Українські землі у складі Чехословаччини

Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини за Сен-Жерменським мирним договором й отримало офіційну назву Підкарпатська Русь (від 1928 р. — Підкарпатський край). Півмільйонне українське населення регіону під владою Чехословаччини не відчувало такого непримиренного утиску національних інтересів, як українське населення Польщі й Румунії.
У Чехословаччині не заборонялося вживання української мови. Тут діяли українські гімназії й початкові школи. Але Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Робітникам платили у півтора-два рази менше, ніж у центральних районах країни. Селяни були незадоволені аграрною реформою, тому що фактично дві третини державних земель призначалися чеським колоністам.
Громадсько-політичний рух уЗакарпатті складали три течії (схема 5).
Схема 5

Після Мюнхенської угоди 1938 р. Німеччина отримала фактичну свободу дій у Центрально-Східній Європі — почалося розчленування Чехословаччини. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Автономний уряд А. Волошина розпочав запровадження у життя засад закарпатської державності.
На початку 1939 р. була утворена політична організація, яка стояла на платформі творення суверенної держави — Українське національне об’єднання (УНО). У лютому відбулися вибори до парламенту — Сейму Закарпатської України. У цей же час формується військова організація — Карпатська Січ, яка поповнювалася за рахунок добровольців, більшість з яких прибували з Галичини. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас війська Угорщини, за згодою Гітлера, почали загарбання всього Закарпаття (ще в листопаді 1938 р. були окуповані Ужгород та Мукачеве).
15 березня 1939 р. у Хусті на засіданні Сейму було проголошено самостійність Закарпаття. Сейм ухвалив закон, згідно з яким проголошувалася незалежна держава з назвою Карпатська Україна, яка мала стати республікою на чолі з президентом. Державною мовою щойно створеної держави проголошувалась українська, кольорами державного прапора — синій і жовтий. Президентом країни став А. Волошин, але через кілька годин він разом з урядом змушений був емігрувати. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли 40-тисячній угорській армії. У боях загинуло понад 5 тис. закарпатців, у тому числі командири Карпатської Січі М. Колодзінський та З. Коссак. Карпатська Україна опинилася в міжнародній ізоляції.

Українські землі у складі Румунії

До складу Румунії, яка скористалась вакуумом влади, викликаним розпадом Російської та Австрійської імперій, увійшли Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина та частина Мармарощини (Закарпаття). Політика румунізації стосовно українського населення цих територій не поступалася жорстокістю діям поляків у Галичині.
У краї були закриті всі українські школи. Замість українських учителів призначалися румунські. У Чернівецькому університеті закрили всі українські кафедри, заборонили друкувати наукові праці українською мовою. На румунський взірець змінювалися українські прізвища.
До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан.
В умовах румунського панування гальмувався і розвиток сільського господарства. Великим землевласникам належало майже 55 % загальних земельних площ, у ході аграрної реформи перерозподілу підлягало лише 16,8 %, які в основному отримали щойно прибулі румунські колоністи. Якщо селяни й одержали земельні наділи, то, як правило, малопридатні для обробітку. Загарбники жорстоко руйнували господарства місцевих селян, занепад призвів і до зниження врожайності, падіння поголів’я худоби, зубожіння сел.
Зазнаючи економічних ускладнень, румуни прагнули розв’язати їх за рахунок загарбаних територій. Важливі для Чернівців підприємства закривалися, а їхнє обладнання вивозилося до Бухареста.
У Татарбунарському повстанні (1924 р., Бессарабія) брало участь близько 6 тис. осіб. Протягом триденних жорстоких боїв з румунською артилерією загинуло понад 3 тис. повстанців. Над арештованими було організовано «процес 500», який набув широкого міжнародного розголосу. На захист повстанців виступило багато всесвітньовідомих діячів культури та науки. У 1927 р. розпочалася деяка лібералізація окупаційного режиму. Відновлювалися культурні товариства, театральні студії, хори. Почала виходити українська преса — щоденна газета «Час», тижневик «Рідний край».
Невелика буковинська спільнота реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчизників у Польщі. На Буковині існувало два крила українського руху — поміркований (прагнув компромісу з режимом) та революційний або націоналістичний (прагнув активно протидіяти режимові). Лідерами останнього були О. Зибачинський, П. Григорович, Д. Квітковський.
У 1938 р. румунський король Кароль II встановив у країні військову диктатуру, політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині завдяки конспірації продовжували діяльність націоналісти.
Отже, протягом 1920—1930 рр. сподівання національно свідомих українців на побудову суверенної демократичної республіки не виправдалися, але драматичні історичні події цього періоду сприяли накопиченню корисного досвіду для подальшої боротьби за незалежність. Українські етнічні території лишалися розділеними між кількома державами з різними політичними режимами. Більшість українських земель (Українська Радянська Соціалістична Республіка) перебували в радянській державі з тоталітарним комуністичним режимом та безмежною владою Сталіна. Модернізація України, яку здійснювали комуністи, супроводжувалася придушенням національно-визвольного руху, примусовою колективізацією, голодомором, масовими репресіями. Західноукраїнські землі були об’єктом соціально-економічного, національного гноблення з боку Польщі, Чехословаччини, Румунії. Колонізаторська політика викликала широкий національно-визвольний рух, очолюваний українськими політичними партіями та рухами. Великий вплив серед населення західноукраїнських земель мала Організація українських націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму.

Новітня історія України (1939 р. — наші дні)

Україна в Другій світовій війні (1939—1945 рр.)