Правобережна Україна рід владою Польщі

Умань

За початку відбудови Умані Франциском Потоцьким, гайдамаки роблять постійні наскоки на місто. Вони здобувають його в 1737 та 1750 роках Від гайдамаків Умань постраждала, мабуть, найбільше з усіх інших міст України. Але найжахливіші наслідки для Умані має Коліївщина - останній і найгучніший спалах повстання гайдамаків на Правобережній Україні.

Слово “гайдамак”, в його звичному для нас понятті, вперше в 1717 році, згадує в своєму універсалі польський полковник Ян Галецький. Це слово, взагалі то, арабсько-турецького походження й означає – бунтівник, свавільник, смутьян.

“Коліївщина” – це повстання гайдамаків 1768 року, найбільше й найкровопролитніше. Назву свою бере від слова “колій”, - «той що коле». Більшість повстанців були озброєні піками та колами. Після війни Хмельницького, коли була розбурхана вся Україна, пройшов деякий час. Народ побачив, що не всі його надії на кращу долю виправдались. Україна була поділена по Дніпру. Польська шляхта з католицькими пасторами почала повертатись в свої маєтки й костьоли. Євреї, з превеликим підприємництвом, прибирають до рук торгівлю. Запорізьке козацтво не знало куди прикладати свою войовничість. Росія, в свою чергу, постійно підігрівала православно-патріотичні настрої. Й на правобережному Подніпров`ї починає тліти гайдамаччина.

Перше багаття зайнялося в 1734 році, при польському безкоролів`ї. Поки Росія прикладала зусилля всадити на польський трон Августа ІІІ й тривали распри між шляхтою, старшинА двірських козаків князя Любомирського – Верлан, отримує звістку, що російські війська йдуть на Україну, щоб нібито відібрати її від Польщі і встановити гетьманську державу на Правобережжі. Швидко збирається чимала ватага гайдамаків й під проводом Верлана

громить польські маєтки й єврейські шинки на Брацлавщині, Поділлі та Волині. Польща придушила це повстання за допомогою російських багнетів. Але іскра вже зайнялась.

Потім були повстання 1735, 1736, 1737, 1741, 1750 років ватажків Гривні, Медвідя, Харка, Гната Голого... Гайдамаками здобуваються Вінниця, Летичів, Умань, Фастів, Радомишль ....

Проте народ бачив, що толку з цих бунтів було мало й повстання тимчасово стихають.

Тим часом починається нечуване гоніння на православну церву на нескатоличених землях королівства, перш за все на Київщині та Черкащині.

Православну віру найзавзятіше захищав ігумен Мотрониного монастиря, що коло Чигирина - Мелхиседек Значко-Яворський. Його всіляко підтримувала Москва. Він повсюди проповідував необхідність дотримання своєї віри й закликав не коритись уніатам.

Проповіді ці, дуже запали в душу одному монастирському послушнику. Звали цього послушника – Максим Залізняк. Він народився близько 1740 року в сім`ї кріпака недалеко від Чигирина. В тринадцять років пішов на Запорізьку Січ. Перебував там 14 років, відзначався відвагою та мужністю. Деякий час працював на рибних промислах в Очакові. Але згодом вирішити прийняти чернечий постриг. Оселився в Мотронинському монастирі.

Після благословення Мелхиседека, в травні 1768 році, Максим Залізняк дуже швидко збирає загін гайдамаків та козаків. Він здобуває Смілу, Богуслав, Звенигородку, руйнує панські маєтки й вирізає ляхів та євреїв. Полум`ям повстання охоплюється Київщина та Брацлавщина. Польща не має ні сил ні можливості гасити це полум`я. Поляки та євреї Правобережжя України, з жахом починають тікати до Умані, Білої Церкви й Лисянки, найбільш укріплених міст того краю з численними військовими гарнізонами.

Залізняк вирушає на Лисянку - володіння князя Яблонського. В містечку був великий мурований замок. Він був збудований у вигляді чотирикутника з баштами, мав гармати й гаківниці. Крім того замок був обнесений високим дубовим частоколом. Але гайдамаки здобувають цей замок й влаштовують в ньому жахливу різню.

19 червня 1768 року в Умань, після тридцятигодинного штурму, увірвалися гайдамаки. В місті було знищене майже все польське і єврейське населення, включаючи жінок та дітей. Були знищені документи, що узаконювали повинності селян. Щоб врятуватися, дехто з жителів перевдягався в просту одежу й грабував разом з гайдамаками. В історії ця трагедія, залишилась під назвою - “Уманська різня”.

Історик XIX ст. Д. Л. Мордовцев писав, що Уманська різня має повне право зайняти таке ж саме місце в історії масових злочинів людства як “Варфоломіївська ніч” та “Сіцілійська вечеря”.

Однак, не тільки вбивства та грабежі, відбувались в той день. Ще перед штурмом козакам було дозволено вибирати, хто кого захоче, для хрещення в православну віру. Користуючись цим уманські козаки рятували своїх знайомих, інші вибирали собі гарних полячок та єврейок, хтось просто рятував дітей. Для хрещення було наказано зберегти дітей Младановича. Хоча самого коменданта фортеці Гонта власноруч зарубав шаблею. Вісімнадцятирічна дочка Младановича - Вероніка, переживши “уманську різню”, прожила довге життя, в 1827 році вона написала мемуари, в яких оповіла про ті страшні події. Павло Младанович – син коменданта - став, незважаючи на православне перехрещення, ксьондзом.

Після здобуття Умані, гайдамаки проголошують Залізняка - гетьманом, а Гонту – Уманським полковником. Загони гайдамаків продовжують руйнувати Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирище, Гайсин, Ладижин. Але тим часом в королівстві, наляканому “Коліївщиною” за допомогою російського війська, навели відносний порядок. Польське військо Стемпковського и російський експедиційний корпус полковника Кречетнікова рухаються до Умані.

Не маючи досить сил, щоб подолати Гонту із Залізняком у відкритому бою, Кречетников вдався до хитрощів.

Він запропонував гайдамакам разом захопити Бердичів. На честь укладення союзу 16 червня 1768 р. влаштували бенкет. Для гайдамаків викотили кілька діжок горілки, а після того, як вони перепилися, донські козаки схопили й зв’язали Гонту, гайдамацьких осавулів та сотників. Лише Залізняку з кількома гайдамаками вдалося утікти на Поділля, де він невдовзі був схоплений російськими військовими.

Гонту видають полякам. Його перевозять в село Серби, недалеко від Могилева. Туди ж звозять полонених гайдамаків. Страта Гонти була жахливою. Кат в продовж декількох днів здирав з нього шкіру до поясу, потім відрубав ноги та руки, скальпував череп й посолив відкриту рану.

Разом з Гонтою були страчені й інші учасники повстання. Кого ловили пізніше розвозили по різним містам і містечкам, аж до Львова, де одним відрубали голови, інших вішали.

“Коліївщина” була придушена з такою ж жорстокістю, яку проявляли й гайдамаки до ляхів та євреїв. Але після 1768 року, вже ніколи польські шляхтичі не відчувала себе хазяями на українських землях.

В 1795 році Умань стає уїзним містом Вознесенської губернії Російської Імперії, а в 1797 році Умань входить до складу Київської Губернії. В 1826 році в Умані будується костел Успіня Богородиці. Зараз ця споруда внесена в реєстр культурного надбання України.

На початку ХІХ століття Умань перетворюється на центр іудейського релігійного руху – хасидизму. Внук фундатора хасидизму Рабин Цадик Бешта, останні свої роки прожив в Умані. Помер в 1810 році від туберкульозу. За його заповітом, він був похований на старому єврейському цвинтарі, де поховані й жертви “Коліївщини”. В наш час на місці будинку де жив Цадик, влаштована синагога. На іудейський Новий Рік, що святкується в кінці вересня, в Умань з’їжджаються хасиди з усього світу. Вони вважають, що помолившись в цей день на могилі Рабина Цадика, отримають духовне очищення.

Правобережна Україна рід владою Польщі

Правобережна Україна – центр Української держави Богдана Хмельницького – стала ареною найжорстокіших змагань часів Руїни. Роз’єднавши і ослабивши правобережне козацтво, збройну боротьбу за землі його 12 полків розгорнули чотири іноземні держави – Польща, Туреччина, Росія, Кримське ханство. Майже всі вони намагалися надати своєму втручанню в українські справи “законного” вигляду.

В ідеологічному обгрунтуванні агресії до старих тез про “споконвічні, з діда-прадіда” російські володіння та “дідичні” польські додалися нові, часів національної революції. Польський король стверджував, що Правобережжя має належати козакам, а вони присягнули на вірність йому, отже, “при кому козаки, при тому й залишається Україна”. Туреччина виправдовувала свої наміри колишнім договором з гетьманом П.Дорошенком. Москва посилалася на те, що “ Хмельницькому… по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького … під королівським володінням ніколи ці містечка не були”.

Єдиною політичною силою, яка справді мала право на встановлення своєї влади над Правобережжям, була Гетьманщина. “Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить”, - неодноразово підкреслювали лівобережні гетьмани, намагаючись проводити самостійну політику щодо втрачених земель.

В ході війни 1672-1676 рр. територія Правобережжя була захоплена і поділена між польським королем і турецьким султаном. Спробу оволодіти нею у 1674-1681 рр. здійснили Росія і гетьман І.Самойлович. Два походи турецької армії 1677 та 1678 рр. на політичний центр Правобережжя – Чигирин вщент розорили край, довершили повне виснаження його ресурсів. Врешті Бахчисарайський договір 1681 р. між Росією та Туреччиною, російсько-польський “Вічний мир” 1686 р. та рішення Карловицького міжнародного конгресу 1699 р. закріпили Правобережну Україну за Польщею. Однак збереження в цьому районі інтересів інших держав та національно-визвольний рух населення Правобережжя зумовили на початку XVІІІ ст. нове загострення боротьби за володіння даними територіями.

Незважаючи на вимоги міжнародних угод 80-х рр. зберігати нейтральний і безлюдний стан Наддніпрянського Правобережжя, саме в цей час тут почав відроджуватися полково-сотенний устрій – одна з головних ознак козацької державності. Потреби господарського відродження краю примусили польського короля дозволити козацькі слободи південніше р. Рось і відновити козацькі вольності на території колишньої козацької республіки. Це привабило сюди втікачів із західно-українських земель, розпочався зворотний рух козацтва з Лівобережжя. Відновилися Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський, Корсунський, а згодом – і Чигиринський, Могилівський, Уманський полки. Енергійні полковники С.Палій, А.Абазин, С.Самусь сприяли налагодженню козацького самоврядування, судочинства, накладали повинності на маєтки, збирали податки.

Відродження української державності викликало занепокоєння польських властей. Відкинувши лицемірну тезу про те, що Правобережжя належить козакам і тільки тому – Польщі, сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва. Намагання силою провести в життя цю постанову привело до поразки польських військ під Фастовим, а потім – до масового повстання, яке в 1702-1704 рр. охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь і Поділля. Керовані старшиною на чолі з С.Палієм повстанці висунули вимоги національної революції – соціальне, національне, религійне визволення. Не випадково сучасники назвали цей народний рух новою Хмельниччиною. Важливим політичним завданням повсталих було возз’єднання з Лівобережною Гетьманщиною. Делегація правобережних полковників звернулася до Петра І з проханням про протекцію і допомогу лівобережними козаками. Ігноруючи волю українського населення, цар відмовив, бо побоювався міжнародних ускладнень. Однак коли направлення російських військ стали вимагати інтереси Північної війни, яку тоді Росія вела проти Швеції та її польських союзників, на Правобережжя виступили лівобережні козацькі полки. Їх з ентузиазмом вітало населення. Приєднавши “тогобічні” полки до Гетьманщини, І.Мазепа усунув від влади і заарештував С.Палія.

Гетьман докладав великих зусиль, щоб переконати Петра І в необхідності об’єднати Україну (конфлікт на цій основі став однією з причин виступу І.Мазепа проти царя) і до 1708 року фактично контролював значну територію Правобережжя. Після поразки І.Мазепи та його сподвижника П.Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно закріпила Правобережжя за Польщею.

Відновивши своє панування, польські магнати повернули старі та захопили нові маєтки: на середину ХУІІІ ст. 40 магнатських родин володіли 80% території Правобережжя. Господарство розвивалося на основі панщинно-фільваркової системи і вимагало багато робочих рук. Встановлення тривалих строків слобід сприяло припливу втікачів із Галичини, Волині, Полісся. Разом з тим, спроби ввести кріпацтво по закінченні пільгових років викликали значне соціальне напруження.

Засліплена войовничим шовінізмом польська шляхта скористалась ліквідацією козацтва для посилення національно-релігійного гноблення, перетворення українців у денаціоналізовану людність – “бидло”, придатне тільки для важкої роботи в маєтках. Наприкінці 20-х років ХУІІІ ст. в польських планах з’явився “Проект ліквідації Русі”. На думку його автора, кожен поляк, який прагне врятування вітчизни, повинен вважати своїм обов’язком зневажати, переслідувати і винищувати тих, хто дотримується “ворожого римському грецького віросповідання”. Для цього пропонувалося:

“Шляхта руського обряду й уніати, а тим більше схизматики не повинні допускатися на жодні посади, на яких могли б здобути собі друзів, майно і заслужити пошану…”; заможні поляки “не повинні брати русинів на жодну службу, на якій вони могли б здобути освіту”; “у містах… заможних русинів треба довести до злиднів і позбавити можливості рятувати один одного грішми… У невеликих містах… старости повинні… примушувати мешканців під різними приводами до відбування панщини”; “слідкувати, щоб усі декрети… випускалися польською мовою, а не руською. Таким чином русини залишаться у вбогості і неуцові і не будуть мати… ніякого впливу, ані поваги”; “вкрай потрібно тримати попів у непроглядній темряві, а для цього найбільш дієвим засобом є вбогість…” і т.ін.

Положення “Проекту” поділялися значною частиною магнатсько-шляхетської верстви, католицького духівництва і по суті були основою політики правлячої верхівки Польщі щодо України. Вона не могла не викликати обурення українського населення. Однак ліквідація козацтва виявилася надзвичайно сильним ударом по розвиткові соціальної та національно-визвольної боротьби: різко знизився рівень організованості, самоусвідомленості її цілей. Водночас зміцнюється рух, який дістав назву гайдамацького (від турецького “гайда” – гнати, переслідувати).

Гайдамаччина характеризувалася насамперед діями здебільшого ізолюваних один від одного невеликих мобільних загонів повстанців, керівниками яких були в основному запорожці або козаки з Лівобережжя, а більшу частину учасників складали розорені селяни і міщани. Наявність люмпенізованних елементів зумовлювала нерідкі грабіжницько-розбійні прояви, однак в цілому це була форма національно-визвольної і соціальної боротьби, що побутувала на Правобережжі більше ніж півстоліття. Зародившись у 1714 р. на Волині, гайдамацький рух у своєму розвиткові пройшов три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина).

Приводом до першого великого повстання послужила поява на Правобережжі російських та лівобережних козацьких військ з метою посадити свого ставленика на польський королівський престол. Селяни вважали, що війська прийшли на допомогу проти шляхти. Почалося масове покозачення, стихійний рух охопив Київщину, Поділля та Волинь, пани покидали свої маєтки.

Виконавши своє основне завдання, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Разом з поляками за допомогою зрадника С.Чалого вони на кінець 1638 р. розгромили основні сили повстанців. Так само спільними зусиллями було придушено і виступ гайдамаків у 1650 р., коли їх загони взяли під свій контроль Брацлавщину, Київщину, Східне Поділля, захопили потужні фортеці Умань, Фастів, Вінницю.

Найвищого піднесення гайдамацький рух набув у 1768 р. Селянсько-козацьке повстання, що дістало назву “Коліївщина”, було підготовлено масовим незадоволенням селянства збільшенням панщини на Київщині та загостренням релігійної ситуації.

Використання польських військ для навернення православних в уніатство, покарання різками, ув’язнення священників – ці та інші методи фанатичного митрополита Ф.Володкевича викликали звернення православних до Катерини ІІ з проханням про захист. (Свого часу “Вічний мир” передбачав таку роль Росії). Дипломатичними засобами імператриця домоглася від польського короля формального зрівняння у правах православних з католиками.

Обурені католицькі фанатики з числа магнатів і шляхти створили збройні союзи-конфедерації, оголосили “хрестовий похід” проти православних і розгорнули кривавий терор. По всьому Правобережжі вбивали православних, руйнували храми, глумилися над православними святинями.

Маючи на меті посилити свій вплив на Правобережжі, Росія направила для боротьби з конфедератами війська. Місцеве населення розцінило це як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Поширилися чутки про “ Золоту грамоту” Катерини ІІ, яка начебто закликала до боротьби із шляхтою. Тисячі селян об’єдналися в загони, які в свою чергу почали терор проти шляхти, католиків та уніатів. Особливо активно діяли повстанці під керівництвом запорожця М.Залізняка та уманського сотника І.Гонти. Рух все більше набував не тільки національного та релігійного, але і антифеодального забарвлення.

Однак російський уряд постійно проводив двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він прагнув виглядати в очах українського населення захисником від польської сваволі, вбачав у гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, з другого – не хотів, щоб антифеодальний рух поширився на російську територію. Тому розвиток повстання у східному напрямку викликав зміну тактики російських військ : від таємної підтримки гайдамаків вони з червня 1768 р. перейшли до каральних акцій проти повстанців. Протягом другої половини 1768 – початку 1769 рр. Коліївщину було придушено.

Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення повного контролю над правобережними землями, але досягти цього вдалося тільки наприкінці XVIII ст. Скориставшись ослабленням Польщі, Росія виступила одним з ініціаторів територіального розчленування країни та знищення її державності. Внаслідок другого поділу Польщі (1793 р.) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього (1795 р.) – Західна Волинь. На приєднаних землях згодом було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Об’єднання в межах однієї держави майже 80% українських земель, етнічне возз’єднання українців двох берегів Дніпра, посилення позицій єдиної православної церкви сприяли розвиткові українського народу. Однак наприкінці XVІІІ ст. Гетьманщини вже не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не сприяло повноцінному розвиткові краю.

Поділи Речі Посполитої

І поділ (1772 р.)

Австрія захопила Галичину, Прусія приєднала узбережжя Балтійського моря. До Росії відійшла частина Білорусії

П поділ (1793 р.)

Прусія захопила центральні польські землі. Росія приєднала Правобережну Україну і частину білоруських земель

III поділ (1795 р.)

До Росії було приєднано Західну Волинь,

Білорусію, Литву, частину Латвії, Австрія і Прусія захопили інші території Речі Посполитої

Рис. 7.3. Поділ польських земель

Це важливо!

У1775році до складу Австрійської імперії була приєднана Буковина, яка перебувала до цього часу у складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габ-сбургів перебувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867року Австрійська імперія стала називатись Австро-Угорщиною.

Незважаючи на реакційний характер самого поділу Польщі, ліквідація кордонів між Правобережжям та Лівобережжям мала позитивне значення для подальшої долі українського народу, бо сприяла возз'єднанню етнічних територій України.