Специфіка віршованої мови, основні системи віршування

Художнє мовлення, що є практичним втіленням художньої мови, має два основні різновиди: поезію (вірш) і прозу. Під поезією (з грецької – творчість) розуміють ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної системи. Термін вірш (з латинської – повтор, поворот) має кілька значень, одне з них наступне: вірш – це ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності (звідси його часте використання у ліриці). Амбівалентність (взаємозамінність) цих термінів проявляється ще й у тому, що віршовані твори певного поета, нації чи епохи називають поезією.

Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов'язаним з великою кількістю пауз. У зв'язку з цим питома вага і змістове значення кожного слова в контексті вірша підсилюється. Крім того, віршована мова характеризується настановою на музичне звучання. До основних засобів організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу (розрізняють ще астрофічний та нерівнострофічний вірші) тощо.

Під ритмом (від грецького – такт, розміреність, узгодженість) розуміють закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух. У прозі , де ритм менш помітний, чергуються словосполучення і речення (синтагми). Віршовий ритм більш виразний, бо має звукову природу.

Одиницю виміру та визначення віршового ритму називають стопою. Це – найкоротший відрізок певного віршового метра (розміру), сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Залежно від кількості складів в українській силабо-тоніці стопа найчастіше буває: 1) двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), 2) трискладова (дактиль, амфібрахій, анапест, бакхій, молос) та 3) чотирискладова (пеон).

Рима (з грецької – мірність, сумірність, узгодженість) – суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул (зовнішня рима) або перебувати в середині віршового рядка (внутрішня рима). Римі відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, іншими її функціями є: естетична, ретардаційна, мнемотехнічна (допомагає запам'ятовувати), магічна, ритмоінтонаційна, жанрововизначальна тощо. Рими поділяються: 1) за місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах на окситонні (чоловічі) та парокситонні (жіночі), дактилічні та гіпердактилічні; 2) за якістю співзвуч – на багаті та бідні; 3) за повнотою суголось – точні і приблизні; 4) за розташуванням у строфі – суміжні (парні), перехресні, кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні. Ігор Качуровський виділяє ще такі різновиди рим: відкриті і закриті; нерівноскладові та різнонаголошені; омонімічні, тавтологічні і повторні. У білому вірші рими відсутні.

Строфою (від грецького – поворот, зміна, коло) називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об'єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.

Поезії, що їх не можна поділити на строфи, називають астрофічними.

Незважаючи на подібність між прозовим (від латинського – пряма мова) (невіршовим) мовленням та розмовною мовою, ці поняття не є ідентичними (тотожними). Дехто і дотепер вважає, що у повсякденному житті він користується „прозою" (як відомий герой Грибоєдова). Прозові твори мають свою складну і внутрішньо закономірну структуру, яка принципово відрізняється і від віршового ритму, і від загальновживаної мови, вимагаючи від автора не меншої майстерності, ніж вірш.

Ліричні, епічні та драматичні твори можуть бути написані як віршовано мовою (поезією), так і прозою. Наприклад, епічний (чи ліро-епічний) роман у віршах Ліни Костенко „Маруся Чурай". Хоча, переважно, епічні твори тяжіють до прозового вираження, а ліричні чи ліро-епічні – до віршованого. Звідси і плутанина, коли епічні твори називають прозовими, а ліричні – поетичними.

Окремо слід уточнити етимологічно споріднені терміни „верлібр" та „вільний вірш". Верлібр (з французької – вільний вірш) – різновид вірша, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих, він не має рим і, як правило, не поділяється на строфи. Джерела верлібру віднаходять у фольклорі, основоположником його вважається американський поет Уолт Уїтмен. В українській літературі верлібр використовували М. Вороний, О. Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.

Натомість вільний вірш (його ще називають вольним віршем) – це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з'явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить – різну довжину фраз, рядків (див. байки Л. Глібова). Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.

 36. Рима. Види рим. Способи римування.

Рима -це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.

Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.
Функції рими:
1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;
2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;
3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму;
4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи.

Рими класифікуються:
1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на:
— окситонні (чоловічі);
— парокситонні (жіночі);
— дидактичні;
— гіпердактилічні.
Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе.
Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:
Козак на північ прудко мчить,
Козак не хоче відпочить.
Копито сніг примерзлий б’є,
Луною дзенькіт оддає.
Безлюддя й пустка навкруги.
Кошлаті гачарі. Сніги.
(М. Бажан. «Гонець»).
Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору.
Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.
Наприклад:
Тихий сон на горах хÙдить,
За рученьку щастя вÙдить.
І шумлять ліси вже тúхше,
Сон мені квітки колúше.
Спіть, мої дзвіночки сúні,
Дикі рожі в полонúні!
(О. Маковей. «Сон»).
Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:
Гори багрянцем кривавим спалáхнули,
З промінням сонця західним прощáючись,
Так моє серце жалем загорíлося,
З милим, коханим моїм розлучáючись.
(Леся Українка. «Східна мелодія»).

Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кíшечкою — усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад:
Як була я молодою преподÙбницею
Повісила фартушину над вікÙнницею.
(Т. Шевченко. «Гайдамаки).
Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»:
Він мурличе, бува,
Ходить кíшечкою.
Кусь — і зубки схова
За усмíшечкою.

б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими:
багаті— збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівнЬцтво — будівнúцтво, корÙна — ворÙна, кільцé — сільцé, красá — росá, веслÙ — понеслÙ). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя;
бідноюназивається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні:
сівбá — боротьбá, крупá — совá, менé — тебé — себé,
люблю — молю — мою;
в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими:
прості— це такі рими, які складаються з двох слів:
грÙші — хорÙші, рýки — крýки;
складні— це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів:
сонце — сон це; колисці — колись ці;
колихати — коло хати; на камені — важка мені;
омонімічні— це такі рими, в яких римуються омоніми:
«діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур;

г) залежно від місця у рядку рими бувають:
прикінцеві— римуються останні слова рядка:
«Густа, медова теплотá — високі налива житá»
(М. Рильський);
внутрішні— римуються будь-які слова в рядку:
«Все йде, все минає, і краю немає...»

(Т. Шевченко);

д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди:

— іменникові (хáти — палáти, грач — помагáч);
— прикметникові (чÙрний — мотÙрний, багáтий — пихáтий);
— дієслівні (пúше — колúше, почувáти — ночувáти).
Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувáти — гордувáтий, крщчі — ревýчий, пýть — ідýть).
Наприклад:
Ніч холодною рукою, там, за даллю голубÙю,
розгорнула наді мною зір невидані світú,
і дорогою ясною кличе, манить за собÙю,
щоб нервовою ходою міг за нею я пітú...
(В. Сосюра. «Ніч»).

Тут різногрупна (неграматична) рима. Заримовано: голубÙю (прикметник) із собÙю (займенник), а світú (іменник у множині) з пітú (дієслово). Головна перевага цієї рими в тому, що вона досить свіжа й змістовна.
Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними. Протилежні їм рими є вишуканими. Поети завжди прагнуть до нових рим, але ці пошуки не повинні перетворюватися в самоціль: вони тільки тоді виправдані, коли сприяють увиразненню зображуваного в творі, посилюють мелодійність віршованої мови.
IV. Способи римування
РИМУВАННЯ
cуміжнеааbb,четвертнеаааа, перехресне аbаb,потрійне ааа,кільцевеаbbа

1.Суміжне або парне — коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке римування умовно позначаємо: аа бб вв
Наприклад:
У місті, де ми не зустрілись, я знову а
Блукаю з тобою, і нашу розмову а
Корабликом діти пускають на воду б
Вона запливає, відчувши свободу, б
У погляд відкритий твого океану, в
Де, може, і досі шукаєш кохану. в
Де, може, мене пам’ятаєш і досі?.. г
Заплутався вечір тоді у волоссі... г
А ти розплітав мої коси невміло, д
І мріяла я, щоб вони посивіли д
На грудях твоїх, як сивіє світання, е
Як гасне на небі зірниця остання е
(Софія Майданська)
2. Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній версифікації. Схема: абаб.
Наприклад:
Я не скажу і в пам’яті — коханий. а
І все-таки згадай мене колись. б
Ішли дві долі різними шляхами. а
На роздоріжжі долі обнялись. б
(Ліна Костенко)
3. Кільцеве або охопне (оповите) римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу два рядки, які теж римуються між собою.
Схема: абба.
Згадати лиш, як дивно шелестить а
Грудневий сад, занурений в світання. б
Болить недоціловане кохання, б
Вже стільки часу, а воно болить... а

Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони звуться холостими.
Є ще внутрішнє римування, коли кінець рядка римується з якимось словом з середини віршового рядка:

Вже скосили грéчку, осінь недалéчко,
місячна вуздéчка впала на поріг.
І трава шепÙче про небесні Ùчі,
що крізь далі нÙчі сяйво шлють до ніг...

А туман, де лýки, ломить білі рýки,
глушить ночі звýки маревом густим.
Тíні, тíні, тíні... Не дзвенять у сúні
співи солов’íн і за вікном моїм.

Пісню калинíву я складаю знÙву,
і з людьми розмÙву серцем я веду...
Тишина, ні рýху... Небо землю слýха,
падають десь глýхо яблука в саду.
(Володимир Сосюра).

Моноримічно будуються часто вірші для дітей:
Ой нумо, нумо а
В зеленого шума, а
А в нашого шума а
Зеленая шуба. а
(Дитяча пісенька).
Найчастіше монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах.

Цезура(лат. caesura — розтин, розріз, поділ) — пауза в середині рядка, що поділяє його на дві частини (піввірші). Цезура має ритмотворче значення — вона підсилює, підкреслює ритм і смислове — виділяє найважливіші слова, увиразнює висловлену думку. За своєю тривалістю цезура трохи коротша за міжрядкову паузу.

37. Білий вірш. Верлібр.

Білий вірш — неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною структурою, де на місці рими лишається чиста клаузула(Кінцеві склади віршованого рядка або рядка ритмізованої прози, що йдуть за останнім наголошеним складом.) У ліричному вірші, на відміну від драматичних творів, Б.в. може поділятися на строфи. Такий поділ здійснюється завдяки чергуванню переважно окситонних та парокситонних, а також дактилічних і гіпердактилічних клаузул.

Приди — открой балкон. Как небо тихо;
Недвижим теплый воздух, ночь лимоном
И лавром пахнет, яркая луна
Блестит на синеве густой и темной,
И сторожа кричат протяжно: «Ясно!..»
А далеко, на севере — в Париже —
Быть может, небо тучами покрыто,
Холодный дождь идет и ветер дует.
А нам какое дело? слушай, Карлос,
Я требую, чтоб улыбнулся ты... (А.С.Пушкин, "Каменный гость")

Верлібр (з французької – вільний вірш) – різновид вірша, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих, він не має рим і, як правило, не поділяється на строфи. Джерела верлібру віднаходять у фольклорі, основоположником його вважається американський поет Уолт Уїтмен.

Держи его с угрюмой злостью,— гляди, что оно посылает назад (кто это там? неужели это ты?),

Снаружи нарядный костюм, внутри мерзость и прах,

Уже нет ни сверкающих глаз, ни звонкого голоса, ни упругой походки,

Теперь у тебя руки раба, и глаза, и голос, и походка раба,

Дыханье пропойцы, лицо объедалы, плоть, пораженная дурною болезнью,

Легкие отгнивают у тебя по кускам, желудок дрянной, истощенный,

Суставы поражены ревматизмом, нутро набито мерзопакостной дрянью,

Кровь циркулирует темной ядовитой струёй.

У.Уїтмен

38.Строфа. Види строфічної будови віршів.

Строфа - це група віршованих рядків, об'єднаних не тільки за змістом, а й певним римуванням та інтонацією, причому таке сполучення рядків і надалі має повторюватися у творі. Строфа зазвичай - речення чи сукупність речень.

У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.

Дослідники вважають, що
українські прислів'я, приказки, загадки, примовки і таке інше чи не в
переважній своїй більшості — моностихи (із внутрішніми римами або без
них) («До булави треба голови»)

· Дистих або двовірш — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром,
що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється
і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й
афористичності. Дистих широко вживається як окремий твір. Схема: аа.
Наприклад:
Що доля нелегка — в цім користь і своя є. а
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє а
(Ліна Костенко)

· Терцет (італ. terzetto від лат. tertius — третій) — тривірш,
трирядкова строфа, що складається з трьох рядків, і всі три або два з
них римуються між собою: aaa, aба, ааб.
«Тричі мені являлася любов. а
Одна несміла, як лілея біла, б
З зітхання й мрій уткана, із обснов а»І. Франко.

· Катрен (франц. quatrain від quatre — чотири) — чотиривірш, строфа з
чотирьох рядків, що може мати такі схеми римування — аба, абба, аабб,
абав, аааа.
Зеленіють жита, і любов одцвіта, а
і волошки у полі синіють. б
Од дихання мого тихий мак обліта, а
Ніби ім'я печальне — Марія. б
(В. Сосюра).

· Пентина (п'ятирядкова строфа, п'ятирядник) — строфа, що складається з п'яти рядків, що мають різні способи римування.
а) Садок вишневий коло хати, а
Хрущі над вишнями гудуть, б
Плугатарі з плугами йдуть, б
Співають, ідучи, дівчата, а
А матері вечерять ждуть. б
(Тарас Шевченко).

· Секстина (від лат. sex — шість, секстет, шестирядкова строфа)
складається з шести рядків, що мають різні способи римування:
а) Було колись в одній країні а
Сумний поет в сумній хатині а
Рядами думи шикував; б
Вони й «рівнялись», мов піхота, в
Аж тут співця взяла охота в
І він їм крила подавав. б
(Леся Українка)

· Септима, або семивірш (лат. septima — сьома) — семирядкова строфа з
різним порядком рим:

· Восьмивірш — восьмирядкова строфа з розмаїтою системою римування.
Можливі близько тисячі варіантів восьмивірша

· Октава (лит. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків
п'ятистопного або шестистопного ямба з римуванням.

· Дев'ятивірш, або нона (лат. nona — дев'ята) — рідкісна строфа з
дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та
наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки)

· Децима (лат. decima — деята), або Еспінела (за прізвищем іспанського
поета XVI ст. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа, яка складається з
одного катрена та двох терцетів (абба ввгддг, абаб вгв дгд і т. д.).
Децимою написана поема І. П. Котляревського «Енеїда».
Еней був парубок моторний а
І хлопець хоть куди козак, б
Удавсь на всеє зле проворний, а
Завзятілий од всіх бурлак. б
Но греки, як спаливши Трою, в
Зробили з неї скирту гною, в
Він, взявши торбу, тягу дав; г
Забравши деяких троянців, д
Осмалених, як гиря, ланців, д
П'ятами з Трої накивав. Г

· Сонет (італ. sonetto — звучати) — ліричний вірш, який складається з
чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, точніше з
двох катренів та двох терцетів.

· Рондо (від франц. rond — круглий) — вірш, побудований на
принципіповторення певних рядків або слів, рим тощо, що ніби
«заокруглюють» його форму; складається вірш з 8—15 рядків і всі рядки
обов'язково об'єднуються двома римами.

· Рубаї́, множина Рубаят — чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими).

І юних, і старих — всіх поглинає час, (а)

І невеликий нам дається днів запас. (а)

Ніщо не вічне тут: ми підемо так само, (б)

Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас. (а)

· Хокку— жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.