КНЯЗІ ГОЛЬШАНСЬКІ - ЕПОХА В ІСТОРІЇ ДУБРОВИЦІ

Історія

Перша писемна згадка про місто датується 1005 роком, коли Володимир Великий заснував єпископську кафедру в Турові. У переліку міст, які мали б належати до єпископії є і Дубровиця. Даний історичний факт зустрічаємо у книзі «Творение старого отца нашого Кирилла, єпископа Туровского», виданій у друкарні Києво-Печерської Лаври у 1880 році.

Залишки цього міста дотепер збереглися на околиці Дубровиці. До середини XII ст. Дубровиця входила до складу Турово-Пінського князівства. Пізніше стала центром удільного князівства. В Іпатіївському літописі розповідається, що 1183 року дубровицький князь Гліб Юрійович брав участь у переможній битві з половецьким ханом Кобяком. На початку XIII ст. Дубровицьке князівство і потрапило в залежність від галицько-волинських князів. 1223 року дубровицькі дружинники спільно з дружинами інших князівств билися з монголо-татарськими загонами на річці Калці. Разом з київським князем Мстиславом Романовичем і його зятем Андрієм дубровицький князь Олександр Всеволодович три дні захищався в оточенні на кам'янистому правому березі Калки. Після укладення перемир'я, коли руське військо вийшло з табору, монголо-татари віроломно напали на нього й перебили дружинників. Під час монголо-татарської навали XIII ст. Дубровиця була зруйнована.

В другій половині XIV ст. Дубровицю в складі Волинської землі загарбала Литва. Вона стала центром вотчини князів Ольшанських, родичів великого князя литовського Вітовта. Після Люблінської унії Дубровиця потрапила під владу Польщі. Вона входила до Брестсько-Литовського воєводства. В той час це було велике, добре збудоване містечко з розвинутими торгівлею і ремеслом. Російський князь А.М. Курбський, який утік до Литви від гніву царя Івана IV, одружившись з дубровицькою княгинею, в 1571 році одержав Дубровицю як посаг.

Друга половина XVI ст. в історії України характеризується глибокими структурними зрушеннями у соціально-економічній, політичній, культурній та духовній сферах суспільства. На наших землях проходив активний процес формування самосвідомості українського народу як на побутовому, так і на ідеологічному рівнях. Це і етнічне усвідомлення, і боротьба за національні права та культурні традиції, за офіційне визнання української мови, за чистоту релігійних православних канонів, за утворення національно-державних інститутів. Тоді нарівні з чоловіками були і жінки. Вони активізували інтелектуальну діяльність суспільства, сприяли створенню належних умов для поширення освіти, наукових знань, налагодження книговидання, дбали про укорінення нових гуманістичних ідей. Серед інтелектуальної еліти того періоду особливе місце належить нашій славній дубровичанці Анастасії-Парасковії Юріївні Гольшанській, дружині князя Кузьми Івановича Заславського. Це їх стараннями і коштом з'явилася на світ українська першокнига «Пересопницьке Євангеліє», писане живою українською мовою. Княгиня Гольшанська-Заславська зуміла реалізувати найголовнішу ідею свого часу - перекласти Святе письмо на живу народну мову, щоб запровадити її уживання при богослужіннях.

29 серпня 1561 р. роботу над рукописом було завершено. Вона тривала аж п'ять років. Перед нашою славетною княгинею лежала монументальна рукописна книга, оправлена двома дубовими дошками, покритими зеленим оксамитом, на 964 пергаментних сторінках. Цей справжній людський і творчий подвиг не згубився у століттях. Він і сьогодні загартовує силу і дух патріотів-українців.

Посиленню експлуатації і закріпаченню селян сприяло запровадження шляхтою волочної поміри. Хоч селяни чинили опір, поступово вони перейшли на волоки. В кінці XVI ст. від волоки селяни мали працювати на панщині 3--4 дні, а в 20-- 30-х роках XVII ст. -- вже 4--6 днів на тиждень. Крім відробіткової ренти, селяни платили чинш і натуральну ренту. Щоб зміцнити свою владу над українським населенням, польська шляхта насаджувала католицизм. Наприкінці XVI ст. власники Дубровиці Ольшанські також ополячилися. Відтоді містечко стало називатися Домбровицею. Тут збудували великий костьол. 1695 року в Дубровиці споруджено колегіум ордена піярів.

КНЯЗІ ГОЛЬШАНСЬКІ - ЕПОХА В ІСТОРІЇ ДУБРОВИЦІ

Династія князів Гольшанських бере свій початок з давнього роду Довспрунгів. За однією з древніх литовських легенд, такий собі Палемон зі своїм оточенням приблизно в першій чверті X ст. приплив до усті Німана, а потім до річок Дубіса і Юра. Тут вони поселилися і назвали цю землю Жемантією (низька земля). Серед цього оточення названо кілька родів, але нам цікавий серед них лише рід Довспрунгів. Саме ці два роди, Палемони і Довспрунги, є найдревнішими литовськими родами.

Представники правлячих династій були, як правило, вихідцями з них. Міндовг (1203-1263), який почав об'єднання литовських племен, і є однією з яскравих персоналій історії Литовської держави, був із роду Палемонів. А перед тим титули князів Литовських і Жемалтійських мали представники роду Довспрунгів. На кінець XIII ст. вони знов утримують титул князів Литовських і Жемантійських.У вінок України окремою яскравою барвою вплетена історична Волинь і, зокрема, місто Дубровиця. Історичний літопис увічнює славетну князівську родину Гольшанських-Дубровицьких, нащадків литовських удільних князів. Посеред мужніх чоловічих постатей цього іменитого роду ще ясніше виділяються дві жіночі персоналії, що залишили по собі добру згадку. Це княгиня Анастасія Юріївна Заславська, уроджена Гольшанська, та Юліанія Юріївна.

З іменем першої тісно пов'язане здійснення перекладу і переписування «Пересопницького Євангелія». Друга персоналія - юна дубровицька князівна Іуліанія (Юліанія) Юріївна Гольшанська, що була упокоєна на території Києво-Печерської лаври. Загалом, Ближні і Дальні печери стали усипальницею для 118 печерських угодників. Оглядаючи ікону «Собору святих преподобних Печерських», помічаємо, що переважна більшість зображених - це ікони монастиря до монгольської й після монгольської доби. Але серед цієї когорти зустрічаємо декілька представниць жіноцтва. В тому числі й святу діву Юліанію.

Діва Юліанія жила в першій половині XVI ст. Її батько, Юрій (Георгій) Гольшанський (Ольшанський) із Дубровиці, був одним із благодійників Києво-Печерської лаври і відомим войовником проти татар. Юліанії судилося недовге життя: вона померла в 16-літньому віці. Але за час свого земного життя молода дівчина виявила високі християнські якості, дотримуючись Божих заповідей, осягнула вершину духовної досконалості. Православна традиція приписує святій Юліанії чесноти, які відповідають її віку, статі й званню: цнотливість, послух батькам, прихильне ставлення до нижчих, особливо - справи християнської доброчинності. За всі добрі справи її удостоїли небесного прославлення в нетлінні мощей і дарі чудотворення.

На початку XVII ст. (за архімандрита Єлисея Плетенецького) в Києві, поблизу великої соборної Печерської церкви, копали могилу для померлої молодої дівчини і натрапили на труну. До неї була прикріплена срібна дощечка з написами: «Іуліанія, княжна Ольшанськая, дочь князя Георгія Ольшанського, преставившаяся девою, в лето от рожденія 16-ое». Коли труну відкрили, то побачили князівну, начебто сплячою. Вбрана вона була в дорогі шати, а на руках і голові було багато дорогоцінних прикрас. Труну одразу ж перенесли в церкву, але без належного шанування. За часів архімандрита Петра Могили була підготовлена нова рака для молей святої та було занесено княжну до сану святих.

Мощі Юліанії чекала лиха доля: вони частково згоріли 1718р. під час пожежі в лаврі. Рештки їх були покладені в раку і поставлені в Антонієвих печерах. Частка святих молей знаходиться нині у Свято-Миколаївському храмі м. Дубровиця, де мешкала свята.