Митну політику України визначає Верховна Рада України.

Основними принципами митного регулювання є: верховенство права; законність і верховенство митного закону; захист економічних і політичних інтересів держави; збалансованість інтересів держави, фізичних і юридичних осіб — принцип справедливості; недопустимість подвійного оподаткування; однаковість митних режимів; єдність регулювання митних відносин, стабільність митного законодавства; додержання митними органами (посадовими особами) прав юридичних та фізичних осіб і відповідальність їх за незаконні рішення та дії; гласність. Згідно з Митним кодексом України, прийнятим 11 липня 2002 р. (далі - МК), митна справа включає: порядок переміщення через митний кордон товарів та інших предметів; митне регулювання, пов'язане з встановленням мит і митних зборів, процедури митного контролю та інші засоби проведення в життя митної політики. До складових частин митної справи належать митна статистика й ведення товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил, розгляд справ про порушення митних правил.

Загальну характеристику митної справи пов'язано з визначенням термінів і категорій, таких, зокрема, як митні органи, митниця, митна територія, митний кордон, митний контроль, зона митного контролю, митне оформлення, митна декларація.

1. Митні органи — спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузі митної справи, на які відповідно до Митного Кодексу та інших законів України покладено безпосереднє здійснення митної справи.

2. Митна територія України — зайнята сушею, територіальне море, внутрішні води й повітряний простір, а також штучні острови, установки й споруди, що створюють у виключній морській економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України. Вони становлять єдину митну територію України.

Території спеціальних митних зон, розташованих в Україні, вважають такими, що перебувають поза межами митної території України, крім випадків, визначених законами України.

3. Митний кордон України — межі митної території України є митним кордоном України. Митний кордон України збігається з державним кордоном України, за винятком меж території спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон становлять митний кордон України.

4. Митний контроль — сукупність заходів, які здійснюють митні органи в межах своєї компетенції з метою забезпечення додержання норм Митного Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку.

5. Зона митного контролю — місце, визначене митними органами в пунктах пропуску через митний кордон України або в інших місцях митної території України, в межах якого митні органи здійснюють митні процедури.

6. Митний режим — сукупність норм, установлених законами України з питань митної справи, що, залежно від заявленої мети переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України, визначають порядок такого переміщення й обсяг митних процедур, які при цьому здійснюються.

7. Митне оформлення — виконання митними органами дій (процедур), які пов'язано із закріпленням результатів митного контролю товарів і транспортних засобів, що переміщують через митний кордон України, і мають юридичне значення для подальшого використання цих товарів і транспортних засобів.

8. Митна декларація — письмова заява встановленої форми, яку подають митному органу. Містить відомості щодо товарів і транспортних засобів, які переміщують через митний кордон України, необхідні для їх митного оформлення або переоформлення.

9. Предмети — особисті речі, товари, транспортні засоби та окремі номерні вузли до них, що переміщують через митний кордон України.

Правові, економічні та організаційні основи митної справи визначено в Конституції, законах України (серед них особливе місце належить МК — комплексному закону в сфері митної справи), нормативних актах Президента України й Кабінету Міністрів України, актах Державної митної служби України (далі — Держмитслужба України) та інших центральних органів виконавчої влади. Виключно законами України визначаються засади митної справи.

МК становить основу митного законодавства України. За своїм характером він є комплексним законом, що регулює різноманітні відносини, які зачіпають різні галузі права — адміністративне, цивільне, фінансове, кримінальне та, у визначеній частині, міжнародне. У МК визначено: функції митних органів; служба в митних органах; принципи переміщення товарів і транспортних засобів (право на ввезення та вивезення, заборона на ввезення та вивезення, обмеження на ввезення та вивезення; митні режими; митні платежі; митне оформлення; митний контроль; митні пільги; митна статистика; ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності; відповідальність за порушення митних правил, а також правила провадження в справах про такі порушення та їх виконання).

Джерелами митного права є також закони, основним змістом яких є саме митні питання, та інші закони, в яких містяться норми митного права. До першої групи належать Закони України «Про Єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992 р., «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України» від 10 жовтня 2001 р.

У механізмі правового регулювання фінансової діяльності митних органів важливу роль відводять саме Закону про Єдиний митний тариф. Він установлює на єдиній митній території України шляхи обкладання митом предметів, які переміщують. Ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, організації господарської діяльності й територіального розміщення, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами. Єдиний митний тариф України базується на міжнародно-визначених нормах і розвивається в напрямі максимальної відповідності загальноприйнятим у світовій практиці принципам і правилам митної справи.

До другої групи належать, наприклад, Закони України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., «Про гуманітарну допомогу» від 22 жовтня 1999 р., «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 7 жовтня 2001 р.

Оперативне регулювання митних відносин забезпечують укази Президента й постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, Указом Президента України від 10 лютого 1996 р. було затверджено Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, від 24 серпня 2000 р. — Положення про державну митну службу України.

Здійснюючи регулювання митної справи Кабінет Міністрів України видає постанови й розпорядження, якими затверджує різні правила. Відповідно до нового МК України постановами Кабінету Міністрів України затверджено порядок застосування режимів тимчасового ввезення (вивезення), реімпорту, реекспорту, відмову на користь держави й знищення або руйнування товарів, що перебувають під митним контролем, митного складу та інше. Постановами Кабінету Міністрів України затверджено Правила ввозу транспортних засобів на територію України (21 травня 1994 р.), перелік шляхів і напрямів транзиту підакцизних товарів через територію України й пунктів на митному кордоні, через які здійснюють ввезення та вивезення цих товарів, а також граничні терміни транзиту підакцизних товарів автомобільним і залізничним транспортом через територію України (6 травня 1996 р.).

Значне місце в регулюванні питань митної справи посідають накази Держмитслужби України, положення, правила, інструкції, у деяких випадках — методичні рекомендації, вказівки, розпорядження, інформаційні листи, які вона видає. Такими актами врегульовано порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах; порядок транзиту зовнішньоторговельних вантажів залізничним транспортом; порядок декларування іноземної валюти тощо.

У разі, коли необхідно встановити норми й правила, що мають значення не тільки для митного регулювання, а й для інших галузей, приймають спільні акти митної служби із зацікавленими міністерствами та відомствами. Такі акти є обов'язковими до виконання як у митній системі, так і в інших структурах виконавчої влади. Так, наказом Держмитслужби та Міністерства юстиції України відповідно до нового МК України та Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок передачі органам державної виконавчої служби майна, вилученого митними органами й щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію.

62. Організаційно-правові засади державного управління у галузі фінансів.

Фінансова сфера охоплює відносини, які складаються в процесі акумулювання, розподілу та використання державних грошових коштів і забезпечує єдність усіх її компонентів (кредитної, податкової систем та інших складників державних фінансів і фінансового ринку). Їй притаманно імперативне законодавче закріплення вимог до учасників управлінських відносин, спрямованих на виконання розпорядницької, контрольної та стимулюючої функцій у процесі фінансової діяльності держави.

Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюють: Державний бюджет України та бюджетну систему України; систему оподаткування, податки й збори; основи утворення й функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу; порядок випуску й обігу державних цінних паперів, їх види та типи. Бюджетним кодексом України врегульовано різні групи фінансових відносин, які виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів і звітування про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України й місцевих бюджетів; кредитування, державних боргових зобов'язань, позичок, інвестицій тощо.

Стаття 116 Конституції України покладає на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту закону про Державний бюджет України й забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надання Верховній Раді України звіту про його виконання.

63. Організаційно-правові засади державного управління бан­ківською справою.

Банківська система в Україні є дворівневою і складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Банки - це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

У відповідності до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Центральним банком України є Національний банк України. Основною функцією цього органу є забезпечення стабільності грошової одиниці. Національний банк України надає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації.
Національний банк України здійснює також контрольні функції щодо комерційних банків за додержанням ними законодавства України та власних директив Нацбанку України. Він видає комерційним банкам розпорядження, які є обов'язковими для виконання.
Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності.

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

У визначених законом випадках Нацбанк має право: ставити перед засновниками комерційного банку питання про проведення заходів щодо фінансового оздоровлення такого банку, його реорганізації чи припинення діяльності;
підвищувати норми обов'язкових резервів; призначати тимчасову адміністрацію з управління банком на період фінансового оздоровлення; стягувати грошові штрафи.

64. Організаційно-правові засади державного управління у галузі промисловості.

Промисловість —провідна галузь господарського комплексу держави, яка має за мету добування та переробку природних багатств. Від стану та розвитку промисловості залежать

стан і розвиток інших галузей господарства, соціально - культурного й адміністративно - політичного будівництва, а отже, й рівень життя громадян, розвитку суспільства, держави в

цілому. Промисловість підрозділяють на важку (виробництво засобів виробництва) та легку (виробництво предметів споживання), а також на нафтову, вугледобувну, текстильну, харчову та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості. В свою чергу, підгалузі промисловості поділяють на ще дрібніші — так звані субгалузі промисловості. Наприклад, підгалузь текстильної промисловості поєднує текстильні, швейні та інші підприємства; підгалузь гірничої промисловості — гірничодобувні, гірничо-збагачувальні, гірничо-металургійні та інші підприємства тощо.

Як об’єкт управління промисловість є досить складною системою, що поєднує різні підгалузі. Галузева організація промисловості визначає насамперед складну структуру органів

державного управління в цій галузі, їх різноманітні повноваження.

Правові засади організації та управління промисловістю в Україні знаходять своє відображення в Конституції, законах України «Про підприємництво», «Про промислово фінансові групи в Україні» та ін., актах Президента України, Кабінету Міністрів України

відомчих актах.

Управління промисловістю здійснюють за галузевим принципом із урахуванням територіального і міжгалузевого управління. Воно має за мету: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на світовому ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.

Поряд із промисловими підприємствами державного сектору в нових економічних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм власності:

акціонерні, приватні, спільні (в тому числі з міжнародним капіталом) та ін. Державне управління ними має свої, досить суттєві відмінності від управління промисловими підприємствами загальнодержавної та комунальної власності й зводиться переважно до впливу на них економічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою тощо) та контролю за їх діяльністю.

65. Організаційно-правові засади державного управління у галузі агропромислового комплексу.

Сільське господарство (агропромисловий комплекс), яке покликано забезпечувати суспільство продовольством і сировиною для промислового виробництва, охоплює виробництво сільськогосподарської продукції, її заготівлю (закупівлю) та переробку. З урахуванням виключної значущості цієї сфери для народного господарства її віднесено до пріоритетних.

Пріоритетність соціального розвитку агропромислового комплексу забезпечує держава шляхом різних організаційно-економічних і правових заходів.

На це спрямовано концепцію Національної програми відродження села на 1995—2005 роки, схвалену постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. Реалізація завдань цієї концепції вимагає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціонального використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села, виходячи з міжгалузевого характеру проблем, тощо.

Верховна Рада України визначає державну політику у сфері агропромислового комплексу, встановлює правові засади його функціонування, затверджує національні та інші програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку села, встановлює обсяги бюджетного фінансування, напрями й обсяги інвестиційної політики.

Президент України й Кабінет Міністрів України визначають потребу держави в сільськогосподарській продукції та сировині, здійснюють політику підтримки вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, захисту внутрішнього ринку та ін. Президент України й Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції та бюджетного фінансування створюють, реорганізують і ліквідують центральні та місцеві органи державного управління агропромисловим комплексом.

Органи АРК здійснюють правове регулювання відносин у сфері сільського господарства, затверджують і реалізують програми з питань соціально-економічного та культурного розвитку агропромислового комплексу й села АРК.

Відповідні функції у сфері управління агропромисловим комплексом виконують на підвідомчій їм території обласні, районні місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. Так, органи місцевого самоврядування вирішують питання передачі земельних ділянок у власність; надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди; реєструють права власності, права користування землею й договори на оренду землі, вилучення (викуп) земель, стягнення плати за землю, ведення земельно-кадастрової документації; погоджують будівництво жилих, виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках. Вони також організовують та здійснюють державний контроль за додержанням земельного й природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного й місцевого значення, відтворенням лісів, вирішують земельні спори.

66. Організаційно-правові засади державного управління у галузі транспорту.

Регулювання відносин у сфері транспорту здійснюється за допомогою Законів України "Про транспорт" від 10.11.1994 p., "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 p., "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 p. та ін.

Управління транспортом і дорожнім господарством здійснюється відповідними органами державної виконавчої влади. Вищий орган загальної компетенції - Кабінет Міністрів України приймає постанови, на підставі яких забезпечує загальне керівництво усіма видами транспорту. Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.

Згідно з Законом України "Про транспорт", розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою.
Єдина транспортна система України. Єдину транспортну систему України становлять:

- транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі  метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

- відомчий транспорт;

- трубопровідний транспорт;

Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

Мета і завдання державного управління в галузі транспорту.

Державне управління в галузі транспорту має забезпечувати:

- своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;

- захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;

- безпечне функціонування транспорту;

- ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

- охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної-) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.

Управління залізничним транспортом. У відповідності до Положення "Про державну адміністрацію залізничного транспорту України" від 29.02.1996 р. Укрзалізниця є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінтрансзв'язку України.

На сьогодні в Україні діє шість залізниць, підпорядкованих Укрзалізниці: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна і Придніпровська. Крім вказаних залізниць, цьому відомству підпорядковані також підприємства й організації галузі.

Основними завданнями Укрзалізниці, що визначені Положенням, є:

- організація злагодженої роботи залізниць і підприємств з метою задоволення потреб суспільного виробництва і населення в перевезеннях;

- забезпечення ефективної експлуатації залізничного рухомого складу, його ремонту та оновлення;

- розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту;

- вжиття заходів для забезпечення безпеки функціонування залізничного транспорту, його інфраструктури та надійності його роботи.

Укрзалізниця розробляє плани перевезень і затверджує їх на колегії Міністерства транспорту та зв'язку України, а також здійснює заходи щодо розподілу рухомого
складу відповідно до цих планів. Розробляється також і затверджується графік руху поїздів і плани їх формування.

Управління авіаційним транспортом. Державне регулювання діяльності цивільної авіації у відповідності до Указу Президента України від 15.07.2004 р. № 803/2004 здійснює Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації.
Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації (Державіаслужба) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Державіаслужба є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі цивільної авіації та у сфері використання повітряного простору України.

Основними завданнями Державіаслужби є:

- державний нагляд за забезпеченням безпеки авіації;

- проведення розслідування авіаційних подій до моменту створення незалежного органу з розслідування;

- сертифікація і реєстрація об'єктів і суб'єктів авіаційної діяльності та її ліцензування.

Управління автомобільним транспортом. Завданнями та функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:

- формування ринку транспортних послуг шляхом реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної та соціальної політики;

- контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;
нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту;

- ліцензування діяльності перевізників;

- захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту.

67. Організаційно-правові засади державного управління у галузі зв'язку.

Відповідно до Положення «Про Державну адміністрацію зв'язку», основними завданнями Держзв'язку є:

- участь у реалізації державної політики у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

- здійснення державного управління у відповідних сферах;

- розроблення та здійснення заходів щодо розвитку телекомунікаційних мереж загального користування та мереж поштового зв'язку, поліпшення їх якості, забезпечення доступності і сталого функціонування;

- створення умов для інтеграції сфер телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку у світовий інформаційний простір.

Держзв'язку відповідно до покладених на нього завдань:

1) вносить пропозиції щодо державної політики у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку і реалізує її у межах своїх повноважень;

2) забезпечує проведення державної політики у сфері користування радіочастотним ресурсом України;

3) розробляє прогнози розвитку телекомунікаційних мереж та послуг, а також мереж та послуг поштового зв'язку, сфери користування радіочастотним ресурсом України;

4) бере участь у визначенні перспективних напрямів розвитку у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

5) розробляє за участю Національної комісії з питань регулювання зв'язку (НКРЗ), міністерств та інших центральних органів виконавчої влади проекти Концепції розвитку телекомунікацій України та інших концепцій у сферах користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

6) бере участь у реалізації державного замовлення на виконання робіт і поставок продукції для державних потреб, сприяє залученню інвестицій, новітніх технологій та використанню управлінського досвіду у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

Держзв'язку під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями. Держзв'язку очолює заступник Міністра транспорту та зв'язку - голова Державної адміністрації зв'язку (далі - голова Держзв'язку), який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до пропозицій Міністра транспорту та зв'язку.

Голова Держзв'язку за посадою є членом колегії Мінтрансзв'язку. Голова Держзв'язку має заступників (не більше трьох), у тому числі одного першого, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра транспорту та зв'язку, погодженим з головою Держзв'язку. Голова Держзв'язку:

1) здійснює керівництво діяльністю Держзв'язку та несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і Міністром транспорту та зв'язку за виконання покладених на Адміністрацію завдань;

2) призначає на посади та звільняє з посад керівників структурних підрозділів та інших працівників Адміністрації, крім заступників голови Держзв'язку;

3) розподіляє обов'язки між заступниками голови Держзв'язку.

Держзв'язок утримується за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на утримання Мінтрансзв'язку. Умови оплати праці працівників Держзв'язку визначаються Кабінетом Міністрів України.

Держзв'язок є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

68. Організаційно-правові зсади державного управління паливно-енергетичним комплексом.

Центральним органом управління, який безпосередньо управляє цією галуззю, є Міністерство палива та енергетики України (Мінпаливенерго) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінпаливенерго є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому та нафтогазовому комплексах.

Основними завданнями Мінпаливенерго є:

- державне управління паливно-енергетичним комплексом;

- забезпечення реалізації  державної  політики в паливно-енергетичному комплексі;

- забезпечення енергетичної безпеки держави;

- розроблення пропозицій щодо вдосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу;

- участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.

Мінпаливенерго відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє коротко-, середньо- та довгострокові прогнози економічного і соціального розвитку паливно-енергетичного комплексу;

2) розробляє концепцію та цільові програми перспективного розвитку паливно-енергетичного комплексу;

3) бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних, галузевих та місцевих програм у сфері альтернативних джерел енергії та видів палива;

4) контролює цільове, економне і ефективне використання виділених підприємствам паливно-енергетичного комплексу бюджетних коштів;

5) розробляє пропозиції щодо вдосконалення механізму ціноутворення в паливно-енергетичному комплексі;

6) вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності підприємств, установ та організацій паливно-енергетичного комплексу, захист українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;

7) у межах своєї компетенції бере участь у підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо укладення та денонсації таких договорів, укладає міжнародні договори галузевого характеру;

Мінпаливенерго під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами інших держав.

Мінпаливенерго очолює Міністр, який призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України.

Для узгодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінпаливенерго, обговорення найважливіших напрямів діяльності в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра та інших керівних працівників Міністерства.

У разі потреби до складу колегії Мінпаливенерго можуть входити в установленому порядку інші особи. Членів колегії затверджує та увільняє Міністр. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінпаливенерго. У складі Мінпаливенерго Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних напрямів діяльності Мінпаливенерго, обговорення найважливіших програм та інших питань у Міністерстві може утворюватися науково-технічна рада, інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.

Мінпаливенерго є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

69. Організаційно-правові засади державного управління у галузі захисту економічної конкуренції.

Державного управління у галузі захисту економічної конкуренції здійснює Антимонопольний комітет України. В 1992 р. був прийнятий перший антимонополь-ний акт України — Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", який став базою для прийняття наступних законів: "Про Антимонопольний комітет України" (1993), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996), "Про природні монополії" (2000), "Про захист економічної конкуренції" (2001) та цілого ряду підзаконних нормативних актів (близько 80), що у сукупності складають антимонопольно законодавство.

Важливо знати, що організаційно-структурну основу антимонопольно!' діяльності складають: Антимонопольний комітет України (далі АКУ) і територіальні відділення АКУ. АКУ — державний орган, призваний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів від його порушень.

Завдання Антимонопольного комітету України: а) здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; б) захист законних інтересів підприємців і споживачів шляхом застосування заходів щодо попередження і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладення стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень; в) сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки. Складовими статусу АКУ є його компетенція та повноваження, які закріплені в Законі України "Про Антимонопольний комітет України".

Одним із основним методів діяльності Комітету є контроль, який має характер державного і надвідомчого. Суб'єктами контролю виступають: АКУ, державні уповноважені АКУ, голови територіальних відділень АКУ. В якості об'єктів контролю можуть бути: центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; органи управління громадськими організаціями, асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємців; суб'єкти господарювання.

Одним із основним методів діяльності Комітету є контроль, який має характер державного і надвідомчого. Суб'єктами контролю виступають: АКУ, державні уповноважені АКУ, голови територіальних відділень АКУ. В якості об'єктів контролю можуть бути: центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; органи управління громадськими організаціями, асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємців; суб'єкти господарювання.

З метою здійснення своїх повноважень, державні уповноважені і голови теориторіальни відділень АКУ мають право:

- без перешкод входити на підприємства, в установи та організації і мати доступ до документів та матеріалів, необхідних для проведення перевірки;

- вимагати усних та письмових пояснень посадових осіб і громадян;

- вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію.

Для здійснення завдань, покладених на АКУ, в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються територіальні відділення, правовий статус яких визначається Положенням про територіальне відділення Комітету, затверджене АКУ.

70. Організаційно-правові засади державного управління у галузі освіти.

Правове регулювання управління освітою. Управління освітою здійснюється на основі вимог Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту".

Органи, що здійснюють управління освітою. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про освіту" до цих органів належать:

- Міністерство освіти і науки України;

- міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти;

- Вища атестаційна комісія України;

- Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

- місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм управління, відділи освіти.

Закон визначає також компетенцію органів державної виконавчої влади в галузі освіти. Відомо, що в цій галузі здійснюють управління і Президент України, який видає укази, обов'язкові для виконання, і Кабінет Міністрів, який видає постанови як нормативного, так і індивідуального характеру для цієї галузі.

Кабінет Міністрів України затверджує державні стандарти освіти з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форми одержаної освіти.
Державні стандарти освіти підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на 10 років.

Центральним органом управління освітою, який безпосередньо управляє цією галуззю, є Міністерство освіти і науки України.

Міністерство освіти і науки України, у відповідності до ст. 12 Закону України "Про освіту" та Положення про нього, що затверджене Указом Президента України від 7 червня 2000 р. № 773/2000, виконує такі завдання:

- бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;

- встановлює державні стандарти знань з кожного предмета;

- визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти;

- здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за додержанням державних стандартів освіти, державне інспектування;

- проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності тапідпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

- розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

- здійснює керівництво державними закладами освіти.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти, разом із Міністерством освіти і науки України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів.

Акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти, прийняті у межах їх компетенції, є обов'язковими для місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю незалежно від форм власності.

Міністерство освіти Автономної Республіки Крим здійснює повноваження керівництва освітою, крім повноважень, віднесених до компетенції Міністерства освіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.
Вища атестаційна комісія України, відповідно до ст. 13 Закону України "Про освіту", організовує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

Місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування утворюють органи управління освітою. Останні забезпечують управління закладами освіти, що перебувають у комунальній власності, організують навчально-методичне забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію, здійснюють контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня й обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.
Нині Міністерство освіти і науки України здійснює заходи щодо реформування освіти в Україні, приведення її до світових стандартів з метою досягнення відповідності випускників українських навчальних закладів цим стандартам підвищення рівня їх знань та умінь, для більш ефективного використання у різних сферах вітчизняного виробництва і, крім того, визнання за кордоном дипломів, що видаються нашими навчальними закладам.

71. Організаційно-правові засади державного управління у галузі науки.

Правове регулювання управління в сфері науки і науково-технічної діяльності. Управління в цій сфері здійснюється на основі Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" в редакції від 1 грудня 1998 p., a також Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Указом Президента України 7 червня 2000 р. № 773/2000.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб.

Об'єкт управління в сфері науки і науково-технічної діяльності. Об'єктом управління у цій сфері є наукова і науково-технічна діяльність, а також заклади науки та інші наукові, а також освітні установи, щодо яких держава в особі органів виконавчої влади приймає певні регулюючі рішення.

Наукова діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження.

Науково-технічна діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх використання.

Наукова установа - юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт.

Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Воно є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Повноваження Міністерства освіти і науки України у сфері науки та науково-технічної діяльності. Цей орган розробляє засади наукового та науково-технічного розвитку України, забезпечує розвиток наукового та науково-технічного потенціалу України, організує та координує інноваційну діяльність, координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації, координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм та контролює їх виконання, здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи, забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів. Центральним органом державної виконавчої влади в галузі управління наукою є також Вища атестаційна комісія України. Цей орган проводить аналіз та оптимізацію мережі спеціалізованих учених рад з присудження вчених ступенів з урахуванням потреб держави та існуючого наукового потенціалу, затверджує рішення спеціалізованих учених рад з присудження вчених ступенів доктора та кандидата наук, а також рішень Вчених рад наукових установ щодо присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника. Наукову діяльність здійснюють наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації. Кожна організаційна форма має свої певні особливості. Безпосередньо у сфері організації науки діють спеціалізовані органи виконавчої влади, а також державні установи.

Органи управління наукових установ. Органами управління наукових установ є: керівництво наукової установи, її вчена рада, загальні збори Національної академії наук України та загальні збори галузевих академій наук України. Національна академія наук України та галузеві академії наук - Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України - є державними науковими організаціями, що засновані на державній власності. Кошти на забезпечення діяльності академій щорічно визначаються у Державному бюджеті України окремими рядками. Фінансування академій може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством України. До складу академій можуть входити наукові установи, підприємства, організації, об'єкти соціальної сфери, що забезпечують їх діяльність.

72. Організаційно-правові засади державного управління у галузі охорони здоров'я.

Згідно зі ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров'я — це насамперед забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечного для життя й здоров'я людини навколишнього природного середовища.

Охорона здоров'я громадян базується на низці принципів, які закріплено в Основах законодавства України про охорону здоров'я. До них, зокрема, належать: визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства й держави, одним із головних факторів виживання та розвитку народу України; додержання прав і свобод людини й громадянина в галузі охорони здоров'я й забезпечення пов'язаних із ними державних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного й культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна та фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я й медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров'я; децентралізація державного управління, розвиток самоуправління та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній підставах тощо.

У цілому охорону здоров'я можна розглядати як систему заходів, спрямованих на забезпечення зберігання й розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров'я визначає Верховна Рада України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, основних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Реалізацію державної політики охорони здоров'я покладено на органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

73. Організаційно-правові засади державного управління у галузі культури.

Відповідно до ст. 54 Конституції України, громадянам України гарантується свобода літературної і художньої творчості. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Було прийнято Основи законодавства України про культуру, які набули чинності, Закон України "Про фізичну культуру і спорт", Закон України "Про туризм", Закон України "Про курорти".

 Крім того, Президент України затвердив своїми Указами відповідні положення про органи виконавчої влади, які здійснюють управління у сфері культури і мистецтв: 31 серпня 2000 року - Положення про Міністерство культури і мистецтв України, 26 лютого 2002 року - Положення про Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту, 11 квітня 2002 року - Положення про Державну туристичну адміністрацію.

Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері культури.
Кабінет Міністрів України має повноваження, визначені Основами законодавства України про культуру та іншими законодавчими актами, зокрема він:

- забезпечує реалізацію політики держави у сфері культури;

- здійснює за участю громадських об'єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фінансування;

- створює умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України;

- встановлює державні замовлення на випуск літератури, творів мистецтв;

- сприяє розвитку нетрадиційних форм мистецтва;

- здійснює заходи щодо повернення у власність народу України культурних та історичних цінностей, що знаходяться за її межами;

- вирішує у встановленому законодавством порядку питання про надання закладам культури, що відіграють визначну роль у духовному житті народу, статусу
національних;

- розробляє і забезпечує впровадження науково обґрунтованих суспільно необхідних нормативів культурного обслуговування населення різних регіонів України,
матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів культури.

Галузі управління в сфері культури і мистецтв. Галузями управління у сфері культури і мистецтв можна вважати: управління обігом об'єктів національного культурного надбання, регулювання в галузі мистецтв, реалізацію державної програми розвитку фізичної культури і спорту, управління туристичною та курортною справою.
Культурні цінності. До культурних цінностей належать об'єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також об'єкти (предмети), що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об'єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання.

Місцеві органи управління культурою входять до відповідних державних адміністрацій і створюють необхідні умови для культурного розвитку громадян, керують закладами, підприємствами і організаціями культури.

74. Організаційно-правові засади державного управління засо­бами масової інформації.

В Україні діяльність ЗМІ регулюється законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про рекламу», «Про телебачення та радіомовлення» та низкою інших.

Управління засо­бами масової інформації відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації" здійснює Управління у справах преси та інформації обласної,

Севастопольської міської, управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації (далі - управління) є структурним підрозділом держадміністрації, утворюється її головою, підзвітне і підконтрольне голові держадміністрації та Держкомтелерадіо.

Основними завданнями управління є:

- сприяння реалізації конституційного права громадян на свободу слова та безперешкодній діяльності засобів масової інформації;

- участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері інформації і видавничої справи з метою повнішого задоволення потреби населення відповідної території в інформаційній та видавничій продукції;

- здійснення заходів щодо розвитку інформаційного простору та інформаційної інфраструктури на відповідній території.

Управління під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими структурними підрозділами держадміністрації, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян та засобами масової інформації.

Управління очолює начальник, який призначається на посаду та звільняється з посади головою держадміністрації за погодженням з Держкомтелерадіо.

Начальник управління має заступників. Заступників начальника управління і начальників відділів призначає на посаду та звільняє з посади голова держадміністрації за поданням начальника управління, погодженим з Держкомтелерадіо.

Начальник управління:

- здійснює керівництво діяльністю управління, несе персональну відповідальність за виконання покладених на управління завдань, визначає ступінь відповідальності своїх заступників, керівників структурних підрозділів управління;

- затверджує положення про структурні підрозділи управління, видає в межах їх повноважень накази і контролює їх виконання;

- подає на затвердження голови держадміністрації кошторис і штатний розпис управління;

Управління є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

75. Організаційно-правові засади державного управління теле­баченням і радіомовленням.

У правління теле­баченням і радіомовленням здійснює Державний комітет телебачення і радіомовлення України (далі - Держтелерадіо України). Основними завданнями Держтелерадіо України є:

- забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення і радіомовлення;

- організація виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;

- формування національного телерадіопростору;

- організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.

- координація діяльності державних засобів масової інформації, зокрема Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної телерадіокомпанії «Крим», обласних телерадіокомпаній, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, видавництв, з метою забезпечення поширення офіційної інформації щодо найважливіших політичних, економічних, а також інших питань та суспільних процесів у державі;

- розробка і реалізація заходів, спрямованих на підтримку і розвиток видавничої справи, вітчизняних засобів масової інформації, інших виробників інформаційної продукції.

Держкомтелерадіо очолює Голова, якого призначає на посаду і звільняє з посади Верховна Рада України за поданням Прем'єр-міністра України. Голова Держкомтелерадіо має заступників, у тому числі першого, яких призначає на посаду і звільняє з посади в установленому порядку Кабінет Міністрів України.

Голова Держкомтелерадіо:

1) здійснює загальне керівництво Комітетом, несе персональну відповідальність перед Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Держкомтелерадіо завдань і здійснення ним своїх функцій;

2) розподіляє обов'язки між своїми заступниками, визначає ступінь відповідальності заступників Голови та керівників структурних підрозділів Комітету, призначає на посаду та звільняє з посади працівників Комітету;

3) подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України проекти законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, розробником яких є Комітет.

Держкомтелерадіо є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. В структуру Держкомтелерадіо входять:

1. Управління організаційно-аналітичного забезпечення роботи Голови Комітету, яке є обслуговуючим структурним підрозділом Державного комітету телебачення і радіомовлення України, що підпорядкований Голові Комітету. До основних завдань відділу належать:

- розроблення та підготовка науково обґрунтованих варіантів, пропозицій щодо зростання ефективності роботи Комітету;

- експертна оцінка можливих наслідків реалізації державних рішень із питань формування та проведення інформаційної політики.

2. Департамент державної інформаційної політики є функціональним структурним підрозділом Державного комітету телебачення і радіомовлення України без права юридичної особи. До головних завдань Департаменту відноситься:

- розробка заходів щодо розширення інформаційної інфраструктури України та підвищення її функціональних можливостей і ефективності;

- вирішення проблем інформаційного забезпечення та супроводу інноваційних процесів в державі, розвитку українського сегмента мережі Інтернет.

3. Департамент телебачення та радіомовлення є функціональним структурним підрозділом Державного комітету телебачення і радіомовлення України без права юридичної особи. До головних завдань Департаменту відноситься:

- забезпечення реалізації державної інформаційної політики в телерадіопросторі України;

- координація діяльності державних телерадіоорганізацій (Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, Державної телерадіокомпанії “Крим”, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, обласних державних телерадіокомпаній) щодо оперативного і достовірного інформування населення про події в країні та закордоном;

- розробка заходів, спрямованих на підтримку та захист інтересів державних виробників телерадіопродукції і засобів телерадіомовлення на внутрішньому та зовнішньому ринку.

76. Організаційно-правові засади державного управління у галузі фізичної культури і спорту.

Фізична культура - складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності. Соціальна цінність спорту визначається його дійовим стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення.

Основними завданнями фізичної культури і спорту є: постійне підвищення рівня здоров'я, фізичного та духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу суспільства, а також утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві.

Держава регулює відносини у сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики у цій сфері, створення відповідних державних органів, фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, нормативно-правового та іншого
забезпечення розвитку фізичної культури і спорту, а також визнання широкого самодіяльного статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості. Держава визнає і всебічно підтримує олімпійський рух в Україні, діяльність
всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, національних спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.

Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту. Реалізацію державної політики у сфері фізичної культури і спорту забезпечує Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту (Держкомспорт України). Він також несе відповідальність за подальший її розвиток.

У межах своєї компетенції Держкомспорт України організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Держкомспорт України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. Основними завданнями Держкомспорту України є:

- участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту;

- розроблення дроектів концепцій, програм розвитку фізичної культури і спорту;

- створення умов для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом;

- сприяння розвитку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні;

- міжнародне співробітництво у питаннях фізичної культури і спорту.

77. Організаційно-правові засади державного управління у галузі соціального захисту населення.

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним із важливих напрямів діяльності держави. Держава несе обов'язки щодо матеріального підтримання своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці заборонено. Громадянам гарантовано захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат і допомоги. Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 6 грудня 1992 р. гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку зі збільшенням розміру мінімального с