педагогіка" розширилося і охоплює сукупність теоретичних і прикладних наук, що досліджують процеси навчання, виховання і розвитку людини протягом життя.

Історія науки свідчить, що спочатку педагогічна думка розвивалася в руслі загально-філософських знань. Так, давньогрецький філософ Демокріт (460-330 рр. до н.е.) приділяв увагу і проблемам виховання, про що свідчать його крилаті афоризми: "Гарними людьми стають більше від вправ, ніж від природи", "Навчання формує прекрасні речі тільки на основі праці" та ін.

Теоретиками педагогіки були давньогрецькі філософи Сократ (469-399 рр. до н.е.), його учень Платон (427-347 рр. до н.е.), Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Своєрідними підсумком розвитку грецько-римської педагогічної думки став твір давньоримського філософа і педагога Марка Ф.Квінтіліана (35-96 рр.) "Про виховання оратора". Ідеї педагогіки знаходили відображення у релігійних трактатах, вченнях про державу, народних приповідках, традиціях, казках, прислів'ях, піснях, заклинаннях, які спочатку передавалися із "уст в уста", а потім за допомогою письменності.

У південних степах і донині зберігаються пам'ятки про дохристиянську письменність, так звані Корсунські книги з невпорядкованою грамотою. Професор Л.В. Артемова вважає, що саме вони слугували видатним просвітителям Кирилу і Мефодію основою для впорядкування давньослов'янського алфавіту. Археологічні знахідки підтверджують існування письменності у наших пращурів ще в дохристиянські часи. Про це свідчать, зокрема, берестяні грамоти. Фрагменти письма простого хрещеного люду у вигляді графіті можна спостерігати нині на стінах Софійського собору у Києві. За часів князя Аскольда в Україні - Русі створювалися перші в Європі літописи, зокрема такі пам'ятки педагогічної думки та письма як "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона (1051-1054), "Остромирове Євангеліє" (1056-1057), "Ізборники Святослава" (1073р. і 1076р.) та ін .

Визначною педагогічною пам'яткою Київської Русі є "Повчання" Володимира Мономаха, написані ймовірно 1117 року. Це оригінальний твір, в якому автор висловлює думки загальнодержавного, політичного і морального характеру, вчить своїх дітей бути розумними правителями, самим учитися і поширювати освіту, власною поведінкою надавати приклад іншим.

У епоху Відродження (XV-XVIст.) педагогічна думка розвивалася в лоні філософії, риторики, богослужіння. Багатогранною була педагогічна діяльність Костянтина Острозького і Острозької академії (1576-1608 рр.). Викладачі братських шкіл видавали книги для богослужіння, підручники, в яких викладали основи грамоти та моралі. Іван Федоров (рік народження невідомий 15.12.1583), засновник книгодрукування в Україні і Росії, 1574 року у Львові надрукував "Азбуку" - перший у східних слов'ян друкований підручник. Зизаній Лаврентій (рік народження невідомий - помер не пізніше 1634 р.) - український педагог, поет, перекладач, церковний діяч, 1596 року у Вільно надрукував "Граматику словенську" і перший український буквар, який широко використовувався в українських, білоруських і російських школах. Смотрицький Мелетій (близько 1572 - 27.12.1633) - видатний письменник, філолог, освітній і церковний діяч, ректор Київської братської школи, створив підручник старослов'янської мови "Граматика словенська" (1619), який є видатною пам'яткою слов'янської думки, і неодноразово перевидавався.

Педагогічні ідеї епохи Відродження і Реформації реалізувалися в діяльності братських шкіл, які почали створюватися в Україні та Білорусі в XVI - XVIII ст. Саме в школах цього типу викладання велося рідною мовою, значна увага приділялася вивченню грецької, а пізніше латинської мови. Тут вперше почала застосовуватися класно-урочна система навчання. Педагогічна діяльність викладачів братських шкіл і колегій Кирила Ставровицького, братів Лаврентія та Стефанія Зизанія, Інокентія Гізеля, Іова Борецького, Епіфінія Славинецького, Сімеона. Полоцького, Мелетія Смотрицького сприяла удосконаленню змісту навчання у братських школах, упровадженню нової організації навчального процесу, яка мала демократичну, гуманістичну спрямованість. Мандруючи Україною і знайомлячись з досвідом братських шкіл, видатний чеський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670) дав теоретичне обґрунтування класно-урочної системи, розробив дидактичні принципи навчання, сформулював основні закони виховання і навчання, які виклав у фундаментальній педагогічній праці "Велика дидактика".

Як окрема галузь знань педагогіка розвивається з 1623 року після появи трактату англійського філософа Френсіса Бекона "Про достоїнства і примноження наук", у якому вчений окреслив педагогіку як самостійну науку про керівництво читанням. Педагог-гуманіст. Я.А.Коменський зробив гідний внесок у формування педагогіки як самостійної науки. У працях "Велика дидактика", "Всезагальна порада про виправлення діянь людських", "Материнська школа" він довів наявність об'єктивно існуючих законів навчання і виховання. Педагогічна спадщина Дж. Локка (Англія), Ж-Ж. Руссо (Франція), И. Песталоцці (Швейцарія), И. Гербарта, А. Дістервега (Німеччина), вітчизняних педагогів К. Ушинського, А. Макаренка, В. Сухомлинського, дослідження наших сучасників М. Ярмаченка, І. Зязюна, О. Сухомлинської, С. Гончаренка, А. Кузьмінського та інших вчених і педагогів-новаторів є могутнім джерелом розвитку сучасної педагогічної науки і практики.

Нині педагогіку розглядають як науку і практику навчання і виховання людини на всіх етапах її особистісного і професійного розвитку, оскільки:

· сучасна система освіти і виховання стосується практично всіх;

· набуває сили концепція "освіта протягом усього життя";

· система освіти містить всі ланки: від дошкільних закладів до професійної освіти і курсів підвищення кваліфікації. Педагогічна галузь знань є складовою частиною людинознавства і не може розвиватися ізольовано від інших наук про людину, яких зараз нараховується близько 130. Теперішнього часу педагогіка, як суспільна наука, тісно пов'язана з такими науками як філософія, психологія, історія, етика, естетика, кібернетика, соціологія та ін. (рис 1).

Філософія, в надрах якої зародилася педагогіка, етика та естетика допомагають педагогіці визначити зміст і цілі виховання, правильно урахувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію щодо змін, які відбуваються у суспільстві, тим самим дозволяють коригувати спрямованість педагогічних впливів.

Анатомія, фізіологія і генетика складають підґрунтя для розуміння біологічної сутності людини - розвитку типологічних особливостей нервової системи, першої і другої сигнальної систем, розвитку і функціонування органів чуття, серцево-судинної і дихальної систем.

Особливе значення для педагогіки має її зв'язок з психологією, яка вивчає закономірності формування і розвитку психіки як особливої форми життєдіяльності людини. Якщо психологію насамперед цікавить сам розвиток психіки, то педагогіку - ефективність тих виховних впливів, які приводять до змін у внутрішніх станах і поведінці особистості. Спираючись на психологічні теорії розвитку особистості, педагогіка розробляє сучасні технології, методи навчання і виховання. К.Д. Ушинський зазначав, що співвідношення між психологією і педагогікою аналогічне до співвідношення між фізіологією і медициною, підкреслював, що педагогіка без психології нагадує майстерню без інструментів.

Нові можливості перед педагогікою відкриває кібернетика як наука про закономірності процесів управління і передачі інформації. Педагогіка розглядає процес навчання і виховання як керований процес, який можна (і необхідно) не тільки планувати, але й проектувати, спираючись на закони кібернетики. Використання наукових знань кібернетики в останні роки дало можливість застосовувати в навчальному процесі моделі дистанційної освіти, методи програмованого навчання, методи контролю і самоконтролю знань за допомогою комп'ютерних технологій, здійснювати ефективний прямий і зворотний зв'язок між учнем і викладачем.

Як було показано на рис. 1, педагогіка, удосконалюючи свої зв'язки із іншими науковими галузями, розвивається в наступних напрямах:

1) Педагогіка запозичує і інтерпретує відносно свого предмету дослідження, ідеї та конкретні результати інших наук, які допомагають глибше розуміти сутність проблем навчання і виховання, розробляти їх теоретичні основи.

При комплексному всебічному теоретичному осмисленні багато педагогічних явищ отримують нове цілісне відображення. Використання точок зору різних наук для аналізу педагогічних реалій сприяє формуванню об'ємного педагогічного мислення. Так, наприклад, лінощі дитини, на думку педагогів, можуть бути наслідком недисциплінованості, незібраності, девіантності, а з точки зору медицини - можуть виступати захисною реакцією дитячого організму в ситуаціях небезпеки для здоров'я і психічного розвитку. До плідного і різнобічного вивчення особистості закликав педагогів К.Д.Ушинський, який у "Педагогічній антропології" писав: "Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна попереду пізнати її також у всіх відношеннях"*.

2) Другий напрямок зв'язку педагогіки з іншими науками полягає у творчому використанні їх методів дослідження. Зокрема, розширенню методів експериментального дослідження педагогічних явищ сприяють методи математичної статистики, методи психології та соціології.

3) Третім напрямом зв'язку педагогіки з іншими науками є участь педагогіки у комплексному дослідженні людини та її проблем. Цей процес зумовлений процесами гуманізації навчання і виховання, стимулює взаємне проникнення напрямів наукових досліджень феномену людини і виникнення нових галузей наукового знання про неї. Так, наприклад, на перетині екології, біології, медицини, педагогіки і психології виникла наука про здоров'я людини - валеологія.

Підкреслюючи зв'язки педагогіки з іншими науками, не можна забувати і про зворотній вплив, про збагачення цих наук здобутками педагогіки. Наприклад, теоретичні ідеї про роль колективу у вихованні особистості, запропоновані A.C. Макаренком, В .О. Сухомлинським та іншими педагогами, суттєво впливають на розвиток досліджень в галузі психології управління, соціології, менеджменті тощо.

Систематизуючи сучасні науки, російський вчений В.М.Кедров, запропонував модель взаємозв'язків між групами наук (рис. 2).

Для підтвердження ідеї подібного взаємозв'язку доречно процитувати думку відомого українського педагога А.І.Кузьмінського: Така модель, в якій психолого-педагогічні науки розміщені в центрі, відображає об'єктивний характер взаємозв'язків між різними групами наук. Адже наукові дослідження в тій чи тій галузі є результатом діяльності людини. Відтак пізнання людини, її навчання і виховання - пріоритетний напрям у суспільно-економічному поступі. Від нього залежать успіхи в усіх сферах життєдіяльності людини. Згідно з сучасною філософією освіти Людина стає центром наукової картини світу і тому проблема формування особистості потребує осмислення усіма науками.

Сучасні випускники вищих навчальних закладів - фахівці в різних галузях науки (технічної, економічної, біологічної, аграрної та ін.), розуміючи необхідність проблеми "олюднення Людини" (за висловом академіка І. Зязюна), мають організувати свою життєдіяльність на засадах гуманізму та високої моральності. Ігнорування "людського", "туманного" приводить до глибинних суперечностей між діяльністю людини і технічними пристроями, нею створеними, до техногенних аварій і катастроф планетарного масштабу. Атомна і воднева зброї, Чорнобиль, винаходи в галузі генної інженерії, технології клонування живих організмів - це сигнали людству щодо необхідності вчитися спрямовувати свої дії згідно етичного принципу "Людина є міра всіх речей" (Протагор). Спираючись на концепцію людино центризму, фахівець з вищою освітою повинен бути готовим до роботи з людьми: формувати і виховувати колектив, передавати свій досвід молодим колегам, допомогати членам колективу раціонально організовувати міжособистісні стосунки, долати конфліктні ситуації, сприяти гармонійному розвитку кожного члена колективу. Вирішити ці завдання йому допоможе засвоєння педагогічних знань і зокрема основ "Педагогіки вищої школи".

Педагогіка, як і інші науки, перебуває у постійному розвитку, тому наразі можна говорити, що сучасна педагогіка - це комплекс теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і освіту як спеціально організовані і цілеспрямовані процеси та шляхи удосконалення цих процесів. Структура педагогічних наук подана на рис. 3.

Етнопедагогіка - наука про народну педагогіку, досліджує педагогічних досвід та прогресивні педагогічні ідеї різних народів, педагогічне значення явищ народного життя (традицій, приписів, казок та ін.). Народна педагогіка постає могутнім джерелом і підґрунтям розвитку наукової педагогіки, адже ще К.Д.Ушинський підкреслив: "Я не думаю, щоб хтось був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу".

Історія педагогіки вивчає педагогічні системи та системи освіти в їх суспільно-історичному розвитку.

Порівняльна педагогіка (компа­ративістика) досліджує закономірності функціонування і розвитку систем освіти і виховання в різних країнах шляхом їх зіставлення, визначає перспективи їхнього розвитку.

Загальна педагогіка як наука про навчання і виховання підростаючих поколінь містить наступні галузі: методологія педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання та управління освітою.

Дошкільна та шкільна педагогіка досліджують закономірності навчання і виховання, організаційні форми і методи навчально-виховного процесу стосовно дітей дошкільного і шкільного віку.

Педагогіка професійної освіти спрямована на теоретичне обгрунтування, розробку принципів, технологій виховання і навчання осіб, орієнтованих на конкретну професійну сферу діяльності (військових, юристів, інженерів тощо).

Спеціальна педагогіка - наука про виховання і навчання осіб з вадами психофізичного розвитку. Розрізняють сурдопедагогіку (від лат. вигодо -глухий), тифлопедагог!ку - науку про навчання і виховання сліпих, олігофренопедагогіку - науку про навчання і виховання, корекцію недоліків дітей з проблемами розумового розвитку.

Соціальна педагогіка займається проблемами дослідження педагогічного впливу суспільства на процес виховання окремих особистостей чи груп людей.

Андрагогіка - одна з педагогічних наук, яка спрямовує свої зусилля на дослідження проблем виховання, освіти і самоосвіти дорослих.

Пенітенціарна педагогіка досліджує проблеми перевиховання осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі.

Предметними методиками (або прикладними дидактиками) називають науки, які досліджують закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у навчальних закладах усіх типів.

Дидактика, як "гілка" педагогіки», зорієнтована на дослідження загальних проблем навчання. Спеціальне завдання дидактики по підношенню до методик навчання полягає у забезпеченні принципової єдності в підходах до студентів та учнів, а також у виборі змісту, методів і засобів навчальної роботи. На думку М.М.Скаткіна, дидактика по відношенню до методик виконує методологічну функцію.

Водночас методики мають власні методологічні проблеми, одна з яких - уточнення наукового статусу методик. Справа в тому, що процес розвитку методик відбувається нерівномірно і особливо у вищій школі знаходиться на різних стадіях їх формування в якості педагогічних дисциплін.

Окрім того іноді має місце "змішування" двох однаково правильних інтепретацій методик: методики як наукової дисципліни (методика навчання іноземній мові, менеджменту і т.п.) і методики як сукупності практичних прийомів для викладача (методика розвитку мовлення, методика наукового дослідження і т.д.). Для викорінення цих непорозумінь методологічно чітко можна говорити про предметну методику (її розуміння в першому значенні), тобто як прикладну функцію.

3.Предмет і завдання, основні функції та категорії.

У плеяді педагогічних наук вагоме місце посідає педагогіка вищої школи, яка досліджує закономірності навчання і виховання студентів у вищій школі, їх наукову і професійну підготовку як фахівців вищої кваліфікації відповідно до вимог держави.

Метою цієї науки є вивчення закономірностей навчання і виховання студентів вищих навчальних закладів і розробка на цій основі шляхів удосконалення процесу підготовки фахівці в-професіоналів.

Предметом педагогіки вищої школи визначається процес формування всебічного розвиненої особистості, духовно багатої людини, свідомого громадянина, фахівця вищої кваліфікації, підготовленого до творчої роботи в різних галузях народного господарства, науки, техніки, культури, освіти тощо.

Основні завдання педагогіки вищої школи полягають у:

- вивченні і порівняльному аналізі соціально-історичних характеристик вищої освіти в Україні і освітніх системах інших країн;

- виробленні методологічних, теоретичних, методичних засад вищої освіти;

- формуванні концепцій змісту освіти і навчального процесу у ВНЗ відповідно до сучасних вимог;

- розробці та упровадженні інноваційних форм, методів, методик, технологій навчання і виховання в педагогічний процес сучасних ВНЗ;

- розкритті педагогічних закономірностей формування творчої особистості викладача вищої школи та особистості студента як майбутнього фахівця і громадянина;

- розв'язанні проблем демократизації, гуманізації та гуманітаризації сучасної системи вищої освіти.