ЧАСІВ ПЕРЕБУДОВИ (1985-1991 рр.)

У 1982 р. пішов з життя Л.І.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом п’ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових тортурів, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не були би узгоджені з керівництвом. Ініціатива дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.

Преса являла собою повністю підпорядкований партійним комітетам інструмент виконання партійних рішень. Наслідком цього стало припинення зростання продуктивності праці, в економіці, в політичному житті все більше наростали кризові явища, викликані саме відсутністю свободи й ініціативи.

Новий генеральний секретар, який прийшов після Л.І.Брежнєва, Ю. В. Андропов, прагнув “затягнути гайки” і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не до демократизації життя, а до впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні, наприклад, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі. Журналісти, які також гостро реагували на зростаючий вал прикладів недисциплінованості, безгосподарності, в масі своїй (за командою парткомів, але і за власним бажанням) стали на бік андроповських реформ, почали активно викривати негативні явища в повсякденному житті, визнаючи їх як відступ від ленінського стилю роботи, від ідей соціалізму. Потім, у роки перебудови, це прагнення журналістського “розгрібання бруду” набуло надзвичайних розмірів і форм, буквально охопило всю пресу від центральної до низової.

Наступний генеральний секретар ЦК КПРС К. У. Черненко повернув країну назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову і партію, і пресу охопила апатія, а економіка й соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.

Чому партійно-радянська преса, ніби голка за ниткою, слухняно слідувала за всіма вигинами політичного життя величезної держави? Чому не мала власного голосу (хоч і охоплювала впливом сотні мільйонів людей) під час визначення долі країни та й власної теж? Відповідь міститься в ленінській настанові: “Партийная пресса не может не быть частью общепартийного дела”. Отже, ще великий вождь мимохіть заклав у партійний апарат механізм його самознищення, і преса стала одним з визначальних “гвинтиків” власного руйнування.

Історична трагедія всієї преси цього типу полягає в тому, що, чим краще вона виконувала свої завдання, чим бездоганніше слугувала хибній політиці, тим швидше наближала власну загибель. Воістину велич піднесення визначає глибину падіння!

“ПЕРЕБУДОВА” В КРАЇНІ Й ПРЕСІ

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу. На квітневому пленумі так звані реформаційні сили партії провели в генсеки свою кандидатуру першого секретаря Ставропольського обкому, реформатора, який вже мав певний авторитет за кордоном (ще як член політбюро ЦК КПРС, він побував в Англії і тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Тетчер дала йому дуже високу оцінку як гнучкому політичному і державному діячеві).

В лютому-березні 1986 р. пройшов ХХVII з¢їзд КПРС. Вперше, на відміну від попередніх з¢їздів, на ньому було заслухано не звітну, а політичну доповідь. В ній було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі “відірваності слова від справи”.

На цьому з’їзді було визнано, що газети відстали від життя, скотилися до “політичного базікання”. Зокрема, критика їх роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план. Було втрачено ставлення до людини як до найвищої цінності цивілізації, і навіть у постановці проблеми людину називали “человеческий фактор” підвищення продуктивності праці.

XXVII з’їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людини. По суті, було поставлено історичний експеримент на сумісність соціалізму та демократії. І експеримент, на подив його організаторів, дав негативну відповідь: командно-адміністративний соціалізм, збудований в СРСР, протилежний демократії, несумісний з нею, - і таким чином довів перевагу демократії.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застійних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції програми партії (програми побудови комунізму, прийнятої ще в хрущовські часи). Це сталося на ХХVІІ з’їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на ХІХ Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах життя було визнано вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового господарства, повністю звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й проголошено переважно економічні методи управління господарством - а згодом навіть визнано необхідність переходу до соціально орієнтованих ринкових відносин, що по суті вже означало скасування планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат. Проголошено було повернення до усвідомлення їх першочергового значення, до практичного переорієнтування економіки на вирішення її потреб.

У політиці - взято курс на пробудження від апатії та байдужості, на різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення багатопартійності. Певне здивування при цьому викликало те, як старі, ще сталінського гарту газети пишалися тим, що саме партія проголосила курс на оновлення життя в країні, та ставали на чолі цього дозволеного та узгодженого прогресу.

Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.

 Оскільки преса (і радянської України також) спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом “нових вітрів” у партії, в суспільстві стали слова “гласність” та “плюралізм”. Згідно з ними, зверху дозволялося мати і навіть оприлюднювати власну думку, яка могла навіть відрізнятися від думок, дозволених партією.

Спочатку, як і в старі часи, преса передруковувала “декрети” нової доби. Потім розпочалася робота по їх роз’ясненню.

Наскільки ситуація нагадувала часи ленінського непу, дозволяє зрозуміти порівняння публікацій з газет різних епох. Ось !Правда” за 16 березня 1921 р. з доповіддю В. Леніна на Х з’їзді РКП(б) та водночас з передовицею про натуральний податок. Викладено історичне значення непу для вирішення першочергових завдань країни, і серед них головна - підвищення добробуту трудящих міста і села.

А в “Правде” за 25 травня 1990 р. видруковано доповідь голови Ради міністрів СРСР М. Рижкова на ІІІ сесії Верховної ради СРСР “Об экономическом положении страны и концепции перехода к регулируемой рыночной экономике”. Аналогії настільки очевидні, що мимоволі здається, ніби все, що було між цими епохами - череда трагічних помилок та хибних рішень і дій.

Наскільки серйозно поставилися “прагматики” до справи, свідчить гасло, яке 28 травня 1990 р. М. Горбачов виголосив у “Правде”:

“Речь идет о повороте, сравнимом с Октябрьской революцией”.

Відтак наступила “золота доба” преси. Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні. Одна за другою були прийняті постанови ЦК КПРС:

“О фактах грубого администрирования и зажима критики в отношении редакций газет “Воздушный транспорт” и “Водный транспорт” (1986 г.), 

“О статье “Волокита в разрезе”(“Правда” за 29 июля 1986 г.),

“О статье “Сколько брать на себя?” (май 1986 г.),

“О журнале “Коммунист” (август 1986 г.),

“О некоторых вопросах перестройки центральной партийной печати”.

“О газете “Правда” (квітень 1990 р.)

В них підтверджено активну роль, яку мають відігравати ЗМІ в реалізації курсу партії на оновлення радянського суспільства, відображено досвід участі преси в перебудові, в утвердженні гласності, відвертості, правдивості, розвитку критики й самокритики. Кілька разів за ті роки М. Горбачов проводив дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких намагався обгрунтувати нову роль преси в оновлюваному суспільстві: проводити рішення й ідеї не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.

Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну “парасольку”. Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії, все ще не міг їх критикувати. Так було заведено ще в сталінські часи.

Саме цей “парніковий ефект” надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить і партії, тобто й себе самої.

В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити врешті решт “соціалізм з людським обличчям”. Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм, навіть якщо прагнули робити це для його врятування. А викинувши соціалізм, вони невдовзі опинилися в капіталізмі ранньої стадії первинного накопичення та безжалісної конкуренції.

Таким чином, “золота доба” журналістики містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, щезла її “парасолька” над пресою, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.

Найцікавіше, що такої небезпеки не передбачали, про неї не попереджували ні документи ЦК, ні прогнози вчених.

Всім так хотілося рішучих, кардинальних змін, всі вірили, що це обов’язково будуть зміни на краще.

В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Вони відстають від життя, не позбавилися елементів догматичного мислення, стереотипів та казенщини.

Редакціям доводилося займатися терміновою їх реалізацією та одночасно висвітленням низки пленумів ЦК партії, які спускали зверху сценарії звільнення суспільства:

січневий (1987 р.) пленум визначив нові підходи до кадрової політики,

червневий (1987 р.) - соціальну спрямованість управління,

лютневий (1988 р.) розглянув причини “гальмування” соціальних перетворень,

лютневий (1990 р.) з визначенням проекту платформи ЦК “К гуманному, демократическому социализму”. Але події вже переростали рамки виконання рішень партійних пленумів, що й засвідчив перший з’їзд народних депутатів СРСР.

Виявилося, по-перше, що настрої неприйняття комуністичної ідеології в суспільстві значно більші, ніж розраховували в кабінетах ЦК. По-друге, виявилося, що недооцінені були настрої націоналізму на так званих окраїнах країни. По-третє, було недооцінено партійними низами волю верхівки партії повернути країну від соціалістичного до капіталистичного ладу. По-четверте - затаврований відрив слова від діла продовжував роз’їдати, як іржа, будь-які процеси, що їх розпочинала й вела партія:

“Повсюду разрабатываются неплохие программы, но далеко не везде ихх реализация подкрепляется нужной организаторской, хозяйственной работой” (“Коммунист”, 1988, ? 4, с. 22).

Помітною є роль в історії української преси визначних подій на низах (в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях), де теж розгорталися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.

Ось як сам М. Горбачов формулював завдання преси під час перебудови (в газеті “Правда” в святковому номері на день радянської преси 5 травня 1990 р.):

Главная тема газеты сегодня - обновление Коммунистической партии и общества, консолидация всех здоровых сил в стране ради торжжества идей перестройки, принципов гуманного, демократического социализма... Долг печати, партийных журналистов - решительнее отказываться от стереотипов, вести открытый, честный диалог с людьми, отклликаться на их житейские нужды и радости”.

ХІХ Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі “Про розділення партійної і державної влади”. До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і так званою демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільства, на ІІІ з¢їзді народних депутатів було скасовано.

КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.

Прийнятий в ті ж часи закон СРСР “Про засоби масової інформації (пресу)” встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.

З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.

Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Районні, міські комітети партії чинили шалений опір. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.

25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета “Вільна Україна” виступила з статтею “Узурпатори і узурповані”, яка відбивала звинувачення у нібито небажання КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було роглянуто питання “Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області”. Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ. Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи “Руху”. Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році. Протистояння проходило й по інших численних проблемах та незагоєних ранах, що їх чимало залишилось після періоду комунізації на західноукраїнських землях: ставлення до вояків ОУН-УПА, “дивізійників”, тобто ветеранів дивізії “Галичина”, до масової депортації галичан до Сибіру, операції “Вісла” по насильницькому переселенню лемків до СРСР, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків (на зразок дій прибалтів у цьому напрямку) тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.

Один з керівників національно-демократичних сил письменник В. Яворівський підкреслював конфліктність ситуації, виступаючи у всесоюзному дискусійному часописі “Собеседник” за 1990, ? 21:

“Возможно, в западных областях удастся без скандала разделить фонды на бумагу и типографские мощности между КПУ и Советами”.

Як наслідок такої політики, в Стрию, де раніше існувала одна газета з красномовною назвою “Строитель коммунизма”, тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна “Голос Стрийщины” та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа “Руху”) з полемічною назвою “Голос свободи”. В Бусці райком партії взагалі втратив на час контроль над районною газетою, яка була певний час органом тільки райради, де більшість вже мали “рухівці”.

Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті “Вільна Україна” почала виходити цілком опозиційно налаштована “За вільну Україну”, в Івано-Франковську почала виходити “Галичина” як орган облради поруч з комуністичною “Прикарпатська правда”.

Ситуація подекуди складалася надзвичайна, з втручанням міліції, прокуратури. Тверезі політики не завжди брали верх над вибухами емоцій. Тому, наприклад, редактор дрогобицької міськрайонної газети І. Тихий підкреслював:

“Я за то, чтобы в данной ситуации “Радянське слово” стала независимым изданием, чтобы не растаскивать ее по политическим сусекам” (див. “Экономика и жизнь”, 1990, ? 19, с. 21).

Вже після ХХVIII (останнього) з’їзду КПРС співробітники цієї редакції припинили своє членство в партії. Так само вчинили майже всі працівники ЗМІ Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Волині, і це переконливо доводить дійсну ціну як їхніх комуністичних переконань, так і “мудрість” кадрової політики та “непорушність” ідейних і організаційних засад КПРС.

На Правобережній Україні всі ці процеси проходили не так емоційно й драматично, більш впорядковано, але в тому ж напрямку: вплив партійних комітетів слабшав, ради поволі перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала на літо 1989 р., і парткоми, і преса розгубилися за браком досвіду: майже 70 років у СРСР не знали, що це таке, і як себе поводити за таких надзвичайних обставин. Подекуди газети підтримували страйкарів, як це було в їх “столиці” Горлівці Донецької області, та визнавали справедливість їхніх вимог, а подекуди, навпаки, ставали на бік парткомів та засуджували руйнівні дії робітників. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-Волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.

Причини втрат позицій партією та її пресою в широких читацьких масах сучасники визначали так:

“Сыграли оппоненты на том, что устал народ ждать каких-то положительных изменений в лучшую сторону (? - авт.) в вопросах обеспечения товарами народного потребления и продовольствием” (“Экономика и жизнь”, 1990, ? 19, с. 21).

Цим вміло користалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив колишній перший секретар Свердловського обкому партії, член політбюро ЦК КПРС, перший секретар Московського міськкому партії, знятий з усіх посад та призначений заступником міністра будівництва - Б. Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів, і преса радо і щиро надавала сторінки для таких викривальних  публікацій. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.. Горбачов, який на той час вже змушений був очолити консервативне крило в партії та радий був завершити розпочату ним перебудову, протистояв цілому блокові сил оновлення, в якому дивним чином об’єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти й анархісти і навіть “чорна сотня”. Як з подивом писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.

Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москви нагадувала собою від літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де за цінами, в 30-50 разів вищими від нормальних цін на газети, з-під поли, але на очах у байдужої міліції продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В. Новодворської, Демократичної платформи КПРС В. Шостаковського, десятків інших політичних організацій.

Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети “Правда”, в які не дуже поспішали пересічні громадяни, проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення після стільких років застою, волюнтаризму, всевладдя одних і тих же сил і персон.

Все це відбивалося й на обстановці в Україні, однак у Лівобережжі події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а в Правобережжі - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.

Слід зазначити, що з електронних ЗМІ на бік “Руху” та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити ще кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.

Влітку 1991 р. протистояння партійних та антикомуністичних, т. зв. демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.

19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві,, скориставшись відсутністю М. Горбачова (як і в історії із зміщенням М. Хрущова), група високопоставлених чиновників створила так званий “ГКЧП”, тобто державний комітет з надзвичайного становища, неконституційно оголосили себе верховною владою в країні, спираючись на хворобу генсека, і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.

Два дні існувала влада “ГКЧП” в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л. Кравчука та були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їх підтримку.

Однак кволість дій членів хунти та, навпаки, рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік “ГКЧП”, і серед них газета “Правда”, були тимчасово закриті. Подібне сталося й в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета “Радянська Україна”, що згодом почала виходити під “перефарбованою” назвою “Демократична Україна”.

ВІД ПРОГОЛОШЕННЯ СВОБОДИ

ДО ВЛАСНЕ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Наслідки цих подій, які дотепні журналісти назвали Великою серпневою капіталістичною революцією (за аналогією з Великою жовтневою соціалістичною революцією 7 листопада 1917 р.) мали всесвітньо-історичне значення.

Завершився розпад так званого “соціалістичного табору”. Із зони радянського впливу вийшли Східна Німеччина (ДДР), Польща, Угорщина, Румунія, Чехословаччина і навіть Болгарія. Розвалилася на окремі держави колишня СФРЮ - соціалістична федеративна республіка Югославія.

Почався розпад СРСР.

24 серпня Україна рішенням Верховної ради проголосила повну державну незалежність, було створено нову незалежну державу - Українську Республіку. Згодом внаслідок прийняття подібних рішень іншими республіками, підписання лідерами Росії, Бєларусі й України Біловежського договору федеративний Радянський Союз було замінено на конфедеративну Співдружність Незалежних Держав.

Це означало й кінець вагань та боротьби у світі преси. Всі партійні ЗМІ України в один день втратили свого засновника. Відтак довелося шукати виходу і в організаційному, і в ідейно-тематичному аспектах. Багато з них виголосили себе виданнями трудових колективів редакцій, серед них і “Луганская правда”, інші визначилися як газети відповідних органів місцевої влади. Однак це не означала кінця тяжких випробувань для української преси - втім, як і російської.

Серпневий путч 1991 р., яким закінчився короткий, але надзвичайно драматичний період “горбачовської перебудови”, був відчайдушною спробою повернути від шляху до демократії назад, до казарменного, командно-адміністративного, бюрократичного сталінсько-брежнєвського соціалізму, до диктатури партноменклатури. В цьому протистоянні перемогла демократія. Преса зіграла надзвичайно важливу роль у звільненні громадської думки, поверненні її до стану самовизначення, у підготовці масової свідомості до зречення застарілих догм і сприйнятті нових цінностей, загальновизнаних у цивілізованому світі.

Зрештою, перемога сил демократії не означала настання царства добра й справедливості. Скоріше навпаки: Україну, а з нею й пресу нової держави, чекали нові важкі випробування.

І перше з них було покликане саме спільною перемогою. Скасування жорсткого й економічно неефективного планування і надання так довго очікуваної економічної свободи означало водночас і скасування стабільних цін на папір, послуги поліграфістів, зв’язківців тощо. Ринок реклами в перші роки стрімко розвивався й давав певні можливості для забезпечення прибутків редакцій. Але з поглибленням економічної кризи в масштабах усього народного господарства країни це джерело дедалі менше задовольняло потреби ЗМІ. Крах ринку реклами в серпні-вересні 1998 року значно погіршив ситуацію як з друкованими, так і з електронними ЗМІ. Втрата тиражів, нестача грошей навіть на найперші потреби поставили сотні редакцій за межу виживання. Останній “товар”, який вони ще могли продати - була їхня свобода, гарантована Конституцією, але не забезпечена економічно. З кожною тисячею “умовних одиниць” (так сором’язливо почали називати в цей час долари США), отриманих редакціями у вигляді “рятівних заходів” від бюджетів органів влад чи від фінансово-промислових угруповань, реальна свобода прийняття рішень у них почала стрімко котитися вниз, до нуля. А з нею туди ж прямувала й функція “четвертої влади” як одного з найважливіших та дієвих гарантів демократичного поступу українського суспільства.

ПРЕСА ПЕРІОДУ ВІДНОВЛЕННЯ

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

(1991-1997 рр.)

Політичні проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися на середину 1991 року, протягом наступного року були вирішені. Велика країна, велика партія, велика ідея зазнали повного краху. Разом з ними зазнала історичної поразки й велика преса, яка їх обслуговувала. “Дайте нам общерусскую политическую газету, и мы перевернем Россию”, - казав В. Ленін на початку століття, задумуючи “Іскру”. Намріяне збулося. Та тепер Росія, а з нею ще 15 держав, не без допомоги преси, перевернулися ще раз.

Такий стан “подвійної перевернутості” замість стабілізації (як це сталось, на відміну від України й Росії, в Угорщині, Чехії, Польщі) болюче позначився на світові масової комунікації. За шекспіровським висловом, “перевався плин часу”: кинуте на півдорозі будування комунізму не було однозначно замінено на щось рівноцінне. “Про що тепер писати?” - це болюче запитання поставало щодня в редакційних кабінетах, де звикли десятиліттями славити мудрість КПРС та висвітлювати соціалістичне змагання. “Про що тепер писати?” - не менш драматичне запитання задавали собі демократи, “рухівці”, які навчилися за роки перебудови руйнувати старе, але не вміли будувати нове і тому захлиналися у бурхливому потоці подій, проблем, взаємовиключних ідей, проектів, пропозицій тощо.

В радянській Україні існувала струнка система ЗМІ, яка віддзеркалювала ієрархічну піраміду тоталітарного суспільства. У 1970 р. в республіці виходили 1068 газет з разовим тиражем майже 20 млн. екз., в тому числі 14 республіканських, 60 обласних, 77 міських та об’єднаних, 430 районних, 474 низових.

Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів (за даними на початок 1992 р.).

На 1 травня 1995 р. їх було вже 4229 та близько 500 телерадіокомпаній. Кількісне зростання супроводжувалося різким падінням тиражів - і не тільки окремих видань, а й сумарно по країні. Практично всі видання знаходилися у важкому економічному стані. Так, дані за 1996 р. показують, що лише чотири редакції місцевого рівня з майже 30 забезпечували себе та існували без дотацій з міського чи районного бюджетів. Решта дотації отримувала, і притому в значних обсягах, що сягали суми, еквівалентної 10 тис. доларів США для газети з разовим тиражем в 10 тис. примірників. Перехід від повного забезпечення редакцій всім необхідним, яке існувало при КПРС, до ринкових відносин з друкарнями, телерадіоцентрами, зв’язком, постачальниками паперу робили їх нерентабельними.

Невміння керівних кадрів старих компартійних та й нових демократичних газет оперувати в ринкових умовах прирікали всі видання. Неприбутковість газет та телерадіокомпаній (ТРК) ставила в порядок денний питання про державну фінансову підтримку української преси. Це було робити вкрай необхідно, щоб їх врятувати, - і водночас цього не можна було робити ні за яких умов задля збереження незалежності преси України.

Сподіване й очікуване процвітання на західний манер не відбулося. Причиною стала жорстока економічна криза, що вразила Україну, як тільки було скасовано всі грунтівні засади планово регульованої економіки та відпущено ціни. Крах ринку реклами - дрібний епізод цієї всеохоплюючої кризи, але саме він прирік українську пресу на жалюгідне жебрацтво та неприпустиму залежність від влади та грошей.

Здавалося, нічого гірше бозгрошів’я для головного редактора бути не може. Але виявилося, що може бути й гірше. Після беріївських катівень та брежнєвських психушок для непокірних редакторів і журналістів передбачена ще й критика кілерів. Кілька трагічних випадків - з редактором “Вечірньої Одеси” В. Деревянко або з луганським власкором “Киевских ведомостей” П. Шевченко та інших - показали, що ця прикра реалія теж прижилася в “арсеналі” сучасних методів керування пресою в Україні.

Вочевидь, замовники вбивств доводили кожним трагічним фіналом не стільки власну силу, скільки власне безсилля і неможливість переконати журналістів, купити їх чи залякати.

Ідейна криза теж виявилася важким випробуванням не тільки для колишніх комуністів, чия ідеологія зазнала такого нищівного удару, а й для націонал-демократів, їхніх головних опонентів. Здобута влада зобов’язувала брати на себе й відповідальність за хід історії, а це передбачало нагальну необхідність консолідувати суспільство на кількох головних напрямках. Масова свідомість, звикла до існування в межах однієї ідеології та до вживання згори спущених готових істин, відвикла випрацьовувати їх самотужки, вимагала силою власної інерції чогось такого ж масштабного й зрозумілого на кшталт будівництва комунізму.

Але такої єдиної ідеї в обстановці роздрібу й розбрату суспільству запропоновано не було.

Правобережна Україна, і особливо західні області, швидко й майже одностайно перемінили полярність та почали активно розробляти тему національного відродження, уславляючи імена Бандери, Мельника, Коновальця тощо. В цьому сказався історичний досвід регіону останніх століть, переважно аграрна економіка, як передбачала певну економічну незалежність від колишніх радянських республік.

Натомість лівобережна Україна, і в першу чергу Донбас, історично тяжіли до північного сусіда. Крупні підприємства великих міст, потужна промисловість вимагали для свого існування підтримки мільйонів зв’язків з суміжниками, постачальниками, сировинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Історія створення промосковської Донецько-Криворізької республіки майже одночасно з ЗУНР в Галичині ясно показувала, що ці регіони здавна стояли спиною одне до одного. В умовах комуністичного приневолення думок і діянь це протиріччя було загнано вглиб, забрано з активу масової свідомості обох регіонів. Можливість вільно висловлювати думки раптово показала, що їхні прагнення драматичним чином не співпадають. Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми суспільства фактично роз’ятрювала цю проблему.

Після того, як до початку 1993 року виявилися перші наслідки історичного повороту 1991 року, реалії виявилися такими, що фактично країною правили, за дотепним визначенням преси, “старі партбюрократи, нові фінансові угрупування та племінні карпатські вожді”. Це підкріплювало розділеність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ, і, відповідно, масової думки.

В обстановці ідейної невизначеності, викликаної крахом комуністичної ідеології, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інстинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо від них віддалятися.

Однак обидві лишалися у вкрай скрутному економічному становищі: дедалі пустішали місцеві бюджети, на які розраховували перші - і все більше занепадав ринок реклами, на який покладали свої надії другі.

Стрімке кількісне зростання від 2263 назв газет у 1992 р. до понад 6 тисяч у 1998 році, від близько 70 ТРК до майже 850 у тих же роках та від менше сотні до 800 видавництв не означало ніякою мірою успіху: адже сумарно аудиторія друкованих ЗМІ зменшилась у 8-10 разів (згідно з тиражами видань), а “електронна преса” через брак кадрів для створення власного програмного продукту та нестачу грошей для придбання обладнання та високоякісних ліцензованих закордонних програм перебивалися довготривалими музичними “марафонами” та копіями нізькопробних американських фільмів, які за технічними параметрами взагалі неможливо було випускати в ефір. Місцеві студії ТБ фактично зайнялися перенесенням репертуарів відеосалонів на масову аудиторію.

Контент-аналіз змісту мікрофонних папок за 1992-1997 рр., проведений в Луганську Н. Каркачовою, дозволяє зробити кілька висновків щодо динаміки тематичного та організаційного розвитку на обласному державному радіомовленні. Так, перевищило 80 процентів ефірного часу в останній досліджуваний рік висвітлення життя лише обласного центру замість 55 і менше процентів у перші роки. До цього призвело зменшення кореспондентської сітки по області через нестачу коштів на утримання місцевих (міських, районних) редакцій радіомовлення. Відповідно стали занепадати теми сільського господарства, жанр радіоінформації, почали кількісно розбухати інтерв’ю як порівняно простіші в плані їхньої організації. Кількість критичних виступів радіожурналістів, і без того невисока на початку, впала майже до нуля. Натомість сильно зріс і без того чималий ефірний час виступів політичних діячів, депутатів, чиновників держапарату.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай загострило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за законом правом, заснували власні видання чи ТРК, у більшості своїй не мали ні спеціальної освіти, ні досвіду творчої роботи в редакціях чи керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому випадку журналісти низових структур старої преси хоробро взяли на себе відповідальність за власні видання, студії - і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно.

Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

- політичне: будувати стосунки з владою,

- професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт,

- наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища.

Саме тому у ході відвертих дискусій у рамках програми “Таціс”, що тривали для керівників ЗМІ СНД від грудня 1994 р., їх учасники дійшли єдиної думки, що саме підготовка журналістів є одним з центральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізованої держави - так званих “людських ресурсів” або “human resources”.

Найпершою причиною було те, що багато редакторів і непоганих, досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й перемогти в цілком нових умовах - у боротьбі з кризою та у конкурентному протистоянні. “Демократична Україна” втратила тираж від близько півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як “Радянська Україна”, республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до 12 тисяч примірників.

“Літературна Україна” протягом перебудови була володаркою дум національно-демократичної опозиції та зуміла підняти на цій хвилі тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності, за яку вона так безстрашно билася, лишилася з 45 тисячами читачів, і процес її занепаду тривав. А серед заслуг цієї газети невід’ємним є те, що саме вона в числі дуже небагатьох видань в дні путчу “ГКЧП” виступила проти небезпеки комуністичного реваншу та навіть закликала до громадянської непокори в разі перемоги “путчистів”. Цей приклад показує, наскільки безжалісними виявилися ті ринкові відносини, до яких закликали демократи, націонали, всі антикомуністи колишнього радянського планового суспільства.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо молодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української преси взагалі не знала до цього. “Лель”, “Лель-ревю”, “Пан + пані” та подібні, по-перше, нездатні конкурувати в цьому сегменті ринку з шикарними французькими та американськими виданнями, а по-друге, не вміють приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить російський “СПИД-Инфо”.

Позитивним в цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентоздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери. Початки цьому процесу дала газета “Посередник”, а потім з’явилися “Експрес-об’ява” (Київ, обсяг до 68 сторінок щономера), “Экспресс-клуб” (Луганськ, до 48 сторінок, тираж від 60 до 100 тис. екз., найвищий в області), “Событие” (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім, переконавшись у власних можливостях, почали віддавати частину газетної площі (до чверті) висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1995 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків та Луганськ, 1995 р.) та недержавних вищих навчальних закладах (Симферополь, Донецьк, 1993 р.) тощо. Однак вся справа знаходиться тільки на самому початку, бракує професорсько-викладацьких кадрів, подекуди слабкою є матеріально-технічна база. На рівень видання наукової та методичної літератури на початок 1998 року з новими працями з історії, теорії та методики ЗМІ виходять вчені Києва, Львова та Луганська.

Рішення, закладені у підгрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тимчасом преса потерпає від засилля псевдожурналістів, які, працюючи в редакціях та виходячи на масову аудиторію, часто навіть не розуміють того, чого саме вони не розуміють.

Це - одна з причин того, що й досі високим лишається в Україні рейтинг російських телепрограм “ОРТ”, “РТР”, “ТВ-6”, “НТВ”. Справа тут не тільки в традиційній відданості аудиторії московським “телезіркам” та здавна улюбленим передачам. Українські програми, в тому числі багатьох обласних державних телерадіокомпаній, в творчому плані часто неконкурентоздатні і за дуже рідкими виключеннями несуть на собі печатку другосортності, необов’язковості. Створення спільних студій з європейським капіталом (“1+1”) та російським (“Інтер”) просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформаційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих глядачів.

Як справедливо наголошує дослідник сучасної української преси О. Чекмишев (Київ), нині справжня інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії з закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм “Вікна”, “Післямова”, “7 днів”, газети “Правда України” показують, що сили опору поступовому звільненню преси (тобто, врешті, демократизації суспільного життя й подальшому соціальному прогресу) не складають зброю.

Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, вступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції. Впливовим політичним силам вона стала заважати, а отже, за шекспірівським висловом, “мавр зробив свою справу - мавр може йти”. Як відомо, 75 процентів газет в Україні контролюється представниками державної виконавчої влади, а 80 процентів місцевої преси - посадовими особами (за підрахунками О. Чекмишева). 

За таких умов дуже важко вести себе в соціальному процесі як рівноправний його суб’єкт.

Цьому “допомагає” й небездоганна в правовому й етичному відношеннях діяльність окремих журналістів, редакцій, численні випадки зловживання свободою слова з їхнього боку через нерозуміння суті цього поняття, невміння ним оперувати або через власну злу волю. Внаслідок цих помилок вони ще більше потрапляють у залежність до владних чи фінансових структур і повертаються до положення інструменту, “гвинтика” в чужих руках.

Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та фінансово-матеріальним напрямками, проявився в світі ЗМІ у законотворчому процесі.

Непорушена цілина, що залишили в цій сфері комуністи, визначалася тим, що жодного закону не було прийнято в СРСР щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії, прийняті або самостійно, або спільно з урядом, в разі, якщо вирішувалися проблеми фінансово-матеріального забезпечення ЗМІ. Найменший отвір, пробитий в цій непорушній стіні - горбачовський закон про засоби масової інформації - в лічені місяці розвалив не тільки світ компартійної преси, а й все старе суспільство.

Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка швидко розвивалася в бік поглиблення.

Нині, оглядаючи зроблене спільними зусиллями у цій сфері, можна констатувати, що за станом на кінець 1997 року вже склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:

- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

- 15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: “Про друковані засоби масової інформації (пресу)”, “Про телебачення та радіомовлення”, “Про інформацію”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про систему суспільного телебачення в Україні”, “Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо;

- указів президента, таких, як “Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року” (1995 р.);

- постанов Верховної Ради - наприклад, “Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України” (1997 р.);

- постанов Кабінету міністрів, таких, як “Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів” (1997 р.) або “Про тарифи на розповсюдження періодичних видань” (1996 р.) та ін.;

- підзаконних актів Міністерства інформації, Міністерства праці тощо;

- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, роз’яснення Вищого арбітражного суду тощо.

Разом з тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотворення. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами - але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.

Друга визначена недосконалістю механізмів запровадження законів. По-перше, частина з них носить скоріше характер побажання, аніж правової норми, не передбачає санкцій за порушення.

По-друге, закон не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Яскравий приклад - зволікання з вже прийнятим Верховною Радою законом “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, який майже рік не застосовується в юридичній практиці через те, що для цього не вистачає політичної волі, фінансів, корпоративної солідарності самих журналістів.

Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридичне невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, прикрі традиції нехтування законами, “телефонне право” та інші негативні й асоціальні явища, неприпустимі але й неуникненні під час побудови правового демократичного суспільства.

Саме ці явища спричиняють численні конфлікти й скандали в світі ЗМІ та навколо нього.

Отже, в кінці століття й тисячоліття сучасники можуть із різними почуттями визначити: незалежну Україну відновлено, українська преса стала на шлях цивілізованого розвитку. Тепер справа полягає в тому, щоб проголошене втілилося в реалії життя і в його адекватному відображенні в ЗМІ.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Розглянуті матеріали з історії української журналістики дають можливість зробити кілька найбільш загальних висновків.

1. Історія української журналістики - це невід’ємна частка історії рідної культури, та, в найширшому розмінні, частка вітчизняної, європейської, світової історії; з іншого боку, вона є фрагментом, і досить яскравим, історії друкованого слова слов’янських народів, Європи, взагалі історії журналістики.

2. Українська журналістика, маючи переконливо національний характер, набула планетарного характеру, її глобальність стала незаперечною через наявність розвинутої мережі українських та іншомовних часописів в Європі, Азії, Північній та Південній Америках, Австралії. Вони, ставши чинниками культури країн діаспори, не втратили своєї українськості, не загубили “чуття єдиної родини”, вносили кожна свою дещицю в історію свого народу.

3. Українська журналістика має майже безвинятково загальнонародний характер, глибока народність вберегла її від класового розшарування в тому розумінні, що ми не маємо прикладів панської, аристократичної, крупнобуржуазної преси, як це мало місце у сусідніх державах.

4. Невирішеність корінних державницьких проблем визначила ще одну особливість української преси: її близькість до політичних подій, партій, включеність саме у високу політику, націленість на вирішення основних національних проблем.

5. Вражаючою є самозасновність української преси - і на сході, і на заході українці не чекали дозволу влад, навіть за несприятливих умов швидко організовувалися та починали випуск часописів. Особливо відзначимо, що власне університетських кафедр, чи бодай шкіл, курсів журналістики, видавничої справи і редагування Україна не знала до середини ХХ століття, її журналістику творили представники народної інтеліґенції і прості трудівники.

6. За винятком Семиренка, Чикаленка, братів Шеметів та ще кількох осіб, українська преса не знала меценатів (і нині практично не знає спонсорів): усі матеріальні витрати лягали на плечі тих, хто брався до видання часописів. Водночас це показує вміння українських видавців вести справу прибутково, вкладати прибутки саме в розвиток преси.

7. Партійно-радянська преса стала дуже своєрідним явищем в цій історії: вона містить в собі і численні приклади справжнього професіоналізму, незаперечної участі у перемогах як військових, так і мирних: у розбудові економіки, вирішенні соціальних проблем країни - і вкрай негативний досвід підтримки тоталітарного режиму.

8. Надзвичайно важливою рисою української журналістики є її цнотливість. Історія не тільки не показує жодного прикладу створення еротичних видань: вся традиція нашої журналістики підтверджує органічну неможливість для неї зародження цієї прибуткової гілки ЗМІ. В останні роки в Києві з’явилися видання “Пан+пані”, “Лель”, “Лель-ревю”, які є, радше, виключенням, що підтверджує загальне правило.

9. Прикрим є досвід безкомпромісної ворожнечі між українськими виданнями різної політичної спрямованості, що час від часу розпалювалася не без участі різних політичних сил, - точніше, прикрими були підсумки такого протистояння, яке завжди приводило до послаблення позицій всіх учасників конфліктів, навіть якщо одна з сторін виходила з них переможницею на певний час.

Ще й досі існує в народному українському рухові і в політиці оте більшовицьке: “Прежде чем объединяться, мы должны окончательно и бесповоротно размежеваться”.

Історичний досвід показує, що справжні наслідки розвитку і цивілізованого поступу дає якраз протилежна логіка: якщо ми хочемо побудувати квітучу й незалежну Україну, ми мусимо все робити саме для об’єднання всіх сил, які наявні в її соціальному організмові.

Цю справу, в міру своїх можливостей, і намагалася, як на загал, виконувати українська преса протягом своєї яскравої і драматичної історії.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884 - 1939. - К., Либідь, 1995.

2. Газетный мир. Краткая справочная книга. - М., Политиздат, 1971.

3. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави. - Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997.

4. Горєвалов С. І. Автореферат на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. - Львів, 1998.

5. Єфремов С. О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995.

6. Животко А. Історія української преси. З передмовою К.Костева. - Мюнхен, Український технічно-господарський інститут. 1989-90.

7. Законодавство України про інформацію //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - ? 7.

8. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / Ред. кол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. - Львів, 1995. - Вип. 2.

9. Иванов В. Ф. Это нашей истории строки. - К.: 1988.

10. Конституція України // Відомості Верховної Ради. 1996, № 30.

11. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України. (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) - Львів: Світ, 1995.

12. Крупський І. В. Преса як джерело досліджень національно-визвольних змагань за Українську державу (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.). Автореф. дисс на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук. - К.: 1996.

13. Мас-медіа України. - К.: “К.І.С.”, 1885.

14. Москаленко А. З. Сучасна українська журналістика. У зб. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. З. Москаленка. - К., 1997.

15. Москаленко А. З. Теорія журналістики. - К.: 1998.

16. Періодичні відання Катеринослава та Катеринославської губернії (1838 - 1917 р.): Список / Укл. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко, О. Д. Школьна. - Львів-Київ, 1995.

17. Преса боротьби й ідеї (західноукраїнська публіцистика першої половини ХХ століття) / Збірник текстів. - Львів, 1994.

18. Редакційно-видавнича справа: лосвід, проблеми, майбутнє / За ред. проф. В.В. Різуна. - К.: Вид-во “Київський університет”. 1997.

19. Романюк М. М. Українська преса Північної Буковини (1918 - 1940 рр.). - Львів, Фенікс. 1996.

20. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А.З.Москаленка. - К.: 1997.

21. Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка. - Львів, 1994. - Вип. 1.

22. Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка. - Львів, 1995. - Вип. 2.

23. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра (За заг. ред. проф. В. І. Шкляра) з К., 1997.

24. Українська періодика: історія і сучасність / Доповіді та повідомлення третьої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції 22-23 грудня 1995 р. ; Ред. кол.: М.М.Романюк (відп. ред.) та ін.- Львів, 1995.

25. Українська преса за межами України. Матеріали науково-теоретичної конференції / Упоряд. Сидоренко Н.М. - К.: 1996.

26. Українські періодичні видання для жінок в Галичині (1853 - 1939 рр.). Анотований каталог. - Львів: “Мета”, 1996.

27. Чекмишев О. В. Регіональна преса з 1976 р. до нинішнього часу. У зб. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. З. Москаленка. - К.: “Школяр”, 1997.        

28. Чекмишев О. В. Українська преса з 1976 р. до нинішнього часу. У зб. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред. А. З. Москаленка. - К.: “Школяр”, 1997.

29. Чекмишев О. В. Українська журналістика на перехідному етапі. У зб. Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє. - К.: Ред.-видав. центр “Київський університет”, 1997.

30. Что посеем? Что пожнем? // Экономика и жизнь. 1990. - ? 19. - С. 21.

31. Шкляр В. І., Мелещенко О. К., Мукомела О. Г., Паримський І. С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра. Історико-теоретичний нарис.- К.: 1996.

32. Юрійчук Є. П. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історико-правові аспекти (1917-1922 рр.). - К., ІЗМН, 1998.

З М І С Т

WWW.LIBRAR.ORG.UA – Бібліотека України