ФОРМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ. ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ.

План заняття

Мова як суспільне явище.

Функції мови.

Мова й мовлення. Дві форми мовлення (усна й писемна).

Форми вияву національної мови. Літературна мова як основа національної мови.

Мовна норма. Види мовних норм.

МОВА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

 Мова – найголовніша з ознак і сутностей людини.

Усі явища нашого життя поділяють на природні й суспільні.

Природні– такі, що витворені природою, незалежно від волі людини.

Суспільні– створені людським колективом, існування яких безпосередньо пов’язане з життєдіяльність людської спільноти.

Мова належить до суспільних явищ. Чому?

1) мова має суспільний характер за своїм походженням. Вона виникла в суспільстві й для потреб суспільства – з потреби людей у спілкуванні. Суспільство було творцем мови.

2) Мову зараховують до суспільних явищ за функцією, виконуваною у суспільстві – вона обслуговує людський колектив.

Мова обслуговує суспільство в усіх його сферах, навіть можна сказати цементує його: політика, законодавство освіта, виховання тощо не можливі без мови. Суспільство не може існувати без спілкування його членів. Без мови не було б обміну досвідом, передачі знань, а тому неможливий був би розвиток суспільства, прогрес.

3) розвиток мови обумовлюється розвитком суспільства

Запозичення, зникнення слів, поява нових значень, злиття й розпад мов цілком залежить від суспільних чинників.

Міграція населення сприяє змішанню діалектів, проникнення іномовного населення може призвести до втрати мови аборигенів. Якщо єдина колись держава, що розмовляла однією мовою, розпалася, виникає можливість розпаду мовної єдності.

У словнику мови, як у дзеркалі, відображається все життя народу, уся історія його розвитку. Мова, як літопис, може розповісти про те, як жили наші предки, з якими народами контактували.

Мова розвивається разом із суспільством. Чим успішніше йде розвиток народу, чим він культурні ший, чим потужнішим та різнобічнішим є його виробництво, чим вища його техніка, багатше мистецтво, тим розвинутіша й багатша мова.

4) доля кожного мовного явища залежить не від окремого індивіда, а від колективу.

Будь-який мовний елемент народжується в мовній діяльності окремого індивіда, однак апробацію й винесення вироку здійснює суспільство. Саме воно вирішує, чи залишити певний елемент у мові.

5) мови не є біологічною якістю людини (ми народжуємося лише з біологічною здатністю вимовляти безліч різних за якістю звуків). Знання ж певної мови не успадковується генетично, а набувається від оточення, у скому зростає дитина.

Зв`язок мови й суспільства є двобічним: суспільство не може існувати без мови, і мова не існує поза суспільством, яке вона обслуговує.

ФУНКЦІЇ МОВИ

Мова присутня в усіх сферах людського життя, без неї неможливий розвиток суспільства. Які ж функції вона при цьому виконує?

1) комунікативна

Мова виступає найефективнішим, найзручнішим засобом спілкування. Увесь зміст людського мислення, будь-яку найскладнішу думку можна передати засобами мови. У мові виражаються не лише результати пізнання, але й емоції, почуття мовців, вона служить засобом волевиявлення, спонукання до дії.

2) конструктивна

Щоб спілкуватися, потрібно не тільки вміти висловити мовними засобами свої думки, але й сформувати їх. Сам же процес мислення людини не вільний від словесної оболонки, адже відбувається на основі мови. Тож робота над словесним оформленням думки є водночас роботою над вдосконаленням самого змісту думки.

Отже, конструктивна функція мови полягає тому, що мова виступає будівельним матеріалом думки, матеріалом мислення.

3) пізнавальна

Виконуючи комунікативну функцію, мова слугує засобом передачі інформації різного змісту.

Більшість знань, які має людина про світ, вона здобула завдяки мові.  Тільки мова дає можливість людині не пізнавати все з нуля, користуватися не тільки індивідуальним досвідом. Кожне нове покоління починає пізнання світу з того, на чому зупинилися попередні.

Мова є підґрунтям такого явища як абстрагування, узагальнення, адже в навколишньому світі є тільки конкретні люди й конкретні предмети і немає людини взагалі, добра, краси, зла самих по собі. Ці поняття існують завдяки мові. Тому світ ми сприймаємо не таким, яким він є сам по собі, а через мову. У кожного народу – своя картина світу. (напр., відсутність слова на позначення оранжевого кольору в деяких мовах)

Естетична

виражається в здатності впливати на людину не лише своїм змістом, але й формою., тобто звучанням. Реалізується в поетичних текстах.

МОВА Й МОВЛЕННЯ

ДВІ ФОРМИ МОВЛЕННЯ – УСНА Й ПИСЕМНА

Мовлення не є тотожним поняттю мови. Мова – це складна система одиниць (звуків, літер, слів) і правил їх реалізації. Мовлення – це використання цієї системи у конкретних ситуаціях спілкування. Мову ми вивчаємо для того, щоб створювати процес мовлення. Тому й говорять про існування національних, державних мов. Але характеризуючи чиюсь манеру використовувати мовні засоби, уживають слово «мовлення» ( у нього безграмотне мовлення, логічне мовлення, уроки зв’язного мовлення тощо). Мова одна для всіх її носіїв. Мовлення – явище індивідуальне, воно несе відбиток індивідуальних особливостей мовця.

Мова складається з величезної, але кінцевої кількості одиниць, мовлення ж безкінечне, бо можна продукувати нескінченну кількість текстів, користуючись одиницями мови.

Мовою можна користуватися двома способами, а відтак, виділяють 2 форми мовлення.

Усне мовлення –виражене в звуках і розраховане на сприйняття органами слуху.

Є первинним, бо історично виникло першим і завжди передує писемному закріпленню інформації.

Переважно реалізується в діалогічному безпосередньому спілкуванні

Передбачає присутність співрозмовника в момент говоріння.

Супроводжується додатковим джерелом передачі інформації – позамовними засобами (інтонація, логічні наголоси, жести, міміка тощо)

Писемне – виражене за допомогою графічних знаків, розраховане на сприйняття органами зору.

Є вторинним, бо виникло як спосіб закріплення усної інформації і завжди спирається на усне (перш ніж записати повідомлення, ми формулюємо його у внутрішньому мовленні).

Не передбачає безпосередньої присутності  співрозмовника, навпаки, адресат повідомлення віддалений від мовця у часі й просторі.

Як правило, є монологічним.

Синтаксично більш ускладнене, ніж усне.

У ньому жорсткіше діють норми. Думка має бути сформульована так чітко й зрозуміло, щоб не виникало різночитань, бо автор повідомлення не матиме змоги переформулювати – текст уже живе своїм життям.

ФОРМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ. ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ.

Державна мова - мова, закріплена законодавством як офіційна й обов’язкова  мова органів державного управління та діловодства.

Національна мова – це різноманітні засоби спілкування соціально-історичної спільноти людей.

Національна мова реалізується у формах

діалектів

жаргонів

сленгу

літературної мови

Спільним для діалекту, жаргону й сленгу є усна форма використання, хаотичність використання, відсутність усталеного зразка (норм), обмеженість у використанні (територіальні або соціальні).

Літературна мова є вищою формою національної мови.

Це відшліфована унормована, уніфікована форма національної мови, яка поширена на всій території країни в усіх сферах спілкування.

ЇЇ ознаки

- наддіалектність - відсутність територіальних і соціальних обмежень у використанні

- поліфункціональність – здатність обслуговувати всі сфери й передавати різний зміст

- нормативність – існування чітких правил реалізації мовних елементів на всіх рівнях мови

- наявність усної і писемної форми

Говорячи про якусь із національних мов, ми маємо на увазі перш за все її літературну мову.

Мовна норма

це загальноприйняті, уніфіковані, обов’язкові правила реалізації того чи іншого мовного елемента, який сприймається як зразковий, такий, що найкраще виконує функцію спілкування.

Нормуванню підлягає лише літературна мова.

Мовні норми зафіксовані у словниках і правописах, за якими треба звіряти правильність використання мовних елементів.

Інколи мовна норма передбачає використання кількох елементів як нормативних (напр.., у Кл. в . Олеже й Олегу; у Д.в. Івану й Іванові)

Види мовних норм:

орфографічна – правила закріплення звуків літерами певної мови (уживання великих літер);

орфоепічна – регулює вимову звуків в усному мовленні (чітка вимова ненаголошеного О в укр.. мові);

лексична – правила використання слів відповідно до їх значення (брати участь, здобувати освіту);

пунктуаційна – правила використання розділових знаків на письмі;

граматична – правила поєднання слів і змінювання їх (напр., уживання кличного відмінка при звертанні, вибір закінчення а чи у для іменників 2 відміни чол.. роду: вступити до інституту, але системний блок комп’ютера);

стилістична – правила використання мовних засобів відповідно до сфери спілкування.

Мовні норми є історично змінними.