Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянських і політичних прав національних меншин.

Під етнографічною групою розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністров’яни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.
В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з авколишнім населенням. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.

Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Міжнаціональні стосунки мають власну специфіку і особливості в залежності від певної сфери суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і інших стосунків між націями.

Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності.

На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.

Міжконфесійні відносини

Однією з найболючіших проблем у духовній сфері є глибокий розкол у православ’ї,яке в Україні поділене на три конфесії:1)Українська православна церква Московського патріархату(УПЦ МП)- приблизно 8,5 тис громад.2)Укр.правосл.церква Київського патріархату(УПЦ КП)-2,5 тис громад 3)Українська автокефальна православна церква(УАПЦ)-приблизно 1 тис.громад. Конфесійна роз’єднаність не сприяє консолідації суспільства,сіє протистояння в укр..землях. Міжконфесійні контакти та структ-ри поч. утворюв.в Укр після набуття незалежн, як розширення співпраці між суб’єктами реліг. життя,є ознакою його нормалізації, зменшення внутріш. напруги у реліг середовищі та його конфліктогенного впливу на ін.сусп. процеси. Серед таких міжконфесійних:Всеукр.Раду Церков і реліг організацій, утвор. 1998р.ðактивно співпрацює з держ(через Держкомнацрелігій).02.12.2008 відбулася міжвідомча нарада, учасн.якої заслухали про стан підгот. законопроекту «Концепція держ-конфес. відносин в Укр».Міжконф.об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України,налагодженню стосунків між реліг організац та держ.Після незалежн. відбувається постійний процес лібералізації держ-церковн відносин, процес налагодження стосунків між реліг організаціями як рівними учасниками діалогу(Всеукр.Рада Церков).

134.Концептуальні основи і пріоритети зовнішньоїполітики України.

Україна проводить виважену, послiдовну та цiлеспрямовану зовнiшньополiтичну дiяльнiсть, вiдповiдно, основнi напрями її зовнiшньої полiтики в цiлому залишаються незмiнними з часу проголошення незалежностi у 1991 роцi. Україна послiдовно i неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", якi є концептуальним документом, на якому базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України. На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України: розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин; європейська iнтеграцiя; багатостороння дипломатiя. У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї: вiдносини з сусiднiми країнами; стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:

подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети - iнтеграцiї України до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки. В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi: забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй; налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях; активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верхов­ною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про Основні напрямки зовнішньої політики України". Він визначав базові національні інтереси України та завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави."Основні напрямки зовнішньої політики України" чітко визначали, насамперед, фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. У цьому документі підкреслювалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше та якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави.Ці інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи.По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з Гарантуванням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності.По-друге, це економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство.По-третє, це регіональні, субреґіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

Сучасні євроатлантичні інтеграційні орієнтири України: дилема оцінок ташляхів реалізації.                                                                                                                                                       

Намагаючись гарантувати власну безпеку,Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноантантичним союзом.Внаслідок цього в тр.1997 у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО,який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі.Співробітництво з Північноантл.союзом розгортається в різних сферах. 23 травня 2002 р.Рада нац. безпеки і оборони України прийняла політ рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО,що стало переломним моментом її відносинах з Північноатлантичним союзом,закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політ. організації в політ-військову. Стос. Укр з Орг. Пiвнiчноатлант.договору(НАТО) почали розвив після отримання країною незалеж в рамках багатостороннього форуму для консультацiй i спiвробiтн з полiтичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлант. партнерства (до 30 травня 1997 року - РПАС), бiльш iндивiдуалiзованого партнерства у сферi оборони, вiйськового спiвробiтництва та операцiй на пiдтримання миру - Програми "Партнерство заради миру" (з травня 1997 року здiйснюється пiд егiдою РЄАП), а також вiдносин особл партнерства Укр-НАТО у форматi "19+1" (до середини 1998 року "16+1"), формалiзованих в Хартiї про особливе партнерство мiж Укр та НАТО. Цi стосунки визначаються необхiднiстю налагодження конструктивного спiвробiтництва Укр з НАТО як провiдною структурою, що має тенденцiї i перспективи стати осередком нової загальноєвроп системи безпеки, зокрема в контекстi розширення на Схiд. найваж інтереси НАТО в Ук.і у сфері воєнної безпеки-виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Євр

(ДЗЗСЄ). До пріоритет інтер безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також дотримання Укр заходів воєнної довіри і відкритості у воєн сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу. Прот еголов.інтереси Альянсу, пов’язані з Ук, зосереджені в площині політ.: полягають у ствердженні демократ.цінностей і всього того, що називається просуванням зах. євр.цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і найважливішими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів-побудова демокр. сусп., встановлення демокр цивільного контролю над збройними силами. намір України вступити до НАТО-прагнення розбудувати демокр. сусп-во.щоб досягти поставлених цілей, потрібно розроб. чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції Укр, яка б враховувала нац.інтереси, зовнішньополіт. умови та внутр. особливості розв. Ук.

136. Українсько-російські відносини, їх стан та тенденції розвитку.

 РФ — держ.-сусід Укр, кордон із якою проход. на півн-сх та сх країни. Відносини із нею мають стратегічне значення для Укр,значною мірою визначають її зовн, а часом і внутр політ.На сьогодні від цих віднос.залеж економ,політ,соц. сфер. Підгрунтям укр-рос.відн. є Договір про дружбу,співробітн.і партнерство між Ук.та РФ від 1997р.,Угода про екон.та культур.співробітн.наперіод до 2007р. Віднос.двох держав за президентства Л.Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин:був розділений Чорномор.флот, означений держ.кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територ-них претензій і визнала існуючі кордони Укр.

Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демокр. виборів Ук.занепокоєна висловлюваннями рос.політиків з питань Криму, рос.мови в Укр, визнання Голодомору. Значне погіршення рос-укр віднос відбулося під час і особливо після Помаранчреволюції 2004 р.Москва втручалася в президент перегони восени 2004 р.,розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени Ук. Це знайшло продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію Укр та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу рос мови в Укр.Основним невдоволенням укр.сторони залишається дуже часте втручання Рос. у внутр.справи Укр.Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими.