Установлення радянської влади в Україні

Протягом зими—весни 1919 р. більшовики вдруге захопили владу в Україні. Був сформований більшовицький уряд — Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ). Політичні заходи більшовиків почалися зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Для зміцнення влади на місцях більшовики створили надзвичайні органи влади — ревкоми (революційні комітети) і військревкоми (військові революційні комітети). У сільській місцевості опорою більшовиків були комнезами (комітети незаможників). Надзвичайні органи влади контролювали діяльність рад, але більшості в радах більшовики поки не мали. ТРСУУ було перейменовано на Раду Народних Комісарів України (РНКУ) на чолі з Християном Раковським.
У березні 1919 р. було прийнято першу радянську Конституцію України. Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з’їзд рад, а між з’їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК).
Процес радянізації в Україні мав такі риси:
• здійснювався за принципами радянської Росії і під її керівництвом;
• відрізнявся суворою централізацією;
• провідниками цієї політики були чиновники неукраїнського походження, унаслідок чого радянізація мала антинаціональний характер.
Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору. Тим часом наступ на Україну розпочала білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ. Радянська влада в Україні знову (уже вдруге) впала. Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.
Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Н. Махна.
На початку 1920 р. Червона армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.
Намагаючись урятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок — переговори з Польщею. 21 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти більшовиків, відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою. Як своєрідна компенсація до Польщі відходили західноукраїнські землі (Підляшшя, Посяння, Галичина, Західна Волинь, Лемківщина, Холмщина, частина Полісся по річках Збруч і Горинь), що викликало обурення серед населення Західної України.
Під час наступу польсько-українські війська 6 травня 1920 р. взяли Київ. Далі відбувся успішний контрнаступ радянських військ (дійшли до Львова і Варшави). У липні 1920 р. в Східній Галичині був утворений Тимчасовий радянський уряд на чолі з В. Затонським, який проіснував до відступу радянської армії у Галичину. Росія і Польща не були готові до затяжної війни і в жовтні 1920 р. уклали перемир’я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис. осіб) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв із частинами Червоної армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.
18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир, згідно з яким Польща визнала існування самостійної Радянської України. До Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна увійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.
Білогвардійська армія Врангеля (150 тис. осіб), яка утримувала Крим, вирішила скористатися радянсько-польською війною і розгорнула наступ на Україну. Упродовж червня—листопада 1920 р. радянська армія розгромила війська Врангеля, остаточно встановивши радянську владу в Криму.
Отже, у 1920—1921 рр. радянську владу в Україні було встановлено вже втретє (практично вся територія УНР опинилася під радянським контролем). Більшовики доклали максимум зусиль, щоб більше ніколи її не втратити.

Україна й утворення срср

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік — Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром — Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву «договірної федерації».
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х. Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало Х. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано.
В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.
IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.
Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.