Кодифікація і стандартизація термінів у науковому контексті.

Білет №46

Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.

Стандартизація термінології - це вироблення термінів, еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це - національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це - міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.

Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в кінці XIX на початку XX ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В.Вюстер. У Радянському Союзі було створено потужну наукову термінологічну школу під керівництвом Д.Лотте, яка займалася, зокрема, проблемами нормування термінології.

В Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.

Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:

·систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;

·відбір усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та інших джерел);

·поділ термінів на групи:
- вузькогалузеві терміни;
- міжгалузеві;
- загальнонаукові (загальнотехнічні).

 Стандартизації повинні підлягати лише вузькогалузеві терміни;

·вибір із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подаються також, але з позначкою "нерекомендований");

·пошук еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами та інш. з відповідних міжнародних стандартів;

·формулювання українською мовою означення (дефініції) поняття;

·рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.

У готовому вигляді стаття стандарту має таку будову:

·назва поняття українською мовою;

·скорочена форма терміна;

·недозволений (нерекомендований) синонім;

·родове поняття;

·видове поняття;

·еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами та інш.;

·дефініція (означення);

·формула або схема запису.

Білет №48
Історія наукової лексикографії в Україні.

Словникова справа зародилася в Україні вже в XIII ст. Створювалися словнички незрозумілих слів, які вживалися в церковних книгах. У другій половині XVI ст. були укладені словники іншого типу - двомовні перекладні, в яких церковнослов'янські слова передаються «простою мовою».

Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині XIX ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893—1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.

Найбільш повними з пізніших словників були двотомний «Російсько-український словник» С. Іваницького й Ф.Шумленського (Вінниця, 1918) та «Словник української мови» Д. Явор-ницького (Катеринослав, 1920), що мислився як додаток до «Словаря української мови» за редакцією Б. Д. Грінченка. Тобто в ньому містилися слова, відсутні в останньому або ж подані в іншому значенні. На жаль, опубліковано лише перший том «Словника української мови» Д. Яворницького, на літери А—К. Решта лишилася в рукописі.

На 1918 р. припадає вихід у київському видавництві «Поступ» першого в Україні «Словника чужих слів, що вживаються в українській мові» 3. Поптенка.

У 1918—1930 рр. з'явилося чимало словників термінологічних, потребу в яких особливо відчувала школа.

Протягом 1924—1933 рр. надруковано три томи «Російсько-українського словника» Академії наук УРСР (у межах А—П). У 1937 р. Інститут мовознавства видав великий однотомний «Російсько-український словник». Його реєстр поповнився новими на той час словами. У 1939 р. був знову створений колектив для укладання двомовного російсько-українського словника, однак наступні події, пов'язані з війною 1941 —1945 рр., роботу над словником на певний час припинили.

Наступний період, який почався в повоєнний час, позначений створенням справді сучасних словників — і за рівнем лексикографічного опрацювання і з погляду предметно-тематичної різноманітності, відповідності потребам, запитам життя.

З'явилися тлумачні, фразеологічні, синонімічні словники, вже видано три томи етимологічного словника, словник іншомовних слів, орфографічні, орфоепічні словники, термінологічні, перекладні словники.

В українській лексикографії найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови» — першого тлумачного словника української мови, найповнішого та найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник, виданий упродовж 1970—1980 років, містить близько 135000 слів.

Білет №49
Багатство мови і стилістична виразність мовлення в професійній сфері.

Білет №50
Фразеологія в науковому мовленні.

Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів. Фразеологічні звороти не розпадаються на частини і мають смислову єдність, тобто:

1. Окремі слова в них не мають самостійного лексичного значення - усе словосполучення дорівнює окремому слову і є його синонімом.

2. Стійкі словосполучення складаються з одних компонентів. Будь-яка заміна окремого слова руйнує цілісне значення виразу.

3. До фразеологізмів не можуть додаватися нові слова без зміни лексичного

значення.

До типових фразеологізмів, які вживають в офіційно-діловому стилі мови, належать: власне книжні фразеологічні одиниці (вводити в оману, дамоклів меч, відволікати увагу, віддавати належне, для більшої переконливості, дошкульне місце); термінологічні назви предметів, явищ, понять (атмосферний тиск, доменна піч, запам'ятовувальний пристрій, кишені пам'яті, автоматична телефонна станція, автогенне зварювання, ланцюгова реакція, утома металу, політика цін, радіус дії, зона зв'язку, земна вісь, роза вітрів); номенклатурні найменування (білий гриб, антонівські яблука, арабський кінь, вітряна віспа, азотна кислота, грудний еліксир, очні краплі, борна мазь, Міністерство закордонних справ, токар третього розряду, старший науковий співробітник, перший секретар посольства, військовий аташе); складені термінологізовані назви (суспільно-політична термінологія: країни, що розвиваються, Високі Договірні Сторони, країни третього світу, Соціалістична партія України, Європейське Економічне Співтовариство); лексикалізовані сполуки: до певної міри, певною (якоюсь) мірою, кінець кінцем, з року в рік, за інших рівних умов, з одного боку, з другого (іншого) боку, мати справу, мати місце, містити в собі).

Ділове мовлення виробило власну фразеологію. Передусім це різноманітні назви ділових паперів: вірча грамота, Почесна грамота, пам'ятна записка, доповідна записка, витяг з протоколу (трудової книжки, наказу), бортовий журнал, дорожній лист, трудова угода, посвідка на проживання. Офіційно-діловому мовленні притаманні функціональні словосполучення на зразок грошова винагорода (компенсація), одноразова (матеріальна) допомога, безперервний (трудовий) стаж, авторське (винахідницьке) право, державний герб (прапор), дипломатичний (депутатський) імунітет, дипломатична (електронна) пошта, пам'ятка історії (старовини, архітектури, культури), місце реєстрації; прізвище, ім'я, по батькові; робочий час, святкові (вихідні) дні, сезонні (польові) роботи, трудові спори тощо. При цьому відбувається термінологізація словосполучень – іменних ускладнених одиниць порядку: ведення справи, визнання провини, полегшення вироку, заподіяння шкоди, сума прибутку, зустріч у верхах, мирне співіснування, державний суверенітет, термін повноважень, арбітражне (судове) рішення, держава перебування, рівновага сил, середня заробітна плата, ринкові відносини, споживчий кошик, соціальний захист, на загальних підставах, кримінальна відповідальність, грошові зобов'язання, дієздатна сторона, приватна (державна) власність, в адміністративному (службовому, робочому, судовому) порядку.

Наведені канцеляризми як стандартизовані мовленнєві одиниці виконують різні функції – номінативну, інформативну, імперативну.

Процес стандартизації та фразеологізації мовлення офіційно-ділового стилю можна простежити на прикладах уживання сталих дієслівно-іменних сполучень – лексикалізованих зворотів на зразок надавати допомогу (підтримку), робити ремонт (реконструкцію, перебудову). Наведені звороти вживають переважно в діловому мовленні замість паралельних їм однослівних дієслівних форм: надавати допомогу – допомагати; надавати підтримку – підтримувати, робити ремонт – ремонтувати, проводити розслідування – розслідувати, робити застереження – застерігати, здійснювати контроль – контролювати тощо.

Це пояснюється тим, що не всі словосполучення на зразок провести опитування (опитати) або вести слідство (розслідувати) мають паралельні однослівні форми: не можна, наприклад, замінити такі вирази, як допустити брак, виявити увагу, навести лад, провести захід, укласти угоду, тому в цих випадках використання сталих дієслівно-іменних сполук обов'язкове.

Як бачимо з наведених прикладів, ділове мовлення послуговується здебільшого безобразними фразеологізмами, на відміну, скажімо, від художнього. Проте образне фразотворення під впливом мови засобів масової інформації проникає також в офіційно-ділову сферу, наприклад: зона відпочинку (забудови, дій, бойових дій, зелена); рівень освіти (культури, знань, науки, води); на рівні (до рівня) світових (міжнародних) стандартів (зразків); ряд підприємств (організацій, держав, працівників); фронт робіт (дій); зустріч на найвищому рівні (Високих Договірних Сторін, глав держав, представників ділових кіл).

Загалом говорити про образність фразеології ділового мовлення потрібно умовно, бо часто те, що в художньому та публіцистичному стилях слугує образом, а в мові засобів масової інформації стає штампом, у діловому мовленні функціонує як нормативний, стандартизований вислів, наприклад: грати (відігравати) роль, давати зелену вулицю, віддавати (складати) останню шану, засвідчувати (виражати) свою повагу. Звичайно, у цьому разі може йтися лише про фразеологічні сполучення та єдності. Фразеологічні зрощення в діловому мовленні вживаються дуже рідко, а то й узагалі не уживається.

Надмірне цитування, зловживання штампованими канцелярськими зворотами типу “загострити питання”, на сьогоднішній день іноді недоречні й небажані.

Білет №51
Вербальні та невербальні засоби комунікації наукового етикету.

Основним універсальним засобом спілкування людей, висловлення їх думок, почуттів є мова (усна і письмова).

Формою існування мови є мовлення.

Мовлення - це реалізація мови людьми в процесі спілкування, тобто процес реалізації мовної діяльності. Мовець використовує засоби спілкування (звуки, слова та їхні форми, сталі звороти, моделі речень, тексти) для передавання певного змісту, до якого можуть входити, крім думок, почуття і волевиявлення.

Щоб бути зразковим, фахове мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

·змістовністю (розкриття суті висловлювання);

·логічністю (послідовне викладення думки);

·точністю (відбір мовних засобів, що найбільше відповідають висловлюваному змісту);

·правильністю (дотримання норм літературної мови);

·доречністю та доцільністю (використання мовних засобів відповідно до мети висловлювання та умов спілкування);

·емоційністю (збудження почуттів).

Невербальні засоби спілкування - це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Ділове спілкування стає тим ефективнішим, чим краще в ньому пов'язуються всі засоби (і вербальні, і невербальні) із дотриманням ділового етикету. Так, люди, особливо під час першої зустрічі, звертають увагу на зовнішній вигляд одне одного. Тому одяг ділової людини має бути охайним, відповідати конкретній ситуації. Що і як одягати на зустріч залежить від того, відбудеться вона вдень чи ввечері, влітку чи взимку, буде офіційною чи дружньою. Звичайно недоречними на діловій зустрічі будуть відкрита сукня, сильні парфуми, надто яскравий макіяж.

Вітаючись, треба трохи нахилити голову, почекати, що і як співрозмовник відповість на вітання, а потім, посміхнувшись, підійти до нього, не забуваючи про необхідність дотримуватись відповідної дистанції. Господар повинен спочатку запропонувати присісти гостю, а потім сідає сам. Якщо господар хоче, щоб гостю було зручно, він пропонує йому самому обрати місце, куди сісти. Гість сам обере для себе найзручнішу дистанцію. Бажано, щоб співрозмовник при цьому не сидів спиною до дверей та інших людей, бо це може викликати в нього тривогу.

Завершуючи розмову, бажано встати, спокійно попрощатися. Доречно відзначити позитивні результати, що були досягнуті під час бесіди, виказати надію на продовження зустрічей. Щоб підкреслити особливу пошану до людини, варто зустріти її біля дверей, а після завершення розмови провести до дверей.

Отже, розвиваючись та оволодіваючи різними засобами спілкування (як вербальними, так і невербальними), людина самовдосконалюється і підвищує культуру своєї поведінки і спілкування.

Білет №52
Тематичні усні навчально-наукові презентації.

Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого переконати або спонукати її до певних дій. Презентації здійснюють через три канал: вербальний, вокальний, невербальний.

Структурні компоненти презентації:

·Експозиція – встановлення контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримання уваги та спонукання інтересу до теми презентації. Вона має бути коротка, захоплива, оригінальна.

·Вступ, якому відводиться 5-10% від перебігу всієї презентації, можна умовно переділити на 2 блоки: початок і вступ. Завдання – встановлення (якщо не вдалося під час експозиції) чи закріплення контакту з аудиторією, виклад лаконічних зауважень стосовно теми презентації.

·Основна частина– серцевина вступу, плануючи яку доцільно виокремити ключові положення, переходи-зв’язки. Будь-яке велике повідомлення для того, щоб бути засвоєним, повинно містити один, іноді 2 і зрідка три пункти (ключові тези). Це дозволяє логічно структурувати матеріал, аби він був зручним для сприймання.

·Резюме – підсумовує сказане, ущільнює зміст і свідчить про те, що презентація наближається до завершення.

·Висновок– вихід з контакту, завершення спілкування. Це не тільки висловлення подяки за увагу, а ще одна фінальна спроба переконати аудиторію, тобто досягти мети презентації. Висновок має бути виразним, коротким і обов’язково оптимістично-мажорним.

Навчальні презентації призначені для допомоги викладачу забезпечити зручне і наочне подання навчального матеріалу.

План презентації:

·Мета і завдання презентації.

·Тема і предмет презентації.

·Аудиторія, на яку спрямована презентація.

·Початок і тривалість виступу.

·Місце проведення презентації.

Навчальні презентації поділяються на такі види:

·презентації-семінари;

·презентації для самоосвіти;

·презентації-порадники;

·презентації для клієнтів корпорацій.

У навчальних презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.

Білет №53
Складні випадки слововживання.

Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання. Тому основна вимога до тексту з омонімом - чіткість, виразність, повнота інформації, точність контексту.

Існує також явище міжмовної омонімії – продукт взаємодії близькоспоріднених мов, сплутування однакових за звучанням слів, що позначають різні поняття у різних мовах. Це дало змогу називати міжмовні омоніми "фальшивими друзями перекладача", "підводними рифами у мовленні", "ключами, що відмикають зовсім різну дійсність".

Провокаційна близькість слів – однаковість (чи приблизна однаковість) звучання - створює проблему в міжкультурній комунікації, є причиною двозначних ситуацій або словесною пасткою під час перекладу.

Наведемо приклади з різних слов'янських мов, напр.: польської: pogrzeb (похорон) - погріб (укр.); charakterny (відважний, рішучий) -характерний (укр.); grzywna (штраф) - гривня (укр); duma (гордість, пиха) - дума (укр.); dywan (килим) - диван (укр.); sielanka (легке, безтурботне життя, ідилія) - селянка (укр.); waza (супниця) - ваза (укр.); чеської: biograph (кінематограф) - біограф (укр.); buchta (булка) -бухта (укр.); holka (дівчина) - голка (укр.); crstvy (свіжий) - черствий (укр.); huba (рот) - губа (укр.); zachod (туалет) - захід (укр.); pozor (увага) - позор (рос, ганьба); plennik (грабіжник) - пленник (рос, полонений); socha (статуя) - соха (рос, плуг); сербської: сад (зараз) -сад (укр.); хорватської: домовина (батьківщина) - домовина (укр.); вреднота (надбання) - вреднота (укр.); російської: пильний (від пилу) - пильний (укр., ретельний); наглий (раптовий) - наглий (укр., нахабний); неделя (тиждень) - неділя (укр., день тижня); мешкать (бути повільним) - мешкати (укр., проживати); орать (кричати) - орати (укр., землю); рожа (морда, пика) -рожа (укр., мальва, троянда); человек (людина) — чоловік (укр., одружений); запамятовать (забути) — запам 'ятати (укр.) та ін.

Результатом досліджень явища російсько-української міжмовної омонімії став словник, який нараховує близько 2,5 тисяч омонімічних пар31. Причиною прикрих помилок у щоденному мовленні є сплутування слів, однакових за звучанням у російській та українській мовах. Дібрала та докладно пояснила правильне вживання таких омонімів І. Фаріон: Ми часто боліємо за „Шахтар" (замість уболіваємо); називаємо по фамілії (замість на прізвище, а фамілія живе у селі); губимо чужу долю (замість занапащаємо, а губимо речі); мішаємо працювати (замість заважаємо, а мішаємо кашу); їмо обід з трьох блюд (замість із трьох страв на різних блюдах); лишаємо когось прав (замість позбавляємо, а лишаємо напризволяще); відказуємо у послузі (замість відмовляємо, а відказуємо на запитання); дурно себе почуваємо (замість погано, зле, але дурно кудись йдемо); смутно згадуємо (замість нечітко, ледве, а смутно хіба від цього на душі); приїздимо зі свитою (замість із почтом, але у старій свиті); путаємо терміни (замість плутаємо, а путаємо коней); заказуємо квитки (замість замовляємо, але заказуємо туди їхати); заставляємо щось робити (замість змушуємо, а заставляємо хату меблями і річ у ломбарді); доказуємо теорему (замість доводимо, а доказуємо казку до кінця); цілу неділю ходимо на роботу (замість тиждень, а в неділю відпочиваємо); заїжджаємо комусь у рожу (замість у пику, а рожі зацвітають у саду); поступаємо до університету (замість вступаємо, а поступаємо комусь шмат городу); гойдаємо дитину в люльці (замість колисці, а люльку куримо); зачиняємо калитку (замість хвіртку, а калитку ховаємо); йдемо до книжного магазину (замість книжкового чи книгарні, але знаємося на книжному стилі); являємося найбільшими знавцями (замість є, а являємося хіба що у сні); їздимо на рибалку (замість на риболовлю, але з рибалками); гадаємо на кавовій гущі (замість ворожимо, а гадаємо, що знаємо українську мову...).

Міжмовна омонімія може стосуватися й віддалених від української мов. Найчастіше це зумовлює помилки під час перекладу текстів. Перекладачі залишають поза увагою окремі відтінки значень слів, напр., з англійської: accurate (точний), magazine (журнал), figure (цифра), dramatic (несподіваний, яскравий), decade (десятиріччя), formal (офіційний), nation (народ, країна), sabotage (диверсійний акт), popular (народний), з французької: artiste (художник) та ін. Звичайно, для того, щоб уникати таких помилок, треба знати предмет перекладу, досконало володіти мовою оригіналу та його лексико-граматичними особливостями у зіставленні з рідною, частіше звертатися до перекладного словника рідною, частіше звертатися до перекладного словника.

Омоніми можуть застосовуватися у різних функціональних стилях, але лише в художньому - з певною стилістичною метою. Науковий і офіційно-діловий вимагає точності контексту, тому омоніми у них не мають стилістичних функцій.

 Пароніми

Непорозуміння у результаті неправильного вживання слів-паронімів Неправильне вживання слів-паронімів у повсякденному мовленні призводить до непорозуміння, іноді створює комічний ефект (сплутування слів уява/уявлення, компанія/кампанія, плутати / путати; поява незрозумілих слів, замість фотогенічний — фотогігієнічний та ін.).

Ось деякі приклади неправильного слововживання: Стан хворого задоволений (замість задовільний); Посольство Японії в Україні засвічує (замість засвідчує) свою повагу і має честь повідомити про Програму надання ґрантів... Посольство також висловлює прохання уважно познайомитись (замість - ознайомитись) з умовами і донести інформацію усім зацікавленим; Класична "економічна людина " найчастіше являється нам (замість - ми уявляємо класичну "економічну людину") в образі підприємця, що максимізує прибуток.

Білет №54
Лексика сучасної української мови з погляду її походження.

Лексика сучасної української мови формувалась протягом багатьох століть, постійно напрацьовуючи свій словник і вдосконалюючи всі свої компоненти, тому в ній можна виділити своєрідні пласти, що увійшли до її складу на різних етапах розвитку мови. Це й питома українська лексика, яка включає всі слова, успадковані від індоєвропейського лексичного фонду, і слова, що виникли в праслов’янській (спільнослов’янській) та староукраїнській мовах, а також весь лексичний фонд, створений на власне українському ґрунті», це й іншомовні запозичення, які засвоювалися українською мовою протягом усього історичного розвитку.

Найглибший, найдавніший шар корінної української лексики — це слова із індоєвропейського лексичного фонду, які перейшли і закріпилися у лексиці слов’янських мов, у той же час існуючи і в інших індоєвропейських мовах, що не належать до слов’янської групи.

Наявність цієї категорії слів у лексичному запасі української мови споріднює її з лексикою інших індоєвропейських мов, що говорить на користь існування індоєвропейської мовної спільності.

Слова з праслов’янського (спільнослов’янського) періоду відомі якщо не в усіх, то в багатьох слов’янських мовах, але мають дещо відмінне фонетичне оформлення.

Хоч вони З’ЯВИЛИСЯ ще в той час, коли слов’яни говорили однією (З діалектами) мовою — праслов’янською (або спільнослов’янською), вони дійшли до нас і сьогодні є широковживаними. Таких слів у слов’янських мовах нараховують близько двох тисяч, саме вони й становлять ядро сучасної української літературної мови і стосуються найважливіших галузей суспільного життя та діяльності слов’ян. Це і назви органів і частин тіла людського організму: голова, око, руки, язик; назви спорідненості: батько, мати, сестра; назви дій, процесів: ходити, косити, жити, сидіти, їсти, варити; назви явищ природи: сонце, місяць, вітер; назви продуктів харчування: риба, масло, пиво, м’ясо, молоко, яйце; назви предметів побуту: ніж, клин, мило, шило, голка; займенники: я, ми, ти, він та ін.; числівники, прислівники, службові частини мови.

Починаючи з ХІ-ХІ І ст., на території сучасної України формується українська народність, яка напрацьовує свою власне українську лексику. З’являються власне українські слова на позначення предметів побуту, явищ природи, професійної діяльності українців, напоїв, страв, одягу, взуття, жител, військових, адміністративних, суспільно- політичних та інших понять: запаска, стрічка, хустка, капелюх, узвар, багаття, міркувати, баритися, кремезний, заздалегідь, очолити, сировина, відвідини, кисляк, наймит, громада, гопак, мрія тощо. Важлива роль у становленні власне української лексики належить засобам словотвору, завдяки яким праслов’янські й давньоукраїнські основи постійно розширювали свої номінативні можливості, а похідні лексичні одиниці набували мовної специфіки: бондаренко —енк-о, гордощі —ощ-і, писарчук —ук, царівна — цар-івн-а та ін.

Старослов’янізми — це слова, запозичені східними слов’янами із старослов’янської мови, яка сформувалась у IX ст. на основі македонських говорів староболгарської мови. Ця мова прийшла головним чином через церковно-релігійну літературу. Церква у той час повністю послуговувалась старослов’янською (церковнослов’янською) мовою: церковні книги, релігійні відправи. Крім того, переклади книг різноманітного змісту (здебільшого релігійного) з грецьких оригіналів, а також написання власних самобутніх творів теж провадилися старослов’янською мовою. Із старослов’янської мови східні слов’яни почерпнули слова на позначення абстрактних понять і окремих предметів побуту, які на той час були їм ще невідомі. Будучи близькою за своєю фонетико-граматичною будовою та лексикою до давньоруської мови східних слов’ян, вона досить швидко була ними засвоєна. Велика група старослов’янізмів потрапивши в українську мову, асимілювалася в ній і втратила свої давні ознаки: уста, палата, буква.

Білет №55
Мовностилістичні особливості наукових текстів.

Науковий текст – текст написаний у науковому стилі.

Основні ознаки:

·ясність (понятійність) і предметність тлумачень,

·логічна послідовність і довідність викладу,

·узагальненість понять і явищ,

·об'єктивний аналіз,

·точність і лаконічність висловлювань,

·аргументація й переконливість тверджень,

·однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,

·докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

·значною кількістю наукової термінології,

·наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,

·оперуванням абстрактними, переважно чужомовними словами,

·уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,

·залучуванням цитат і посилань на першоджерела,

·здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,

·наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації),

·наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,

·специфічною монологічністю текстів,

·переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів

Вживання частин мови в науковому стилі мовлення є суворо нормативними. У науковій мові більшою мірою переважають іменники, дієслова, прикметники і меншою мірою займенники та частки.

Іменник є найпоширенішим в наукових текстах, зокрема, іменники з абстрактним значенням і віддієслівні іменники ( дослідження, узагальнення).

Прикметник. У науковому стилі використовують найчастіше відносні прикметники (аналітичний, експериментальний) та аналітичні форми вищого і найвищого ступенів порівняння якісних прикметників (удаліший, найдоцільніший).

Дієслово. Для вживання дієслів у науковому стилі є характерним:

·інфінітив, що має форму на -ти (починати, виконувати), а не на - ть.

·форма теперішнього часу ( розглядається, існують тощо);

·форма 1-ої особи множини у відгуках і виступах (цінність наукової роботи вбачаємо);

·дійсний спосіб (мотивувати, інтерпретувати);

·недоконаний вид у складних формах у текстах фахового спрямування (будуть проводитись);

·інфінітиви у поєднанні з модальними словами (необхідно відзначити, слід наголосити).

Числівник. Однозначні числа, які не мають посилань на одиниці виміру, у науковому тексті записують словами. Складні і складені кількісні та дробові числівники позначаються цифрами.

Займенники. Займенник ми використовується для вираження думки певної групи людей, але частіше він вживається у сполуках на нашу думку, на наш погляд. Займенник ви вживається для вираження поваги, пошани: прошу Вас, зважаючи на Вашу думку тощо. Вживаними є вказівні займенники цей, той, такий з прийменниками: у тому випадку, з цією метою.

Прислівник. У науковому тексті вживаними є прислівники зі значенням ознаки дії (принагідно), стану особи (радісно, приємно), іншої ознаки (вдячно, мудро). Можливе також використання ступеневих форм якісно-означальних прислівників (найсердечніше подякувати).

Для синтаксису наукового мовлення є характерним:

·сполучниковий зв'язок;

·складні конструкції;

·двоскладні речення з простим дієслівним присудком: Студент урахував зауваження наукового керівника...;

·простий дієслівний присудок, виражений дієсловом активного стану у формі 3-ї особи однини чи множини теперішнього,минулого чи майбутнього часу.

·безособові речення із присудком, вираженим дієслівною формою на -но, -то та об'єктом - прямим додатком у формі іменника у знахідному відмінку без прийменника (застосовано метод, прочитано дисертацію);

·складні речення з чітко вираженим складносурядним або складнопідрядним зв'язком (що, оскільки ксіва, в наслідок того, у зв'язку з тим, бо, тоді як тощо).

Білет №56
Види і форми перекладу.

Переклад –

·Процес відтворення письмового тексту чи усного вислову засобами іншої мови.

·Результат цього процесу

Процес перекладання охоплює наступні етапи:

·Зорове чи слухове сприймання інформації чужою мовою, усвідомлення її змісту.

·Аналіз інформації і синтез рідною мовою.

·Відтворення змісту рідною мовою.

Види перекладу:

·За формою переклад буває усний і письмовий (усний може бути послідовним або синхронним).

Послідовний переклад – це усний переклад повідомлення з однієї мови іншою після його прослуховування.

Синхронний переклад робить перекладач-професіонал одночасно з отриманням усного повідомлення.

·За способом перекладу розрізняють буквальний і адекватний.

Буквальний також називають дослівним, у ньому можуть збігатися порядок слів та граматичні конструкції, невластиві мові, якою перекладають.

Адекватний точно передає зміст оригіналу, його стиль, і відповідає усім нормам літературної мови.

·За змістом виділяють:

·Суспільно-політичний – усне чи письмове відтворення засобами іншої мови суспільно-політичних матеріалів.

·Художній – переклад творів худ. літератури.

·Науково-технічний – використовують для обміну науково-технічною інформацією між людьми, які спілкуються різними мовами.

Повний переклад наукового тексту здійснюють за наступними етапами

·Читання тексту із усвідомленням змісту.

·Поділ тексту на завершені за змістом частини, їх переклад.

·Стилістичне редагування повного тексту.

Реферативний переклад :

·Письмовий переклад заздалегідь відібраних частин оригіналу, що складають зв’язний текст.

·Виклад основних положень змісту оригіналу, що супроводжуються висновками й оцінюванням.

Зазвичай у 10-15 разів коротший за оригінал.

Анотаційний переклад – стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних питань, іноді містить критичну оцінку. Дає фахівцеві уявлення про характер оригіналу, про його структуру, про призначення, актуальність оригіналу, обґрунтованість висновків. Не може перевищувати 500 друк. знаків.

Автоматизований (комп’ютерний) переклад. Комп’ютер під час перекладання працює на різних мовних рівнях: розпізнає графічні образи, робить морф. аналіз, перекладає слова і словосполучення, аналізує синтаксис тексту, проводить семантичні перетворення. Сучасні програми комп’ютерного перекладу можна з успіхом використовувати, проте перекладений текст слід перевірити.

Білет №57
Анотування, реферування питомих українських та іншомовних наукових джерел.

Реферування – процес-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту.

Реферат:

·Вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді стислого викладу наукової праці, вчення, змісту джерела із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей.

·Вид письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка.

Функції реферату:

·Інформаційна – реферат подає інформацію про певний документ.

·Пошукова – реферат використовується для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Класифікація за певними ознаками:

·Належність до певної галузі знань.

·Спосіб характеристики первинного документа (загальні або реферати-конспекти, спеціалізовані або проблемно-орієнтовані реферати).

·Кількість джерел формування (монографічні – один первинний документ, реферат-фрагменти – складені на окрему частину первинного документа, оглядові або зведені (групові) реферати = залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць)

·Форма викладу (текстові, табличні, ілюстровані, змішані).

·Обсягом або глибиною розгортання теми (короткі (не більше 850 знаків), розширені (10-15% первинного документа).

·Укладач реферату (автореферати, неавторські).

·Рівень формалізації реферування (інтелектуальні реферати, формалізовані реферати).

Об’єкти реферування:

·Наукові статті.

·Розділи з монографій, збірник праць тощо.

·Патентні документи.

·Депоновані рукописи.

Як писати реферат:

·Визначити тезу.

·Дібрати літературу.

·Ґрунтовно вивчити літературу, зробити виписки цитат, основних думок.

·Скласти список розділів, який може бути планом реферату.

·Продумати план реферату, можливе його розширення.

·Систематизувати опрацьований матеріал.

·Остаточно продумати та уточними план реферату.

·У кінці реферату слід подавати список використаної літератури.

·Бібліографічний опис джерела списку л-ри оформити відповідно до вимог.

Автореферат – короткий виклад наукового твору самим автором, найчастіше – автореферат дисертації. Призначення – ознайомити наукових працівників з методикою дослідження, результатами й основними висновками дисертації.

Анотування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документа, зо розкриває логічну структуру і зміст. Використовується для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотації виконують 2 основні функції:

·Сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити чи варто звертатися до повного тексту праці).

·Пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).

Складається з 2-ох частин: бібліографічного опису і власне тексту.

За функціональним значенням бувають довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлювати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомендаційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.

За обсягом та глибиною існують описові та реферативні анотації.

Описові узагальнено характеризують зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: про що повідомляється в документі?

Реферативні не тільки подають перелік основних тем а й розкривають їх зміст.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації:

·Відомості про автора

·Відомості про форму (жанр) тексту

·Предмет, об’єкт або тема

·Характеристика змісту анотованого документа

·Характеристика довідкового апарату видання

·Цільове й читацьке призначення документа

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації:

·Відомості про автора

·Характеристика анотованого твору

·Оцінка твору

·Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно-видавничого оформлення

·Цільове й читацьке призначення документа

Білет №58
Наукова стаття, вимоги ВАК до наукової статті.

Наукова стаття – один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань. У ній поєднуються аналіз, опис, критичне осмислення стану досліджуваної проблеми. У тексті статті робляться покликання на використану літературу. Обсяг – 6-22 ст., тобто 0, 35-1 др. арк. (10-40 тис. знаків).

Згідно з вимогами ВАК України оригінальна стаття у фаховому виданні має складатися з таких розділів:

·постановка проблеми;

·актуальність дослідження;

·зв'язок авторського доробку із важливими науковими та практичними завданнями;

·аналіз останніх досліджень і публікацій;

·виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;

·новизна;

·методологічне або загальнонаукове значення;

·викладення основного матеріалу;

·головні висновки;

·перспективи використання результатів дослідження