Національне відродження в Україні в ХІХ ст.

                       Наддніпрянська Україна в ХІХ ст.

Відсталість Російської імперії вже у 18 ст. ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. В результаті на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях – масонських ложах, які діяли у 1817 – 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в “розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх”. У цілому це був поміркований демократизм. Найбільші: в Києві - “З’єднаних слов’ян” (1818 – 1822 рр.), в Одесі – “Понт Евксинський” (1817 р.), “Трьох царств природи”, у Полтаві – “Любов до істини” (1818 – 1819 рр.). ж

У 1821 р. у Полтаві було створено таємне “Малоросійське товариство”, яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. З’являються в Україні і організації декабристів – дворянських революціонерів. У 1821 – 1825 рр. діяло “Південне товариство”, керівником якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Існували три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам’янська. Програмним документом була “Руська правда” (автор Пестель). Програмні вимоги: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі відбулося повстання декабристів на Сенатській площі, а 29 грудня 1825 р. повстав Чернігівський полк в Україні. Обидва повстання були придушені, а їх учасники жорстоко покарані.

У 1846–1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 – студенти Київського університету, а інші – вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Головою організації був історик Микола Костомаров. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, репрезентований Костомаровим та Кулішем.

Програмним документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”) і “Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. В основі їх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов’янської єдності), тобто визволення українського народу пов’язувалося із визволенням усіх слов’янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль – стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. За доносом студента Петрова у березні-квітні 1847 р. у Києві були проведені арешти, товариство розгромлено.

 У Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного життя. Так, наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті виник таємний студентський гурток “хлопоманів” у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Незабаром громади виникли і в інших містах України - Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. У ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.

Посилення українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови “не було, немає і бути не може”.

На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського руху в Росії. Його центром в цей час стала Київська Стара Громада, яка налічувала приблизно 70 чоловік (М. Драгоманов, П. Чубинський, М.Лисенко, М. Старицький, О. Русов, Т. Рильський, О. Кониський, М. Зібер, Ф. Вовк, С.Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.). Провідником її був В.Антонович.

18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.

Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої адміністративної заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно не були пробуджені.

   Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях в ХІХ ст.

Початок ХІХ ст. характеризувався піднесенням національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Найбільш помітні його вияви торкалися освіти й культури. У центрі західноукраїнського національного відродження першої половини ХІХ ст. стояла “Руська трійця” – демократично-просвітницький гурток, заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у 1833 р. Поборники українізації освіти й усіх сфер громадського життя краю, члени гуртка записували народні пісні, виголошували українською мовою проповіді в храмах. І.Вагилевич агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гніту. 1837 р. побачив світ літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”, який видавали члени гуртка. На його сторінках можна побачити протест проти асиміляторської політики австрійської адміністрації Галичини, висловлювалося прагнення до єдності всіх українських земель.

Революція 1848 р. в Австрійській імперії призвела до піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, у Львові представники української інтелігенції на чолі з єпископом Г.Яхимовичем 2-го травня 1848 р. створили Головну Руську Раду (ГРР). Остання взяла на себе функції українського національного уряду. Суттєвим поштовхом до небаченого раніше піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, його організаційного зростання стало прийняття в Австрійській імперії конституції (квітень 1848 р.) та скликання рейхстагу. На засіданнях рейхстагу, який почав працювати у Відні 22 липня 1848р., українці найактивніше ставили питання щодо компенсації землевласникам за скасування панщини та про адміністративний поділ Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську).

В другій половині ХІХ ст. в суспільно-політичній думці західноукраїнських земель виникають дві конкуруючі течії - москвофіли та народовці. Відрізнялися вони, перш за все, підходами до перспектив національно-визвольної боротьби. Соціальну базу москвофільської течії складали греко-католицьке духовенство та поміщики. Москвофіли або русофіли проводили думку, що український і російський народи – це єдиний «панруський» народ, який населяє територію від Карпат до Камчатки.

Москвофілам протистояла течія народовців. Вона охоплювала, головним чином, українську молодь – студентів, священиків, представників нечисельної інтелігенції. Їх позиція ґрунтувалася на визнанні того, що українці – це окрема нація, яка проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Відносна політична свобода, яка встановилася в Австро-Угорщині, надавала можливість народовцям відкривати українські заклади культурно - освітянського напрямку. Так, в 1868 р. вони заснували у Львові товариство «Просвіта» (голова Вахнянін), яке мало в Галичині 19 філій і 816 читалень. В 1873 р. було утворено Літературне товариство ім. Шевченка. Народовці видавали газети «Правда» та «Діло».

В 1890 р. провідники народовців Барвинський, Романчук та інші спробували дійти згоди з австрійським урядом. Ними було укладено політичну угоду з намісником провінції графом Бадені й, таким чином, проголошено так звану «нову еру» в громадському житті Галичини. Боротьба з “новою ерою” стала головним завданням українських радикалів на чолі з Іваном Франко. Саме під його проводом в 1890 р. була заснована перша в українських землях (як Західних так і Східних) політична партія, яка отримала назву Руська-українська радикальна партія (РУРП). В 1899 р. в Західній Україні виникає також Національно-демократична партія (НДП) на чолі з Романчуком, до якої згодом приєдналися М. Грушевський та І.Франко. Націонал-демократи проголосили довготривалою метою національну незалежність; водночас до найближчих цілей вони відносили автономію та збереження відданості Габсбургам.

Україна на початку ХХ ст.

З 1906 по 1911 рр. в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінської» за ім’ям її автора і втілювача в життя, голови Ради міністрів П.Столипіна.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів:

1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частки в особисту приватну власність;

2) збільшила масштаби переселення з українських земель до Сибіру та Далекого Сходу.

Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала проведення агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р.

                                    І світова війна

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) i Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово в її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі.

Серед основних суперечностей, що призвели до війни, були стосунки між Росією й Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною. Через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапила до сфери першочергових інтересів ворогуючих коаліцій. Вона була одним із неодмінних об’єктів обопільних розрахунків і зазіхань, а від так - і одним із епіцентрів воєнного протиборства.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини: Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного, В російській армії нараховувалося 3,5 мли. українців, в австрійській - 250 тис. Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля. Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну. За версією деяких істориків, в німецьких колах існувала думка щодо створення самостійної державності в Україні, як чинника послаблення Росії та перешкоди для її безпосереднього впливу на Європу.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну, зокрема Східну Галичину, Північну Буковину й «Карпатську Русь» (Закарпаття). Важливо зауважити, що політичні сили Польщі, в разі відродження під час війни польської державності, планували включити до неї галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські». Румунія також мала наміри приєднати землі Бессарабії й частину Буковини.

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут Галицьке генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздалю.

Австро-угорська влада, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і також розгорнула проти них репресії. Отже, уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив К.Левицький, з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» — був сформований легіон (згодом полк) Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС (командир Г. Коссак) було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно. Більшість українських партій – УНП (Міхновський), частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, виступила на підтримку Росії. Зокрема, Петлюра у газеті “Украинская жизнь” надрукував відповідного змісту Маніфест “Війна та українці”. ТУП на чолі з М.Грушевським (створено в 1908 р.) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету. Частина УСДРП на чолі з В.Винниченком взагалі засудила війну, яка була вигідна лише буржуазії і виступила за її перетворення на війну громадянську проти пануючих класів. Найбільш вороже щодо Росії були налаштовані соціалісти (УСДРП, «Спілка»), які емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах. Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Українство накопичувало національно-визвольну енергію, чітко усвідомлювало, що без активізації національної боротьби неможливо відродити українську державність.

Рекомендована література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академія, 2003. – 560 с.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до XX ст.: Навч. посібник для вузів. – К., 1997.

3. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років XIX ст. – К., 1968.

4. Історія України в особах: у 2 кн. – К., 1993, 1995.

5.  Історія України. Навчально-методичний посібник / За ред. В.М. Літвіна. – К.: Знання, 2006. – 630 с.

6. История Украины. Учебно-методическое пособие / Под ред. О.С. Туренко. – Донецк: Изд-во Дон ГИИИ, 2000. – 266 с.

7. Курс лекций по истории Украины / Под ред. В.А. Носкова. – Донецк: ЕАИ-Пресс, 1994. – 414 с.

8. Крип'якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 208 - 218.

9. Рибалка І.К. Історія України. У 2-х частинах. – Харків, 1995, 1997.

10. Світленко С. Українські громади др. пол. ХІХ – поч. XXст. (особливості ідеології та діяльності) // Київська старовина. – 1998. – №  2.

11. Субтельний О. История Украины. – К.: Либідь, 1994. – 734 с.

12. Україна: друга пол. XX ст.: Нариси історії. – К., 1997.

13. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навч. посібник.– К., 1999.