Церковна реформа Петра Могили

У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.
Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.
Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника».
«Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов’язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб — уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх.
«Требник» вийшов друком у Лаврській друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо.
Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.
Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.

Виникнення українського козацтва

Потужний культурно-освітній рух згуртовував позбавлений власної держави український народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури XVI — першої половини XVII ст., оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за самостійний розвиток культури та за державну незалежність. Отже, коли з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців як окремої eтнічної спільності, в Українi розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних iнтepeciв, роль провідної верстви визвольного руху. Цi функції перебирає на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.
Литва та Польща недостатньо дбали про організацію оборони південних кордонів своїх держав від турецько-татарських нападів. Це призвело до утворення на півдні українських етнічних земель досить великого малозаселеного району — так званого Дикого Поля, у життя якого панівна верхівка майже не втручалася. Тому люди, котрі там проживали, ризикуючи стати жертвою нападу ординців, були вільними, але вимушеними самостійно дбати про збройний захист.
Схема 1

Слово «козак» уперше згадується в літописі 1240 р. У мовах тюркських народів воно означає вільну озброєну людину, котра несе прикордонну сторожову службу. Отже, подібна категорія людей була також і в інших народів, але унікальність козацтва в Україні полягає в тім, що тут воно стало окремим суспільним станом з певними правами й привілеями і мало свою територію, незалежну від державної адміністрації. Уперше в документах слово «козак» згадується в 1492 р. і пов’язується саме з українцями (схема 1).
Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також yci незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням.
У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпрових порогів). Звідси назва козаків — запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення — січі. На початку XVI ст. вони заселили та освоїли Середнє Подніпров’я, Запорожжя. У середині XVI ст. ватажок козацтва, канівський та черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда) об’єднав козаків і заснував першу відому на сьогодні Січ-фортецю на острові Мала Хортиця (1556 р.). За Дніпровими порогами виникає козацька республіка — Запорозька Січ, яка кілька разів змінювала місце розташування (табл. 9).
Таблиця 9
Запорозька Січ у XV—XVIII ст.

На освоєних землях козаки займалися землеробством, вирощували сільськогосподарські культури. Нескінченні татарські набіги робили землеробство непостійним, тому козаки відчували нестачу хліба. Умови степу якнайкраще сприяли розведенню дрібної та великої рогатої худоби. Провідною галуззю скотарства було конярство. Козаки також займалися полюванням, рибальством, бортництвом. Промисли не приносили достатнього прибутку, тому все більшого поширення набували ремесла: теслярство, ковальство, виготовлення зброї, бондарство.
Кожен козак мав навички торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного господарства, військові трофеї. Через Подніпров’я проходили торгові шляхи, козаки вдавалися до грабунків татарських купців. Від середини XVII ст. широко використовувалися можливості посередницької торгівлі.