Форми й методи регулювання міжнародного інвестування на національному і міжнародному рівнях

У своєму арсеналі країни-реципієнти мають безліч інструментів, за допомогою яких держава може відслідковувати й контролювати міжнародну інвестиційну діяльність на своїй території. Для цього використовуються як методи прямого адміністративного регулювання, так і важелі економічного стимулювання та обмеження. Перші регламентують правила припливу іноземного капіталу, галузеві сфери його застосування, умови й засоби просування на ринок. До других зазвичай відносяться заходи фінансового впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги або обмеження). Будь-який з наявних у розпорядженні держави засобів впливу прямо або опосередковано спрямований на регулювання мікро- та макросередовища, у якому функціонують іноземні підприємства.У цілому ж, усі засоби й методи регулювання іноземних інвестицій умовно можна класифікувати наступним чином:

— за цілям регулювання: засоби стимулювання та обмежень;

- за об´єктами регулювання: засоби, що визначають умови первинного доступу іноземних інвестицій в економіку країни-реципієнта, і засоби, що регламентують діяльність вже створених підприємств з іноземними інвестиціями;

- за засобом впливу: безпосередня регламентація або методи загальноекономічного регулювання, які опосередковано впливають на процес іноземного інвестування;

- за характером регулювання: адміністративні та економічні;

- за тривалістю дії: тимчасові й постійні.                                                                                                                                                                         

Як свідчить світовий досвід, на початковому етапі просування іноземної компанії на ринок країни-реципієнта держава застосовує переважно спеціальні заходи регламентації та регулювання діяльності іноземних інвесторів. Найпоширенішими з них є:

- процедура одержання інвестиційного дозволу, ліцензії на право здійснювати торгівлю цінними паперами та іншими інвестиційними інструментами;

- заборона та обмеження на капіталовкладення у певні галузі господарства, регіони, певні види цінних паперів й інвестиційні активи;

- обмеження на частку іноземної участі в місцевому капіталі (в останні роки обов´язкова більшість або меншість у капіталі втратила важливість), а також на обсяги цінних паперів, що купуються;

- виробничі та інші вимоги, що висуваються до прямих і портфельних інвесторів.

При наступній діяльності вже створених компаній з іноземними інвестиціями спеціальні заходи до них застосовуються рідко. Тут регулювання й контроль за діяльністю ТНК здійснюються за допомогою заходів загальногосподарського регулювання:

- встановлення порядку фінансування й репатріації капіталу;

- податкова політика;

- регламентація доступу до участі в приватизації;

- контроль за злиттям і поглинанням та антитрестовське законодавство в цілому;

- заходи спеціального стимулювання й контролю за діяльністю ТНК.

Незважаючи на широкий арсенал засобів, що мають держави для регулювання й контролю за інвестиційною та іншою діяльністю компаній з іноземними інвестиціями, в останні десятиліття уряди багатьох країн стали проводити ліберальнішу політику щодо ТНК, ніж у середині XX століття.

Для залучення іноземних інвестицій багато держав досить активно використовують такий механізм як вільні економічні зони. Крім цієї мети, створення вільних економічних зон переслідує й інші вигоди. Зокрема:

- забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як безпосередньо в економічній зоні, так і за її межами;

- сприяння розвитку відсталих в економічному відношенні районів;

- модернізація технологій і одержання нових ноу-хау;

- навчання власних спеціалістів і робітників новим методам праці;

- організація в економічних зонах таких виробництв, продукція яких йшла б на експорт, не обмежуючи при цьому вже існуючі можливості місцевих підприємств, які діють на внутрішньому ринку тощо.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) - це обмежені території, у яких діють пільгові економічні умови для іноземних і національних виробників.

Перші задокументовані вільні зони з´явилися понад двох тисяч років тому. Ще в 166 р. до нашої ери торгова влада грецького держави-острову Делос з метою сприяння торгівлі проголосила свою державу вільною зоною. Купці, що приїжджали на острів, звільнялися від податків, митних зборів і виконання адміністративних формальностей.

У середньовіччі в портових містах стали з´являтися вільні зони типу «порто-франко», в яких продавці могли, наприклад, безмитно складувати товари на період пошуку покупця. Рух товарів між «порто-франко» і іноземними державами здійснювався без митних формальностей і сплати мита. При переміщенні ж товару усередину країни застосовувався звичайний митний режим. Такі зони існували в Генуї, Гамбурзі, Бремені, Марселі, Венеції, Ліверпулі, Росії тощо. В XIX та XX століттях на зміну «порто-франко» стали приходити вільні склади, вільні гавані, а також з´являтися інші типи вільних зон.

Протягом тривалого часу вільним економічним зонам була притаманна переважно комерційна діяльність. В економічних зонах товари складувалися й піддавалися лише тим операціям, які були спрямовані на забезпечення доброякісного збереження або ж на поліпшення загального виду чи зовнішнього оформлення, що дозволяло підвищити їх якість. І тільки на початку 60-х років XX століття була дозволена обробка товарів у вільних економічних зонах. Звичайно при цьому здійснювалися операції, які певним чином збільшували додану вартість товару.

Сьогодні існують різноманітні класифікації вільних економічних зон, серед яких найчастіше виділяють:

- вільні торгові зони;

- промислові зони;

- банківські і страхові зони;

- технологічні зони;

- комплексні зони.

До категорії вільних торгових зон входять безмитні зони, вільні порти, транзитні склади, безмитні склади, митні зони на окремих підприємствах тощо. Економічною основою таких зон є скасування або зниження мита, більш м´який експортно-імпортний контроль над товаром, що потрапляє в зону і реекспортується з неї. Зони даного типу націлені переважно на перевалку та збереження вантажів.

Промислові зони базуються не лише на застосуванні пільгового торгового й митного режимів, але й на пільгових режимах фінансування й оподаткування, у тому числі для іноземних компаній. Такі зони орієнтовані в основному на виробництво експортної або імпортозамінюючої продукції, тому їх часто ще підрозділяють на експортопромислові та імпортопромислові зони.

До банківських і страхових зон відносяться, насамперед, офшорні центри або, як їх ще називають, - податкові гавані, а також території, де існує пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій (детальніше див. у Розділі 5).

Основу технологічних зон складають різноманітні технополіси і технопарки. Основна їх задача — забезпечувати на основі різноманітних пільг розробку та впровадження сучасних технологій за допомогою національних й іноземних компаній. Більше всього таких зон розташовано в Японії та США.

Комплексні зони створюються для рішення широкого кола завдань і частіше всього використовують елементи різних видів зон. До них, наприклад, можуть відноситься «відкриті» міста, райони з різними пільговими режимами.

Найбільшого поширення вільні економічні зони одержали в країнах, що розвиваються. За даними статистики в країнах, що розвиваються, існує майже 400 економічних зон, в яких працює понад 3 млн. чоловік. У країнах, що розвиваються, створюються переважно експортопромислові та імпортозамінюючі зони, які розраховані на залучення іноземного капіталу й технологій. Яскравим прикладом може служити велика промислова зона в Манаусі (Бразилія).

У країнах із розвинутою ринковою економікою переважно функціонують зони, які базуються на зниженні або скасуванні мит, лібералізації експортно-імпортного контролю, а також зони, що орієнтуються на пільгове переміщення капіталів і банківських операцій. Найбільша кількість вільних зон створена в США (близько 300). Крім найстарішої і найбільшої вільної економічної зони в Нью-Йорку, вони організовані в Бостоні, Чикаго, Клівленді, Сан-Франциско, Сиєтлі та інших великих містах країни.

У практиці економічних зон за сучасних умов застосовується широка гама пільг і стимулів для іноземних вкладників капіталу. Як правило, вони залежать від специфічних умов кожної економічної зони. Звичайно, крім скасування мита, передбачаються такі пільги:

— скасування будь-якого оподатковування за умови експортування товару, звільнення від інших податків, насамперед, на нерухоме майно, а також місцевих (обласних) податків, які існують у ряді країн (наприклад, у Південній Кореї компанії, які створені у вільній економічній зоні, у перші п´ять років цілком звільняються від податків, а в наступні три роки сплачують податки за ставкою на 50% нижчою, ніж основна);

— скасування або зменшення прибуткового податку для осіб, що працюють у вільній економічній зоні;

— повне або часткове скасування податків з прибутку зональних підприємств на певний строк і в залежності від ряду умов.

В сучасних умовах посилюється потреба в координації й розробці на міжнародному рівні єдиних підходів до розв´язання тих чи інших проблем, пов´язаних із міжнародною інвестиційною діяльністю компаній. Наддержавне регулювання здійснюється як через двостороннє, так і багатостороннє співробітництво між державами, а також через механізми функціонування міжнародних організацій і інтеграційних угруповань. Система наддержавного регулювання має відносно фрагментарний характер і складається із сотень двосторонніх угод, декількох десятків документів міжнародного й регіонального характеру. Діалектично доповнюючи національне регулювання, розробка й реалізація міжнародних ініціатив покликані створити міжнародне правове середовище, де б проблеми й розбіжності між окремими суб´єктами міжнародних економічних відносин розв´язувались б не шляхом конфронтації й тиску, а на основі партнерства, переговорів і співробітництва.

Перші спроби міжнародного регулювання питань іноземного інвестування й діяльності ТНК починалися ще в 20-х роках XX століття, проте значного поширення вони одержали лише після Другої світової війни. Зокрема, у 1929 р. з ініціативи Ліги Націй відбулася конференція з метою укладання багатосторонньої міжнародної конвенції з питань поводження з іноземцями та їх власністю. У 1947 р. як складова проекту Гаванської Хартії обговорювалася багатостороння угода про глобальні інвестиційні принципи. Проте ні по конвенції, ні по угоді так і не було досягнуто єдності. Водночас це були перші кроки на шляху подальшого розвитку багатостороннього співробітництва у сфері іноземних інвестицій.

З 60-х років XX століття механізм двостороннього й багатостороннього регулювання інвестиційних питань став розвиватися активніше. Основну роль у цьому процесі відіграли і дотепер відіграють міжнародні організації, насамперед, ООН і її спеціалізовані установи (МВФ, МБРР, ЮНКТАД). Суттєвий внесок у регулювання інвестиційних питань зробили Банк міжнародних розрахунків (БМР), ГАТТ/СОТ, провідні фондові біржі та інші учасники міжнародного ринку капіталів. Зокрема, у рамках спеціалізованих структур ООН (Комісії ООН з ТНК і Центру ООН з ТНК) понад 20 років велася робота з установлення глобального режиму прямих іноземних інвестицій і діяльності ТНК. Розроблявся так званий

Провідні фондові біржі, об´єднуючи свої ресурси, теж прагнуть до уніфікації правил торгівлі на своїх площадках. Це, безумовно, робить певний внесок у розвиток міжнародної системи регулювання інвестиційної діяльності й розширює можливості учасниківринку щодо пошуку привабливих сфер застосування капіталу.

Плідна робота щодо регулювання міжнародного інвестування здійснюється в рамках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Ще в 1976 р. були ухвалені два базових документи: Кодекси лібералізації руху капіталу і поточних невидимих операцій і Декларація про міжнародну інвестиційну діяльність і ТНК. В середині 90-х років до них додалася Багатостороння інвестиційна угода.

Досить ефективними є системи регіонального регулювання іноземних інвестицій і ТНК, які створюються в рамках інтеграційних угруповань чи регіональних організацій. Яскравим прикладом є діяльність Європейського союзу. Уже на початкових етапах інтеграції на порядок денний ставилося питання про необхідність контролю за операціями ТНК. З огляду на всю складність і масштабність завдань з регулювання іноземної підприємницької діяльності, ЄС пішов не шляхом розробки всеосяжного закону, а шляхом прийняття послідовних взаємодоповнюючих директив і регламентів.

Спочатку доцільність використання наднаціональних заходів контролю за ТНК була предметом гострих розбіжностей. Тільки в 1970-х роках намітилися зрушення щодо прийняття конструктивних заходів по даному питанню, і за відносно невеликий термін з´явилися важливі документи, що регулюють різні аспекти діяльності ТНК. Сьогодні практично склалася трьохвекторна система впливу на іноземні компанії. Вона охоплює такі напрями:

- гармонізація наднаціонального права компаній і розробка права компаній ЄС;

- формування єдиної політики в області конкуренції;

- розробка спільної податкової політики.

Робота ЄС, спрямована на регулювання діяльності ТНК, продовжується. Нове обличчя Європи і всього світового господарства потребує додаткової розробки різноманітних документів як у вказаних напрямах, так і в нових сферах.

14 питання

Міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність розвивається у контексті поглиблення інтернаціоналізації економіки, посилення процесів усуспільнення капіталу, удосконалення форм та методів його концентрації і експорту, диверсифікації виробництва у динамічному конкурентному середовищі. Вона опосередковує інвестиційні форми бізнесу, які, перш за все, спрямовані на входження в зарубіжний ринок в процесі інтернаціоналізації господарської діяльності (рис. 2-10).

Рис. 2-10. Контрактні та інвестиційні форми міжнародного бізнесу

Інтернаціоналізація на мікрорівні як процес залучення фірми до міжнародних операцій має стадійний характер. Так, теорія міжнародного життєвого циклу продукту, яка запропонована Р.Верноном, ідентифікує етапи інтернаціоналізації залежно від характеру і масштабів реалізації (і виробництва) фірмою певного продукту за кордоном. Результати відомих багаторічних досліджень Л.Велша, Р.Луостаринена, Дж.Йохансена та інших учених також свідчать про поступовість входження фірми в міжнародний бізнес.
Здебільшого підприємство, що виходить на зарубіжний ринок, розглядає переваги та недоліки (табл. 1-3) таких варіантів діяльності: експорт; контрактні коопераційні угоди, в тому числі ліцензування та франчайзинг; створення за кордоном СП, власного виробництва чи філії.

Таблиця 2.3
Основні форми виходу на зарубіжні ринки