Поняття та ознаки юридичної особи

Обмеження цивільної дієздатності

Дієздатність — один із найважливіших елементів правового статусу громадянина, тому обмеження дієздатності допускається лише за рішенням суду, якщо особа:

- внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами ставить себе чи свою сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище;

- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

Передумовою визнання особи недієздатною завжди є проведення судово-психіатричної експертизи, яка повинна дати висновок щодо можливості такого громадянина усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки (укладення шлюбу, договору), суд може визначити день, з якого особа визнається недієздатною.

Правочини від імені недієздатної особи вчиняє її законний представник — опікун.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

На практиці нерідко мають місце випадки, коли особа тривалий час відсутня за місцем постійного проживання і її місцезнаходження невідоме.

Така невизначеність створює певні труднощі для захисту прав іншими особами: кредитори — не можуть стягнути борг, подружжя — укласти шлюб, утриманці — отримати допомогу та ін. Усунути таку невизначеність допомагають інститути визнання особи безвісно відсутньою та оголошення особи померлою.

Відповідно до чинного законодавства фізична особа може бути визнана в судовому порядку безвісно відсутньою, якщо:

- протягом одного року вона відсутня за місцем постійного проживання;

 - протягом року відсутні відомості про місце її перебування.

Заінтересовані особи повинні надати докази того, що вони вживали всіх необхідних заходів до встановлення місця перебування такої особи (опитувалися громадяни, направлялися запити, оголошувався розшук тощо), а також обгрунтувати причини, в силу яких громадянина необхідно визнати безвісно відсутнім (наприклад, його майно може бути знищене, розкрадене, утриманці перебувають у важкому матеріальному становищі тощо). Сам порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється ЦПК.

У разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою настають такі правові наслідки:

- над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка.

З цього майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається заборгованість по інших зобов'язаннях безвісно відсутнього (ст. 44 ЦК);

- неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає дітей безвісно відсутнього, які не досягли восьми років, вправі вимагати призначення їм пенсій у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім (ст. 46 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне забезпечення");

- дружина (чоловік) безвісно відсутнього набуває права розірвати шлюб в так званому спрощеному порядку через органи РАЦС (а не в суді) без згоди іншого подружжя;

- припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, дія довіреності, договору поруки);

- кредитори мають право вимагати задоволення з майна цієї особи.

Оголошення фізичної особи померлою

За загальним правилом фізична особа може бути в судовому порядку оголошена померлою, якщо:

1) вона відсутня за місцем постійного проживання;

2) про її місцезнаходження немає відомостей протягом трьох років;

3) розшук її не дав позитивного результату;

4) відсутні підстави вважати, що особа ухиляється від правосуддя у зв'язку із вчиненням злочину чи від виконання цивільних обов'язків (наприклад, сплати аліментів, повернення боргу тощо).

Якщо особа зникла за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, то її можна оголосити померлою через шість місяців після такого випадку.  

Правові наслідки оголошення особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (видається свідоцтво про смерть, припиняється шлюб, утриманці набувають право на пенсію, припиняються особисті зобов'язання, відкривається спадщина, але спадкоємці не мають права відчужувати нерухоме майно протягом п'яти років).

Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'являється або якщо одержані відомості про її місцеперебування, суд скасовує рішення про оголошення її померлою. Особа, яка з'явилася, має право вимагати повернення свого майна, яке перейшло до іншої особи безоплатно (подароване, успадковане) і збереглося, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Набувач, який отримав майно за відплатними договорами, зобов'язаний повернути його тоді, коли він знав, що фізична особа, яка була оголошена померлою, фактично жива.

Поняття та ознаки юридичної особи

Інститут юридичної особи — це сукупність правових норм, які визначають правоздатність юридичної особи, її організаційно-правові форми, порядок здійснення діяльності, процедуру утворення та порядок реорганізації та припинення.

Цивілістична наука традиційно виокремлює такі ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле з визначеною структурою. Завдяки цьому воля окремих її членів перетворюється на єдину волю юридичної особи, яка і виступає як єдиний суб'єкт права, що уособлює наміри осіб, які належать до її складу;

- майнова відокремленість (економічна ознака), тобто наявність відокремленого майна, яке є необхідною передумовою участі в цивільному обігу. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності (наприклад, господарські товариства) або на праві господарського відання чи оперативного управління (наприклад, державні унітарні підприємства) і відокремлене від майна її членів та не залежить від їх долі;

- можливість виступати в цивільному обігу від свого імені (матеріально-правова ознака). Кожна юридична особа повинна мати індивідуальне найменування, яке б містило вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа може діяти лише від свого імені, набувати та здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов'язки та нести самостійно майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо;

- здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді (процесуально-правова ознака).

Отже, юридична особа— це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав, нести цивільну відповідальність і виступати позивачем та відповідачем в суді.

Цивільна правосуб'єктність юридичної особи складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності. Дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю і здійснюється її органами.

Поняття та види правочинів

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин — це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вони вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочині завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи в тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

               Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій, тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою стороною.

Наприклад, нам пропонують укласти договір перевезення пасажира метрополітеном, за яким ми можемо з 6 години ранку до 24 години ночі користуватися цим видом транспорту, випити склянку пива з автомату тощо. Якщо ми згодні укласти договір, від нас вимагається кинути жетон чи відповідну монету.

1. Усна (словесна) форма. Вона застосовується в усіх випадках, коли для левого виду правочину закон не передбачає іншої форми.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися право-чини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Письмова форма. Вона полягає в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:

- правочини між юридичними особами;

- правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

- правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;

- інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:

- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК);

- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 18 Закону України від 5 липня 2003 р. "Про іпотеку", ст. 13 Закону України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", ст. 577 ЦК);

- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на строк понад один рік (ст. 793 ЦК);

- договори найму та договір позички транспортних засобів за участю фізичної особи (статті 799, 828 ЦК);

- договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);

- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);

- заповіти (статті 1247, 1249 ЦК);

- договори про зміну черговості одержання права на спадщину (ст. 1259 ЦК);

- доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності; довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 245 ЦК), та інші правочини.

Необхідною умовою дійсності деяких правочинів є їх державна реєстрація. Такої реєстрації зокрема потребує договір купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК).