Складне речення в текстах наукового і ділового стилів.

 Складне речення має два або більше синтаксичних центрів. Складні речення поділяються на складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові. У складносурядному реченні частини відносно рівноправні і поєднуються між собою сполучниками сурядності. У складнопідрядних реченнях одна частина головна, друга підрядна. Вони об’єднуються сполучниками підрядності або сполучними словами (які є членами речення). Частини безсполучникових поєднуються без сполучника. Між частинами складносурядного та складнопідрядного речень звичайно ставляться коми. Але не ставиться кома між двома частинами складного речення, з’єднаними одиничним сполучником і, та або, чи, якщо обидві частини мають спільне слово або спільну частину. Також коми не ставляться у складносурядному реченні зі сполучниками і, та або, чи, якщо речення питальне або окличне. У безсполучникових реченнях відносно рівноправні частини відокремлюються комами. Двокрапка ставиться, якщо друга частина виражає причину того, про що говориться у першій частині, або доповнює та розкриває зміст першої частини. Тире ставиться, якщо перша частина вказує начас або умову того, про що говориться в другій, якщо друга частина виражає наслідок або висновок з першої частини, якщо зміст обох частин зіставляється.   

Науковий текст і його ознаки.

Для наукового тексту характерні:

вживання слів у прямому значенні;

стрункість викладу думки;

логічна побудованість;

наявність специфічних термінів;

широке використання складних речень, зокрема складнорідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами.

Зразком наукового тексту є формулювання різноманітних теорем, хімічних та фізичних законів, визначення термінів, різноманітні довідкові тексти тощо.

Лексичний склад будь-якого наукового тексту, ділиться на три шари, а саме:

1. Слова загальної мови, тобто ті, які байдужі до регістра мовлення;

2. власне терміни;

3. слова загальнонаукової мови.

Розрізняють тексти для читання, аудіювання, говоріння, письма. Тексти розглядають в системі комунікативного акту як зв’язну ланку між комунікантами, як продукт спілкування. При цьому враховуються усі стани процесу спілкування: комунікативні наміри мовця, соціальні ролі і відносини між комунікантами, умови здійснення комунікативного акту. Всі ці характеристики процесу спілкування відображені в текстах.

Види і жанри наукових текстів.

Виділяють три різновиди (під стилі) наукового стилю:

власне-науковий;

науково-навчальний;

науково-популярний.

У межах власне-наукового підстилю виділяються такі жанри, як монографія, дисертація, доповідь та інше. Підстиль відрізняється в цілому суворою, академічної манерою викладу. Він об'єднує наукову літературу, написану фахівцями і призначену для фахівців. Цьому підстилю протиставлено науково-популярний підстиль. Його функція полягає у популяризації наукових відомостей. Тут автор-фахівець звертається до читача, не знайомого в достатній мірі з даною наукою, тому інформація подається в доступній, і нерідко - у цікавій формі.

Особливістю науково-популярного підстилю є поєднання в ньому полярних стильових рис: логічності та емоційності, об'єктивності та суб'єктивності, абстрактності й конкретності. На відміну від наукової прози в науково-популярній літературі значно менше спеціальних термінів і інших власне наукових засобів.

Науково-навчальний підстиль поєднує в собі риси власне-наукового підстилю та науково-популярного викладу. З власне-науковим підстилем його ріднить термінологічність, системність в описі наукових відомостей, логічність, доказовість; з науково-популярним - доступність, насиченість ілюстративним матеріалом. До жанрів науково-навчального підстилю відносяться: навчальний посібник, лекція, семінарський доповідь, відповідь на іспиті та інше.

Можна виділити наступні жанри наукової прози:

монографія;

журнальна стаття;

рецензія;

підручник (навчальний посібник);

лекція;

доповідь;

інформаційне повідомлення (про що відбулася конференції, симпозіумі, конгресі);

усний виступ (на конференції, симпозіумі і т.д.);

дисертація;

науковий звіт.

Ці жанри відносяться до первинних, тобто створеним автором вперше.

До вторинних текстів, тобто текстів, які складені на основі вже наявних, відносяться:

реферат;

автореферат;

конспект;

тези;

анотація.

При підготовці вторинних текстів відбувається згортання інформації з метою скорочення обсягу тексту.

До жанрів навчально-наукового підстилю відносяться лекція, семінарська доповідь, реферат, реферативне повідомлення.

Правила оформлення наукової роботи: структура, нумерація, ілюстративний матеріал, загальні правила, цитування й покликання на використані джерела, оформлення бібліографічного опису.

Виразність і мова тексту. Назви і заголовки окремих частин наукової праці повинні бути короткими і відображати головну сутність викладеного у них змісту.

Братися за написання тексту слід тільки після того, як попередньо складено план його побудови. План можна складати за принципом від загальних положень до часткових і навпаки. Головне, щоб він враховував специфіку дослідження, був чітким і логічним.

Кожна наукова праця (особливо, коли вона призначена для публікації) повинна мати реферат і висновки. Вони, як правило, пишуться після завершення усієї праці. Реферат виконує функції розширеного заголовку праці, коротко розкриваючи її зміст. Висновки – це концентрація самого головного, нового, що одержано на основі проведеного дослідження.

Письмове оформлення наукової праці вимагає точності і виразності викладу матеріалу. Особливо важливо при цьому застосовувати правильну термінологію.

Обов’язковий елемент наукової праці – звертання до цитат. Звертатись до них доцільно тільки у тих випадках, коли цитата дійсно містить потрібну аргументацію. Слід пам’ятати, що цитування – це не засіб для захисту авторитетною думкою власного тексту або аргументованого переконання опонентів

Найчастіше застосовують два види посилань на літературні джерела:

- зроблені усередині тексту (безпосередньо у рядку після тексту, до якого має відношення посилання);

- підрядкові, розташовані унизу сторінки під рядками основного тексту.

Посилання, зроблені усередині тексту, беруть у дужки. Підрядкові посилання пов’язують з місцем тексту, до якого вони мають відношення, арабськими цифрами. Місце позначення, яке пояснює зв’язок тексту з посиланням може бути різним:

- після цитати, якщо пояснюючий текст знаходиться перед нею або вміщений у її середину

- після пояснюючого тексту, якщо його розміщено після цитати

- після слів, до яких відноситься бібліографічне посилання (якщо це не цитата) або в кінці речення, якщо посилання важко віднести до конкретних слів.

У бібліографічному посиланні на книги можна не вказувати її обсяг (кількість сторінок).

У бібліографічному посиланні на статтю із журналу дозволяється:

- не вказувати основну назву статті, але при цьому обов’язково потрібно навести сторінки, на яких її вміщено у журналі:

Коли виконують кілька бібліографічних посилань на одне літературне джерело, то в наступних після першого посилання наводять слова «Там само» і вказують тільки відповідні сторінки. У посиланнях на багатотомні і серіальні виданні крім сторінок вказують номер тому, випуску (частини) або рік видання: