Розпитувала Марта Замбжицька

У. Т.: Чомусь щоразу, як українська інтелігенція йде в політику, це обертається або посміховиськом, або зрадою інтересів України — і жодної користі для батьківщини... Може, політика — це не справа інтелектуалів?

- Не треба аж так узагальнювати: не вся інтелігенція, а окремі її представники.
А погляньмо, хтов політику йде? Не люди типу Франка, Грушевського чи
Хвильового, для яких ідея була понад усе, а здебільшого дрібнута, типу Мороза
(навіть українські вірші пише, хоч і погані), які хочуть щось для себе урвати, ще й
значне. А отже, целюди морально неповноцінні. З письменників визнаних сяк-так
(принаймні вони члени Спілки письменників) ідуть малі особистості типу Мовчана

чи йому подібні. То що ви від таких здеградованих чекаєте? Справжньому митцеві там нічого робити, бо то не його сфера, його призначення - творити мистецтво. Отож знову згадаю приказку «швець знай своє шевство». А загалом у політику часто йдуть не люди духу, а авантюристи, відповідно така в них мораль. І нічого дивного тут не бачу. В політику мають іти не інтелектуали (хіба як дорадники, без здобуття матеріяльної користі), а ті, хто народився бути суспільним діячем, адже й такі таланти є. Окрім того тут діє ще один цікавий закон: у політику часом ідуть люди, які, перебуваючи на своєму питомому місці, жили б як нормальні, чесні, навіть добрі люди, а вступивши в той кагал, поступово тратять ці якості: обличчя їхні стають бетонні, погляд важкішає, людина надувається, ніби пухир, і стає така, як інші в цьому загадковому середовищі. Але ця сфера для мене темна, хоча річ певна: політика псує і достойних людей.

Бібліографія Валерія Шевчука.Вибране

Набережна 12, 1968

Вечір святої осені, 1969

Крик півня на світанку, 1979

Тепла осінь, 1981

На полі смиренному, 1982

Дім на горі, 1983

Барви осіннього саду, 1986

Мисленне дерево, 1986

Дзиґар одвічний, 1990

Дорога в тисячу років, 1990

Стежка в траві. Житомирська сага, 1994

Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення, 1995

Жінка-змія, 1998

Юнаки з вогненної печі, 1999

Срібне молоко, 2002

Темна музика сосон, 2003

Привид мертвого дому, 2005

Книга історій. Син Юди, 2009

Роман юрби, 2010

БІОГРАФІЧНА НОТА

Шевчук Валерій народився 20 серпня 1939 року у Житомирі. У 1958-му вступив на історико-філософський факультет Київського університету. 1961 року дебютував оповіданням «Настунька» про Тараса Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві». У 1987-му. отримав Шевченківську премію за роман «Три листки за вікном». Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей із питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури. Шевчука вважають одним із найвизначніших письменників покоління шістдесятників.

2.4.2. Валерій Шевчук: «Я не мігби жити з істотою, для якої книжки с

непотребом»

Кг: - Шевченківську Премію Ви чи не перший отримали, не будучи комуністом, за історичний роман, ще й із «безідейною» назвою «Три листки за вікном»...

В.Ш.: - Першим учинив цей прорив не я в 1988-му, а Ліна Костенко в 1987-му. Зрештою, ніколи не ставив собі за мету здобувати будь-які відзнаки, навіть був переконаний: при моїй незалежній мистецькій позиції таке мені не може світити

Кг: - Ви, мабуть, найплодовитіший сучасний український письменник і один із найвідоміших. Назвіть, на власний розсуд, найвагоміші Ваші здобутки в кожному жанрі, у якому творите?

В.Ш.: - Ви, мабуть, мою «відомість» перебільшуєте, але що я плодючий і різножанровий удався, це правда. Основні мої жанри - романи, повісті, оповідання, новели; також пишу п'єси, які рідко ставлять; колись писав кіносценарії, які не ставились; писав колись і літературну критику (тепер не пишу). Багато перекладаю, насамперед з церковнослов'янської, середньовічної української та тодішньої ж польської мов. Визначати вагомість своїх здобутків не маю морального права, але коли за щось беруся, переконаний у вагомості роботи - без цього за неї не сідаю. Отже, на мій погляд, усе, що створив - вагоме.

Кг: - Коли працюєте в одному з Ваших жанрів, інші властиві Вам жанри якось впливають?

В.Ш.: - Моя наукова й перекладацька праця біля пам'яток українського літературного бароко впливає на образну структуру мого художнього тексту, на сюжето-конструкцієтворення. Проза впливає на драматургію, драматургія - на прозу; наукові заняття історією сильно впливають на прозові історичні твори, так само, як і вивчення фольклору. А ще багато впорядковую видань із творами інших письменників - вивчення їхніх текстів теж залишає свій слід.

Кг: - Вашу творчість відносять до літературного модернізму. Як ставитеся до новіших літературних течій?

В.Ш.: - Кожен митець має вибирати найпритаманніший йому спосіб мовлення. Усі течії добрі, але за однієї умови: користування певними словесними засобами не має переростати (що часто бачимо) в самоціль, а бути підрядним. Коли ж засіб стає метою, наслідком маємо порожнечу. Шкіра, молоток, ніж та інші матеріали й інструменти в руках шевця - це ще не взуття, і не за ними взуття оцінюють. Отже, у яку течію митець не стрибав би, головне не течія, а вміння плавати, принаймні не втопитися. Особисто мене новітні течії приваблюють мало.

Кг: - Коли Вам краще працювалося: за Союзу чи нині?

В.Ш.: - І тоді, й тепер мені творилося розкуто, бо й тодішня держава не брала, і теперішня не бере участи в моєму творчому процесі. Я щодо держави існую автономно, коли не сказати - незалежно.

Кг: - Ваші домашні не ремствують, що книжки заступають Вам реальний світ? До речі, які фахи обрали Ваші діти?

В.Ш.: - Мої домашні звикли до того, що книжки є невіддільною частиною нашого реального світу й складником життєвого простору. Діти поміж книжок

повиростали, а жінка в мене неагресивна (особливо щодо книжок). Власне, я не міг би жити з істотою, для якої книжки є чимось непотрібним - такі істоти не з мого світу.

Старша моя дочка Мирослава літературознавець, філолог, кандидат філологічних наук, автор книжки «Віршотворний Парнас» (про Києво-Могилянську академію XVIII століття). Менша донька Юліана - журналістка, парламентська оглядачка «Голосу України», авторка повісти «Межа» та кількох оповідань, друкованих «Кур'єром Кривбасу». Мої доньки живуть своїм життям, книжки в житті обох є, але в меншому числі, як у мене.

Кг: - Ви - «живий класик», якого вивчають у школах і вузах. Які саме твори й чи задоволені Ви цим?

В.Ш.: - Не люблю терміну «живий класик» - маю дерзновення вважати себе живим активно задіяним учасником сущого літературного процесу. У школах та вузах вивчають приблизно одне й те саме: «Дім на горі» (1983) та «На полі смиренному» (теж 1983). Позапрограмово вводять «Горбунку Зою» (1988) та «Юнаки з вогненної печі» (1999). Те, що мене вивчають у вузах - це нормально, а що в школах - непорозуміння, бо мої твори написано для естетично розвиненого читача. Повторю за Бернардом Шоу: «Молю Бога, щоб мене не вводили до шкільних програм, бо всі діти Англії зненавидять моє ім'я».

Кг: - То, все-таки, як ставитеся до власної слави?

В.Ш.: - Моя відомість досить обмежена, і це мене аж нітрохи не гнітить. Принципово не виступаю на телебаченні, не беру участи в журі конкурсів тощо. Але й тішитися ззовні не маю чим: більшу втіху маю не від того, що хтось мене похвалить, а від самоусвідомлення того, що книжка вдалася. Популярним бути не тільки не хочу, але й не можу, бо моя творчість не для широкого читача, а, повторюся, для естетично розвиненого, а таких в українській реальності завжди було негусто. Я не амбітний, хоч коли мене обливають помиями, стає прикро. А загалом маю за девіз українську приказку: «Знайшов-не радій, згубив-не сумуй!».

Розмовляв Юрій ХОРУНЖИЙ

2.4.3. Валерій Шевчук: «Мовивши слово, треба бути паном»

Роман «Срібне молоко» (Л.: Кальварія; К.: Книжник) - 86-та книжка Валерія Шевчука (коли рахувати не лише прозу, а й антології та літописи, ним упорядковані й відкоментовані). Щойно новинка була презентована в Києві, й ми пропонуємо фрагменти відповідей письменника на зацікавлення авдиторії.

-Яким є портрет читача такого популярного автора як Валерій Шевчук?

- Перепрошую, я ніколи не був популярний. Так, я завжди мав свою читацьку авдиторію, маю і зараз. Я ставив собі засновок бути елітарним. Через те ніколи не шукав успіху, а намагався шукати самовисловлення, самозаглиблення і заглиблення в природу і складності людського життя. Автори не дуже уявляють собі свого читача. Та коли є резонанс, є, вочевидь, і своє читацьке коло. За моїми творами захищалися десятки дисертацій в різних кутках України, і поза нею: в Австралії, США, Швеції; минулого року вийшла ціла монографія у Польщі. Там мене досить багато перекладали - можливо, найбільше мене перекладали саме в Польщі. Остання книжка вийшла там - «Око прірви» - 2000-го року і, як казали видавці, миттю розійшлася, за кілька місяців. У Кракові був випадок: польські друзі завезли мене до якихось своїх знайомих, щоб я там переночував. І виявилося, що вони прекрасно мене знають, як автора. А коли їздив на театральний фестиваль до Любліна, то до мене підходили такі дуже симпатичні дівчата і представлялися як читачки цього роману.

- Отже, портрет Вашого читача складається і з приємних дівочих облич?

- Дуже рідко. Мій читач мудрішає разом зі мною. Таким чином, у мене не може бути широкої кількості читачів, а тільки освічені, розвинені естетично й інтелектуально читачі. Як я казав, я взяв собі за принцип в літературі шукати серйозності, а не засобів популярності. Публіка, яка читає книжки у метрі, - не моя публіка.

- Але ж доводиться чути, що «новий» Шевчук - то вже не Шевчук часів «Дому на горі»; що він форсовано експлуатує тематику «чоловік і жінка»; що такі речі, як «Жінка-змія», писані саме на догоду тим, хто читає в метрі...

- На жаль, читаючи у метрі, важко дійти тих ідей, які закладені у творі. А там - глибини. З іншого боку, перед митцем завжди стоїть величезна проблема зберегтися. Коли він обертається в одному й тому сюжетно-характерному колі, виникає серйозна небезпека самоповторів; - письменник втрачає самокритичність і втрачає розуміння, що він вже ніщо. Він продовжує варгать слова, які вже не мають ніякої естетичної вартості.

- А як же відомий закон-парадокс: кожний письменник все життя пише одну книжку?

- Це правильно тільки для поетів..Кожен поет за своє життя може написати тільки один том. Грубший, тонший - але тільки один том. Згадайте всіх великих поетів світової літератури і ви побачите, що вони не спромоглися на більше, ніж один том. Справа в тому, що про поета тільки тоді можна говорити як про закінчену письменність, коли він свій єдиний том, єдину книжку написав. Тобто, пішов з життя. Тільки тоді можна зібрати все разом і зрозуміти, чи він був великим, чи ні.

От візьмемо, наприклад, одного з найбільших поетів українських XX століття -Володимира Свідзинського. За життя на нього абсолютно ніхто не зважав. І лише той том, який вийшов у 80-х роках, з'явив чудо поезії. Закінчене.

У прозаїків не так. Прозаїки, як правило, пишуть у тривимірному естетичному просторі. Це - високе письменство естетично витонченої якості; середня белетристика, коли люди середнього таланту творять цікаву літературу - для середнього стану; є й низька література або недолітература. Інколи ці шари з'єднуються. Наприклад, митець високої літератури може використовувати поетику літератури низької. Візьмемо «Енеїду» Котляревського - це класичний зразок з'єднання: високого мислительного шару і низького бурлескного. А є прозаїки, як Ви сказали, однієї книжки. Стефаник. Чи Ви мислите Стефаника, який би написав сто томів?

- А Підмогильний?

- Ні, це зовсім інше. Не забувайте, що Підмогильному було тільки тридцять три роки, коли його знищили. За 33 роки, цей чоловік видав близько 30 томів перекладів вишуканої французької літератури, видав два свої романи і ще три книжки оповідань. Поет здійснюється з юності до того часу, коли раціональне начало його душі перемагає емоційно-інтуїтивне. А прозаїк починає розвиватися в зрілому віці: що більше накопичується його життєвий досвід, то глибше він бачить і розуміє життя; що більше він углиблюється в людину, то вище він піднімається як письменник. Таким чином, коли б Підмогильний дожив до нашого часу, - це був би талант, твори якого ми б сьогодні видавали у тридцяти томах.

Я не належу до тих письменників, які пишуть один том. Я належу до письменників, які мусять весь час змінюватися, весь час тікати від себе, заперечувати себе, весь час різноманітитися. Ніщо так не вбиває митця, як його естетична застиглість. Справа в тому, що за кожним великим митцем, який витворив свою естетичну ауру, іде юрба плагіаторів, наслідувачів і переспівувачів, тобто паразитів. Вони здійснюють своє самовідкриття через копіювання взірців, які надаються на повторюваність. Тому варто писати так, щоби це не піддавалося на копіювання. Я завжди казав: єдине мистецтво, якому не можна навчити, це мистецтво слова. Через це я ніколи не прагнув мати учнів. І це не зоряна хвороба. Просто я все життя ставив перед собою єдину мету: бути собою завжди, за всіляких обставин і незалежно від будь-якого тиску.

- Хотілося б знати Ваше враження від сучасної української літератури.

- Повноцінна художня проза має п'ять неодмінних ознак. Перша: історія - те, що зветься сюжетом, - з початком, розвитком, довершенням і закінченням. Друга: все це мусить бути зв'язано міцним мовним матеріалом, тобто митець повинен бездоганно володіти мовою. Третя: доскональна пластика зображень - кольори, звуки, пахощі, атмосфера спілкування, події повинні відчуватися як жива присутність самого життя, а не як декорації та манекени. Четверта: яскраві характери, які дають змогу бачити людей вигаданих на рівні людей живих. П'ята: інтелектуальний стрижень. Отож, коли тих принципів не дотримано, проза буде неповноцінна. Ну от, візьміть для прикладу бестселер Оксани Забужко «Польові дослідження...». С там добре розроблена історія? Є там добра мова? Є там характер? Нема. Як на мене, то такі твори з розшарпаними структурами, без якогось

естетичного мислення, без вишуканої естетичної гри впливають, як снодійне. Бо належу до людей, яких можна захопити лише досконалістю, шляхетністю, красою.

- Може, це на Вас впливає якась неґація до фемінізму?

- Ні.Я дуже люблю жіночу прозу. Жінка через свою природу помічає такі речі, які чоловік не помічає. І через це жіноча проза дуже багата своєю сутністю. Серед моїх учителів завжди була Леся Українка, я дуже люблю прозу Ольги Кобилянської, захоплений творами Галини Журби. Тож вважаю, що жіноча проза, особливо в українській літературі, - на дуже високому рівні. І вона - для серйозних людей. А коли жінка свою природну ліву частину спішно перемонтовує на правий бік - що виходить? Фемінізм. Коли жінка-феміністка втрачає жіночу природу, вона не здатна до високої творчості. Це регресуюча жінка. Бо все, що виходить за межі природи, — виходить за межі Бога.

-То що, серед сучасних письменниць немає яскравих талантів?

- Чому ні? Софія Майданська - не можна сказати, що це проза добра, але це
проза добротна, нормальна, доброго рівня. Євгенія Кононенко - теж цікава
письменниця. Але такої якоїсь вищої словесної гри, якихось несподіваних ракурсів,
чогось естетично невідкритого їй також бракує. Кожен митець мусить відкрити
щось своє - тільки тоді він може називатися іменем Справжнього.

- Про Вашу творчість дуже багато написано. Як Ви ставитеся до інтерпретацій Вашої творчості⁷ Чи є такі інтерпретації, яких Ви зовсім не сприймаєте⁹

- Я не сприймаю тільки тієї критики чи інтерпретації, яка виходить не з об'єктивного бажання пізнати творчість письменника, а з інших причин. Наприклад, зособистої неприязні чи з надмірної риторичності. Такі речі я не сприймаю, сприймаю тільки такі інтерпретації, які мають глибину, проникнення у художній твір.Але водночас дуже терпимо ставлюся до різного суб'єктивізму, адже кожна людина сприймає все по-своєму. Я схильний до думки, що інтерпретація є все ж таки співтворчістю із автором. Тобто коли автор намагається у своїх творах якнайглибше пізнати людину, так само й дослідники зі свого боку намагаються пізнати і зрозуміти щось за допомогою моїх творів. Тобто інтерпретація має бути дискурсом, але у старому розумінні цього модного сьогодні слова. Тобто дискурс як обмін думками.

- Отже, можна сказати, що інтерпретація - це розмова читача з автором?

- Так, це своєрідний діалог. Звичайно, інтерпретації можуть бути критичними і дискусійними, і все це я нормально сприймаю. Але оскільки мій головний принцип — це серйозність у літературі; то я вимагаю серйозності і в пізнанні літератури. Інтерпретація, особливо у формі критичного чи навіть літературознавчого есе, - це також форма мистецтва, тільки іншого жанру.

- Як Ви ставитеся до думки, що для розуміння художнього твору, для його інтерпретації не потрібно знати біографію автора?

- Думаю, що є різні ступені читання і пізнання. Є ступінь поверховий, є середній і поглиблений. Це Іван Франко визначив ці три ступені сприймання художнього твору. Коли йдеться про поверховий ступінь - це непотрібно, не треба знати нічого про автора і його життя. Натомість уже на другому ступені читачеві потрібно обов'язково знати, ким є автор і яким є співвідношення між його життям і творчістю, бо це може бути дуже тісне співвідношення. А останній рівень вимагає глибоких знань про автора як про мислителя, про його естетичні міркування, його «вписаність» у літературне середовище, у національний літературний і загальний світовий контексти. Людина, яка так читає, може побачити різні перегуки і паралелі. У той самий час без видимих контактів між авторами можуть з'являтися подібні твори. Чому так відбувається? Бо час диктує проблеми. І буває, що люди живуть на різних континентах, а пишуть подібно, бо подібно думають. Тому я маю дуже стримане ставлення до компаративістики, яка це все дуже схоластизує і стверджує,

що якщо хтось жив пізніше, то він уже наслідує попередників. А це не обов'язково так.

- Ваша творчість є дуже багатожанровою. Ви писали художню літературу у реалістичній, фантастичній, фольклорній, готичній та інших манерах. Ви також: займаєтеся науковою роботою. Які жанри Вас найбільше цікавлять зараз?

- У мене це відбувається так: коли вичерпався в одному, переключаюся на інше. А коли у цьому іншому відчуваю змученість чи вичерпаність, тоді знову перекидаюся на щось нове. Через це в мене таке балансування у художній творчості. Коли мені сучасна тема трішки набридає, я переходжу до історичної тематики. Таким чином, ці переключення дають змогу постійно оновлюватися і водночас ніколи не нудьгувати.

- Читаючи Ваші наукові і художні твори, складається враження, що наукова робота є для Вас інспірацією для художньої?

- Обов'язково. Дуже часто, вивчаючи, наприклад, чи якісь літописи, чи
барокові пам'ятки, я знаходжу цікаві сюжети, які переношу в літературу.

- Ваша творчість сильно занурена в український культурний та історичний контексти. Чи це є. на Ваш погляд, великою перешкодою у розумінні її для неукраїнського читача? І чи такий читач має взагалі змогу зрозуміти Вашу творчість?

- Цього я не знаю. Справа в тому, що мене і перекладали, найбільше, до речі у Польщі. І наскільки до мене доходили звістки, то «Дім на горі» мав навіть читачів, і був досить популярний. А щодо інших творів не дуже знаю. Оскільки, кажу, це залежить від того, на якому рівні читати. Ми читаємо літературу не завжди знаючи контекст, бо є все ж таки якась річ, яку можна знайти у творі без додаткових контекстів. Сприймати як твір сам по собі, аби він мав достойне виконання.

- Ваша творчість також:, не зважаючи на те, що дуже українська,
залишається універсальною. Ви згодні з думкою, що Ваші твори можна читати як
міф чи притчу?

- То вже хай кожен собі читає як хоче. Справа в тому, що це слово - міф, зараз дуже популярне. Все можна назвати міфом, а література має бути сильно пов'язана з життям, з реальністю. Наприклад, чому науково-фантастична література не цікава і не глибока? Бо вона відривається від цього соку життя. Таким чином, література, поєднуючись із живим життям, стає складником цього життя. Якщо бачити міф як щось відірване від життя, як відхід від життя і заперечення його, тоді не можна ототожнювати літературу з міфом.

- Іноді можна почути, що у Вас є відлуння своєрідного «язичництва», котре виявляється у використані елементів дохристиянської демонології. Чи те, що ми окреслюємо як дохристянський світогляд, є для Вас якоюсь мірою близьке?

- Я достатньо вивчав українське язичництво. Я навіть не вважаю, що можна говорити про слов'янське, бо у тих же росіян немає багатьох компонентів. Знову ж таки - у поляків є великі відмінності. У цьому полягає певна автентичність кожного народу. У мене є така книжка «Мислене древо». Це роман-есе. Я спробував помислити на ці теми. Мене зацікавив спосіб бачення світу. Всі ті фантастичні образи, то було образне мислення людини, щоб збагнути світ. Базуючись на цьому, я

творив свою фантастично-історичну прозу - повісті «Мор», «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Місячний біль».

- У багатьох Ваших творах молена помітити дуже критичне ставлення до церкви як інституції та до її представників. Із чого це виникає?

- Так, це в мене є. Справа в тому, що я є віруючий, але не культово-віруючий. Я вважаю, шо культове розуміння Бога є видуманим. Бог є один, для всіх, незалежно чи це китайці, чи ще хтось. А людина Ним створена, це неповторне створіння. Кожна людина. І кожна - це індивідуальність. Кожна має своє обличчя, свій голос, свій спосіб думки. Таким чином, є люди, яким, може, потрібне стадне розуміння Бога. І тому для мене всі обряди, культ - це гра в Бога, а не розуміння Бога. А моє розуміння Бога - я його не придумав, вперше його сформулював Сковорода, з яким я познайомився, коли мені було 18 років. І у Шевченка така сама система. Індивідуальне ставлення до Бога.

- Як Ви ставитеся до своїх романів? Чи є якісь особливо Вам близькі, чи з якимись з них пов 'язані особливі спогади?

- Тут є одна цікава риса. Справа в тому, що твір є твоїм до того часу, поки він не вийшов. У мене твори лежали по 20, 30 років. Ось зараз видано мій «Роман юрби». Книжка писалася з 1972 по 1996 роки, була моя, а зараз вона вже пішла. Це як дитина: пішла у світ і вже живе своїм життям.

- А який у Вас режим роботи? Як Ви пиіиете - щоденно декілька годин, чи тільки коли є натхнення?

- Це залежить від того, шо я роблю. Коли працюю науково, то це, як звичайна праця, вимагає організованості. А коли творчо, то тут уже інакше. Я схильний до думки, що митець є інструментом, яким керує якась незбагненна сила. Я вірю у це.

- Так⁹ У Ваших творах все дуже чітко обдумано. Видно у них велику
інтелектуальну працю.

~ Я ніколи я не обдумую: колись пробував, але не вдалося, вже цього не роблю, бо тоді зникає ця таїна, яка мене вабить. Я сідаю писати тоді, коли відчую, що настав час. Я називаю це голосом. Коли в мене є «сигнал», я все відсуваю і починаю прислуховуватися. Стаєш якимось таким розхитаним, ледачим, нічого не можеш робити. А потім починаються з'являтися образи, такі туманні, якісь плани, і вони починаються прив'язуватися до реальності. Тоді я відчуваю, що отут щось може бути, ще не знаючи, що це може бути. Тоді я сідаю і опускаю перо, і хай воно вже собі робить що хоче, і воно робить абсолютно що хоче. А коли людина ставиться раціонально, або ще враховує якісь кон'юнктурні справи, думає, щоб «це пішло», продалось, тоді вона буде завжди імітатором. Тобто вона може вивчити засоби, вивчити як скомпонувати твір, то все вже ремісництво, а не мистецтво, не справжня література.

- Справжня література - це серйозна річ...

- Абсолютно серйозна.

Розпитувала Марта Замбжицька

2.4.5. Візія України Валерія Шевчука"

Масив художніх творів Валерія Шевчука являє нам вироблену систему художнього бачення світу, цілісного філософського погляду на світобудову як космічний універсум та людину в світі, зокрема її душу як мікрокосм з векторним протиборством добра і зла, осягненням сенсу буття. Його кількавимірна різножанрова проза, у якій простежено 300-літній розвиток духовності українського народу, діалектику людської, а саме української душі, від дохристиянських часів до новітніх, тоталітарних і постколоніальних, проза цілком модерна за своїми художньо-стильовими ознаками, дає панорамне уявлення про українську людину як продукт специфічних історичних, національних, етнопсихологічних та соціально-політичних умов і її, цієї людини, власні потуги - вдалі чи невдалі - вирватися за межі екзистенційної буденної одноманітності та духовної убогості.

У художньо-жанровому коді прози Валерія Шевчука завжди запрограмована значуща проблематика з її загальнолюдськими цінностями й орієнтаціями, цікавими цілому світові.

Осмислення історії відбувається таким чином у проекції на вічні загальнолюдські цінності й проблеми, бо автор ставить собі за мету досягти не повної ідентичності у відображенні тієї чи тієї епохи на етнографічному рівні, а якомога повніше, цілісніше й глибше змоделювати спосіб та рівень мислення людей з їхніми тогочасними уявленнями про світобудову та її закони, мораль та етику, пошуки сенсу буття, добро і зло, простежити систему їхньої ціннісної орієнтації, зростання (чи й занепад) духовності в координатах певного історичного часу. Тобто відтворити - чи витворити «нову реальність», де можна якнайповніше реконструювати людину минулих епох, простежити її світовідчування, тривоги, болі, сумніви, боріння й прагнення. Оперуючи категоріями людського духу, письменник художньо-виразними засобами надає тій мисленній атмосфері епохи щільної духовної фактури, динаміки, стереоскопічності.

Людина у творах Валерія Шевчука - завжди в дорозі (дорога - як символ, наскрізна метафора), завжди у пошуку: себе, істини, сенсу буття, шлях до чого непростий і звивистий - через самопізнання, осягнення добра і зла, розчарування, тобто постійну й велику роботу душі. Письменник не просто механічно «вмонтовує» їх в атрибутику тієї чи тієї епохи як носіїв тогочасної ідеології та моралі, а «поселяє» у ту «окрему дійсність», де атмосфера, багатовимірність створюються засобами міфу, притчі, символу, образу-алегорії. Такі два виміри художнього бачення світу - реальний та фантастичний - і допомагають витворити мікрокосм людської душі, яка завжди зостається найголовнішим об'єктом художнього дослідження письменника.

Творчість Валерія Шевчука, за його ж визначенням, є антигоголівською, або, іншими словами, антитезою до гоголівського позірного українства, запереченням етнографізму. Вона проникає в архетипи українського історично сформованого характеру, сутність і специфіку національного мислення. Звідси — незрідка відмова від традиційної манери письма (зокрема історична фантастика) і звертання до

² Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління: (історико-літературний та поети кальний аспекти). - К.: Смолоскип, 2010. - 176-181.

міфологем для проникнення в надра психології українського етносу, замкнутість його історичної прози на моделі універсальної картини світу, що прийшла, зокрема, з барокових мистецьких структур.

Шевчукова візія України заґрунтована у бачення світу як космічної світобудови, його універсальності і викликана настановою письменника простежити історію душі українця, котрий віками вибудовував своє «Я», здобуваючись у кінцевому підсумку на історичне зростання духовності - уже на рівні цілої нації.

У центрі більшості творів цього письменника - людина інтелігентна, високоінтелектуальна, точніше, здебільшого - це книжник, той тип українця, який тяжіє до культурних, духовних сфер життя («На полі смиренному», «Дім на горі», «Три листки за вікном» та ін.). І не випадково автор наділяє своїх героїв приналежністю до культури, а ще більше - книжної творчості - таким чином він має необмежені можливості показати сферу людського духу, а не конкретну історичну атрибутику, простежувати зростання людини духовно. Такі герої не тільки є носіями культурного коду свого народу, оскільки акумулюють культуру своєї епохи, - вони мислять її категоріями і сприймають світ крізь призму своєї освіченості, інтелігентності, прагнення до самопізнання й саморозвитку. Ще одна прикметна особливість: закорінені у соці оку льтурну дійсність своєї епохи, вони перебувають на марґінесі суспільного життя, а й у своєрідній опозиції. Тож найчастіше Шевчукові герої виступають не рушіями подій, а вдумливими, мудрими спостерігачами, самовидцями, філософами й літописцями своєї доби.

Послідовний сковородинівець, котрий сповідує філософські й моральні принципи цього філософа як у творчості, так і в житті, Валерій Шевчук і вибудовує свої твори на сковородинівській основі: його герої у розрізі певного історичного часу завше націлені на пошуки істини, осягнення сенсу буття, на досягнення гармонії із собою та світом - через добро та красу.

Наскрізна лінія творчих шукань Валерія Шевчука- протиборство добра і зла. Цю тему він розробляє у різних ракурсах і часових вимірах. З твору у твір письменник проводить думку про те, що добро і зло зосереджені у самій людині, що вони іманентно властиві людському буттю, і той вічний поєдинок між ними у людській душі може або зруйнувати людину, вбивши у ній усе добротворче, або ж вивищити її над марнотностями цього світу. І тільки від самої людини, міри її моральності залежить, на користь першого чи другого буде зроблено той вибір. Свобода вибору і вибір свободи - це наскрізна тема творчості Валерія Шевчука.

Письменник поставив собі за мету простежити зростання духовності свого народу історично, розібратися в еволюції його духовної структури. Причому, це навіть не завдання - відтворити ту чи ту епоху, а надзавдання - показати мислительно-інтелектуальні потуги людини в контексті попередніх епох. І як наслідок - у прозі Валерія Шевчука простежено становлення цілої естетичної системи цінностей, духовної еволюції українця.

Особливостями письменницького хисту зумовлене тяжіння Валерія Шевчука до символіки, притчевості, алегорій, що й допомагає йому органічніше відтворювати обшири людського духу, його трансформації та деформації, надто зумовлені деструктивною суттю тоталітарного режиму. Образи, витворені уявою

письменника у його творах на історичну тематику, концентрують певну філософську символіку, підносять до рівня символу й факти української історії, а також кидають відсвіт і на події сьогодення, витворюючи відповідні паралелі.

Письменник також обсервуе душу свого сучасника, що на ньому повною мірою позначилася деструктивна суть тоталітарного режиму, за якого було поруйновано з таким трудом вибудувані століттями духовні структури й засади морально-етичного кодексу вільнодумного українського народу. Саме з творів на сучасну тематику постає панорама українського життя другої половини XX століття з наскрізною апологетикою дому, екзистенційною свободою вибору -навіть в умовах несвободи, з його, без перебільшення кажучи, шекспірівськими пристрастями, новітніми шекспірівськими трагедіями, які, проте, виявляються швидше у сфері духу, з екзистенційним відчуттям самотності.

Роблячи безжальний розтин цього розгармонізованого світу, автор прагне подати максимально адекватну картину розладнаної реальності. Валерій Шевчук намагається осмислити кожну клітинку нашого перевернутого, спотвореного, абсурдного у своїй суті життя, кожного поруху враженої й ураженої злом, безсиллям, зневірою, а зрештою - і бездуховністю, душі, яка все-таки прагне наповнити існування бодай якимось сенсом і добром. Він намагається побачити в людині людину - попри все. Письменникові близька та екзистенційна модель світу, за якою кожна людина — цілий світ, кожна людина — самодостатня, і таку людину він намагається зрозуміти, вважаючи найвищою місією літератури людинознавство.

Тут уповні розкрився хист Валерія Шевчука. Він поєднав традиційні художні набутки зі стильовими пошуками прозаїків європейської школи, як-от засад французьких екзистенціалістів, голдінгівської манери письма в стилі англійських притч, знайшли свій вияв засвоєння ним фолкнерівських прийомів творення власної художньої галактики, тяжіння до «магічного реалізму», химерної прози, що визначає часово-просторові структури латиноамериканського роману.

Реальність слугує для письменника лише тим грунтом, на якому вибудовується «друга дійсність». Тобто він створює свою власну, або «нову реальність» - витвір його системи художнього бачення світу й творчої уяви, фантазії. Це той художній мікросвіт, та галактика, що може зродитися лише в його уяві - і нічиїй більше. Валерій Шевчук, яка - через образність мислення, метафоричне, притчеве бачення світу в його складності й універсальності - дає нам зразки творів глибокого філософського насичення, широкого духовного простору.

J

2.4.6. «Срібне молоко»: одна величезна книга про «доброносне й лихоносне

в людині»

Якщо ви почали читати й невдовзі загрузли у складній бароковій фразі, а герої твору видаються вам уже знайомими (зустрічали ви їх, ясна річ, зустрічали - то в монастирі, то в міській управі чи суді) - так, ви не помилилися: то Валерій Шевчук. Він запрошує вас зазирнути в «око прірви», у «розсічене коло», у «пащу дракона», або, в кращому разі, на «бал-маскарад із собаками», чи, не приведи, Господи, брати участь у вигнанні «біса з плоті»; він провокує, загубившись у часі, шукати «закон зла» - так-так, у «жінці-змії», щоб збурити всю гендерно настроєну публіку, аби потім, на якійсь із імпрез заявити, як він насправді любить жінок, бо виховували його аж сім тіток, заманює у складні лабіринти людського буття, де розгадує й розгадує численні «кросворди», шукає бодай шпаринку просвітку в «зачинених дверях нашого "я"».

І при цьому дуже пишається тим, що всі (ні, заперечую я, не всі, але майже всі) дисертації про нього пишуть жінки - як безперечний доказ жіночого інтересу до його прози - і це попри стійкий поговір, що В. Шевчук «не любить жінок»! Ось і я з висоти досвіду свого «шевчукознавства» зізнаюся, що мені часто звіряються читачі як у своїх симпатіях, так і в цілковитому неприйнятті Шевчукової, особливо «пізньої», прози.

Але то нормальна річ. Бо коли мовчать, не згадують - тоді пиши пропало. Тоді автор умер - не в бартівському, звісно, розумінні. А Валерій Шевчук живе, витворюючи у слові все нові й нові плетива матеріального дійства, що зветься життям, яке видається воістину грандіозним кросвордом, надто тоді, коли читач не спроможний осягнути його латентної, містичної таїни.

Та стривайте, до чого це я? Та знову до того ж: спробуйте-но В. Шевчука забути, якщо він постійно нагадує про себе щоразу новими публікаціями мало не в усіх українських часописах, яким пощастило ще не зникнути з читацького горизонту! З-поміж них - і новим романом «Срібне молоко», черговим призвідцем тих же доволі суперечливих відгуків.

Великий містифікатор, містик, розгадувач і водночас заплутувач видимих і невидимих мотивів людських доброчинностей і переступів, В. Шевчук як митець зупинився нині перед розгадкою двох суттєвих таїн: власне таємницею буття як суми реального та ірреального й таємницею стосунків між чоловіком і жінкою -бачте, на перше місце я ставлю, цілком за художніми інтерпретаціями В. Шевчука, чоловіка, хоча насправді вся його творчість, хоч як це парадоксально й неочікувано для самого автора доводить протилежне. І перед обома таїнами Шевчук спиняється, зачудований... Та якщо з першою він, здається, трохи розібрався, принаймні довів читачеві «реальну силу» ірреального, то друга — що більше він її «пробує на зуб», то більше набуває ознак «твердого горішка», доводячи вічну незбагненність отого зерна, в якому й «запечатано таїну буття».

³ Тарнашинська Л. Прояви ірраціонального та інобуття в прозі Валерія Шевчука // Презумпція доцільності: Абрис сучасної літературознавчої концептології. - К.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2008. -С. 502-508.

Для Шевчука-письменника «любов - то завжди нещастя» або ж «велике щастя, яке має гадючу голову, повну трутизни» - від переставляння доданків сума не міняється, бо це людське самовираження в любові завжди залишається для нього трагікомедією, тією чашею, яка завжди «наливається гірким, а зверху солодким», тож «процес пиття» з неї має в нього відповідну інтерпретацію.

Антитеза чоловік - жінка модифікується в антитезу янгол - біс, де першим, звісно ж, виступає чоловік, хоч і він не без гріха, бо репрезентує плем'я, «схильне не так до роботи, як до дудання (себто веселого дозвілля) й чаркування», а ще до слабкості на жіночі загравання - тут письменник беззастережно віддає пальму першості племені жіночому, бо саме жінка у нього завжди «ніби згусток вечора чи образ майбутньої ночі», не лише призвідець, а й невидимий творець того «срібного молока» ночі із головою змія-спокусника. У цьому молоці виброджують, аби зрештою подолати усі перепони, людські почуття, бо «коханню, дяче, й Бог не противник». У тому срібному запаморочливому молоці й в'язне людина у постійному герці розумної душі й гріховного тіла, що їх ані людству загалом, ані письменникові зокрема ще не вдалося примирити, хоч скільки б стріл не летіло з його текстів у бік жінок, які неодмінно водяться з чортом («а бувають, виявляється, ще й такі, що біля неї по десять чортів сидить, та ще й на дванадцять сідал гуляють!»).

І хоча героя «Срібного молока» жінки наче й не вабили, усі ж «нещастя його витікали таки з жіночої кринички» - жіноча підступність потверджується автором із усією переконаністю численних судових розглядів, які завжди закінчуються для сільського дяка-зальотника черговою бідою - аж до перетворення на чергового вовкулаку.

Та залишмо феміністичні «випади» з усім їхнім літературознавчим інструментарієм тим, хто володіє ним не згірше, ніж В. Шевчук прийомами магії, - здається, й без того зрозуміло, на «чийому боці» авторка цих рядків, ясна річ, не отримуючи особливого естетичного задоволення від усіх отих надмірних «чортячих аналогій».

«Чортячо-відьмацька» тема, що ввійшла в плоть і кров Шевчукової прози, не відпускає письменника, а тримає дедалі цупкіше, перетворивши магію на інструмент пізнання світу й творення художньої реальності. Саме вона й виявляє цікаву і, здається, ще не помічену «гендерно налаштованою» публікою прикметну особливість: здається, лиш у царині містики письменник залишає за жінками право бути рівними чоловікам. Шевчукові характерники, маючи «дар до видження» та чарівництва, нічим не поступаються в силі й професійності його ж відьмам, і навпаки, останні не прагнуть понизити статус відунів, толерантно дотримуючись тендерної рівності.

Дедалі імпресіоністичніший (досить перелічити назви останніх творів «Сонце в тумані», «Тіні зникомі», «Темна музика сосен», «Срібне молоко»), дедалі містичніший, дедалі провокативніший, дедалі більше занепокоєний нерозгаданою «жіночою таємницею», В. Шевчук творить, по суті, одну величезну книгу про «доброносне й лихоносне» в людині (яке не є в нього чорно-білим, а лиш різною мірою добра та переступу), занурюється в людську природу, якої не змінити жодним позірним моралізаторством.

Головний герой «Срібного молока» Григорій Комарницький - «саме той, котрий створив пісню про бідаху комара, що оженився на мусі», він же одмінець, він же умілець випускати дим вухами та очима, він же потерпілий од численних жіночих підступів, він же волею автора вовкулака із семирічним «стажем», він же батько незнайденого сина, неприкаяний й неосідлий, відрізняється «розтривоженою печаллю» і, здається, тільки те й робить, що доводить своє амплуа мандрівного донжуана. Проте увесь його «хід від дійства до дійства» упродовж чотирьох актів барокової драми - то не лише варіації «на задану тему» трагікомічного звучання, а розгортання улюбленого письменником мотиву блудного сина, який, однак, вертає не до свого порога, бо не зумів ще його надбати, а до покинутого невідь-де сімені, оскільки кличе його таємничий голос батьківства, нагадуючи, що годі вже бути перекотиполем - ще одне потвердження Шевчукової апологетики рідного дому.

В. Шевчук, великий знавець бароко, здається, особливу насолоду отримує від формотворчої гри: він залюбки бавиться дитячими кубиками, щоб «вибудувати» барокову структуру тексту, «втиснути» його в задану форму — ті жанрові «перекидання» дисциплінують архітектоніку твору, потішаючи автора задуму, тим паче що словесна його гра таких «утисків» не знає - мова його плине вільно, без будь-яких озирань на чіткі мовні конструкції й стилістичні довершеності. Власне, той пласт барокової поетики, розкопуваний письменником углиб і вшир, з одного боку, розширює його творчі можливості, а з другого - дещо водноманітнює стиль, призводячи до певної «впізнаваності» колізій та характерів.

І все ж «Срібне молоко» відмінне вже хоча б тим, що веде читача загадковою й вічно притягальною срібною дорогою, майстерно змальованою автором, якій не дібрати конкретного найменування: вона, як кажуть, або є, або її немає, як і сама любов, перед якою тьмяніють усі письменникові «вироки» жінкам-спокусницям.

А втім, навіщо мені довго водити вас місячно-молочними скрадливими стежками Шевчукового одмінця, неприкаяного у своїй самотності Григорія Комарницького, шукаючи розгадки найбільшої з таємниць, якщо можна звести все до двох сентенцій, зрештою виголошених письменником.

Перша (яку, як і авторову осторогу до жінок, підпирає, підстраховуючи його, ціле сонмище народних приказок та прислів'їв - метод «звинувачення», апробований і в інших Шевчукових творах) втілена у словах покликаного на підмогу Торквато Тассо, за яким «Жінка веде до раю, а приводить до пекла». А втім, додамо, ще невідомо, хто кого «підпирає»: авторитет «колективної мудрості» Тассо чи навпаки. Й друга, перелицьована письменником із першої: «Жінка не завжди веде до раю, але завжди до пекла».

У такому «розсіченому колі» й обертається письменникова уява. А що коло, окреслене тут В. Шевчуком як таємниця стосунків між: чоловіком і жінкою, ніколи не замкнеться, тож і кінця світу, чи апокаліпсису, ніколи не буде — незважаючи на всю «катастрофіальність» (де «катастрофа» - літературний термін на позначення останньої дії драми), містику та поетику жахів та метаморфоз. Бо світом таки править, і за В. Шевчуком теж, любов, таємницю якої читач разом із ним чи й подужає розгадати.

Але то все - інформація до роздумів дослідникам Шевчукової творчості, яким і справді (на заздрість іншим живим класикам) «несть числа», бо його проза

надається до аналізу зусібіч, дозволяючи розвертати ракурс бачення на різні «градуси». А читачеві - своє робить. Тобто читати. 1 погоджуватися з автором чи не погоджуватися - то його особиста справа, бо Валерій Шевчук однаково залишиться Валерієм Шевчуком.

Тим паче, що поряд з однією своєю книгою, що розростається до десятків романів і повістей, залюбки бавлячись із нами (увага: ця гра на цілковитому «серйозі»!), В. Шевчук творить ще й міф свого імені. І попри всю очевидність авторства цього міфу, читацька громадськість той міф майже беззастережно сприймає, бо, власне, і виросла разом із ним (із міфом), звикнувши довіряти письменникові замовчуваному, яким В. Шевчук був раніше і яким не є тепер.