ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Вступ

За останні часові періоди інвестиції стали відігравати особливу роль у житті будь-якої країни пострадянського періоду. Коли є кошти, їх можна інвестувати в основні фонди або в оборотні кошти, та якщо продукція має достатній ринок збуту, то можна жити досить респектабельно навіть в умовах нестабільної економіки. Але де знайти кошти в час, коли така слабка стабільність як в економіці, так і законодавстві?

Згідно з визначенням гроші є у інвесторів, але більшість їх знаходиться за кордоном, де фінансисти грають за своїми правилами. Вони готові вкладати гроші тільки в ті проекти, які принесуть їм найбільшу користь.

Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучасних умовах вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, зростання технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро - і макрорівнях. Активізація інвестиційного процесу є одним із надійніших механізмів соціально-економічних перетворень.

Ситуація економічного розвитку, яка склалась зараз в Україні, дуже складна. Серед сукупності причин, що сприяли економічній кризі та утримують перехід України на траєкторію економічного зростання, чи не найголовнішою є низька інвестиційна активність.

У забезпеченні виходу економіки з кризового стану і стабільного її розвитку вирішальну роль відіграє науково обгрунтована інвестиційна політика держави. Саме вона визначає реальні джерела, напрями, структуру інвестицій, здійснює раціональні та ефективні заходи для виконання загальнодержавних, регіональних та місцевих соціально-економічних і технологічних програм, відтворює процеси на макро- й мікроекономічному рівнях. Водночас держава повинна створювати сприятливий інвестиційний клімат з метою ширшого залучення, поряд з внутрішніми, іноземних інвесторів на взаємовигідних засадах.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Інвестування за межі України може здійснюватись у вигляді майнових цінностей та грошових коштів. Роз­глянемо кожен з цих видів інвестування окремо.

Резиденти можуть інвестувати майнові цінності за межами України з метою:

• внесення до статутних фондів підприємств, створе­них за кордоном;

• закріплення за філіалами, представництвами й ін­шими відокремленими підрозділами для виконання по­кладених на них завдань.

Інвестиції за кордон можуть здійснюватися у вигляді майнових прав та майна, крім сировини, комплектуючих ви­робів і запасних частин, товарів народного споживання, а також таких, які відповідно до чинного законодавства від­несено до високоліквідних і стосовно експорту яких пере­дбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим.

Будь-які майнові цінності оцінюються в іноземній кон­вертованій валюті за цінами на міжнародних ринках.

Інвестування майнових цінностей за межами України підлягає ліцензуванню.

Видачу індивідуальних ліцензій на проведення такого інвестування здійснює Міністерство зовнішніх еконо­мічних зв'язків і торгівлі України.

Продаж майнових цінностей, що були інвестовані, є експортом товарів. Виручка в іноземній валюті, одержана в результаті їх продажу, підлягає зарахуванню на рахунки резидентів в уповноважених банках у строки виплати за­боргованості, що зазначені в контрактах, але не пізніше як через 90 днів з моменту підписання акта або іншого до­кумента, що засвідчує продаж цінностей.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р. № 229 затверджено Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами май­нових інвестицій за межами України.

Видачу індивідуальних ліцензій здійснює МЗЕЗторг.

Для отримання індивідуальної ліцензії резиденти по­дають до МЗЕЗторгу такі документи:

• лист-звернення з обгрунтуванням необхідності здій­снення майнових інвестицій за межами України;

• нотаріально засвідчену копію свідоцтва про дер­жавну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у разі, якщо юридична або фізична особа є такою;

• нотаріально засвідчену копію установчих документів юридичної особи (статуту, установчого договору, поло­ження);

• згоду відповідних органів державної виконавчої вла­ди чи іншого уповноваженого органу, якщо за межі Ук­раїни інвестується майно, що перебуває у державній власності;

• довідку банківської установи, в якій відкрито раху­нок резидента;

• документ, що підтверджує вартість майнових цін­ностей в іноземній конвертованій валюті на основі цін міжнародних ринків;

• розрахунок термінів, необхідних для реалізації майно­вих інвестицій за межами України;

• документ, що підтверджує внесення плати за видачу індивідуальної ліцензії;

• документи, що свідчать про реєстрацію (створення) підприємства, філіалу, представництва, іншого відокрем­леного підрозділу в країні місцезнаходження (витяг з тор­говельного, банківського, судового реєстру тощо) та їх ус­тановчі документи (статут, установчий договір, положен­ня тощо). Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульській установі України, якщо між­народними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначені документи можуть бути та­кож завірені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС.

Підставою для відмови у видачі індивідуальної лі­цензії є:

• подання документів, що свідчать про намір рези­дента здійснити майнову інвестицію, яка не може бути предметом інвестування (у вигляді сировини, комплек­туючих виробів і запасних частин, товарів народного спо­живання, а також таких, які відповідно до чинного зако­нодавства віднесено до високоліквідних та стосовно екс­порту яких передбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим);

• виявлення в поданих документах недостовірної ін­формації;

• невідповідність поданих документів вимогам законо­давства України;

• порушення проти заявника справи стосовно бан­крутства;

• заборона або обмеження щодо іноземних інве­стицій, передбачені законодавством країни, куди мають інвестуватися майнові цінності.

За видачу індивідуальної ліцензії справляється плата, розмір якої визначається МЗЕЗторгом за погодженням з Мінфіном.

Термін дії індивідуальної ліцензії визначається МЗЕЗ­торгом, виходячи з термінів, необхідних для здійснення майнових інвестицій за межами України.

Митне оформлення майнових цінностей, що інве­стуються за межами України, здійснюється лише за наяв­ності індивідуальної ліцензії, виданої МЗЕЗторгом.

Державна митна служба щоквартально подає Націо­нальному банку України, відповідним уповноваженим банкам, МЗЕЗторгу, Мінстату та Державній податковій адміністрації відомості стосовно оформлення митних дек­ларацій за виданими ліцензіями.

Резиденти, що отримали ліцензію на інвестування майнових цінностей за межами України, зобов'язані здійснити декларування майнових цінностей шляхом по­дання до Національного банку повідомлення про фактич­но інвестовані майнові цінності згідно з умовами наданої резиденту індивідуальної ліцензії за встановленою ним формою. Другий примірник повідомлення з відповідною відміткою Національного банку подається резидентом МЗЕЗторгу.

Резиденти, що інвестують майнові цінності за межами України, подають Державній податковій адміністрації де­кларацію про всі одержані в результаті інвестування над­ходження на їх користь в іноземній валюті. Форма декла­рації та терміни її подання встановлюються Державною податковою адміністрацією. Другий примірник декларації з відповідною відміткою Державної податкової адміні­страції резидент подає до МЗЕЗторгу.

Контроль за ефективністю використання інвестованого за межами України майна здійснює власник чи уповноваже­ний ним орган відповідно до законодавства України.

При цьому контроль за ефективністю використання державного майна, інвестованого за межами України з метою закріплення за філіями, представництвами, іншими відокремленими підрозділами підприємств, здійснюється цими підприємствами та відповідними органами, до сфери управління яких вони належать; внесення до статутних:

фондів підприємств, створених за кордоном, — відповідно Фондом державного майна, центральними органами дер­жавної виконавчої влади чи іншими органами, уповнова­женими здійснювати функції з управління державним майном.

Порядок використання валютних коштів, які надхо­дять резидентам від інвестування майнових цінностей за межами України, регулюється валютним законодавством України.

Здійснення інвестицій за межі України у вигляді гро­шових коштів регулюється Національним банком України.

Згідно з п. 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Національний банк України вста­новлює порядок надання індивідуальних ліцензій на здійс­нення інвестицій за кордон.

Для розгляду клопотань резидентів про одержання індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон, вони подають до регіональних управлінь Національного банку України наступні документи:

• лист-звернення на ім'я Голови Правління Націо­нального банку України з зазначенням мети та суми інве­стиції;

• нотаріально завірену копію Свідоцтва про реєстра­цію резидента-юридичної особи;

• нотаріально завірені копії Статуту та Установчого договору резидента-юридичної особи з доповненнями та змінами, зареєстрованими у встановленому порядку;

• нотаріально завірене Свідоцтво про реєстрацію резидента-фізичної особи як підприємця;

• згоду відповідного міністерства або відомства та здійснення резидентом інвестиції за кордон (для держав­них підприємств та організацій);

• висновок регіонального підрозділу валютного кон­тролю Національного банку України та податкової інспек­ції стосовно відсутності порушень резидентом діючого на Україні валютного і податкового законодавства.

Легалізовані документи:

• копію свідоцтва про реєстрацію нерезидента у країні інвестицій;

• копію Статуту та Установчого договору підприєм­ства нерезидента;

• копію законодавства конкретної країни про режим іноземних інвестицій;

• довідку уповноваженого банку щодо наявності ва­лютного рахунку резидента та наявності заявленої суми власних коштів на ньому для здійснення інвестиції;

• нотаріально завірену довідку аудиторської організації про фінансовий стан резидента на останню звітну дату;

• розрахунки валютної окупності (економічне обгрун­тування проекту);

• довідку уповноваженого банку про назву банку не­резидента та його місцезнаходження, реквізити розрахункового рахунку, на який здійснюється переказ валют­них коштів.

У випадку придбання за кордоном будь-яких майнових прав (в тому числі акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній валюті) та прав інтелектуальної власності, рези­денти додатково подають до регіональних управлінь Націо­нального банку України легалізовані відомості про:

• власників, а також щодо правового статусу майнових прав і прав інтелектуальної власності;

• емітентів цінних паперів, умови придбання та га­рантії забезпечення цінних паперів.

Підставами для відмови від видачі індивідуальної лі­цензії на здійснення інвестиції за кордон можуть бути:

• незадовільний фінансовий стан резидента;

• відсутність висновку або негативний висновок ре­гіонального управління Національного банку України;

• рішення відповідних органів (Міністерства еконо­міки України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України то­що) про неможливість або економічну чи геополітичну недоцільність здійснення інвестицій резидентами у кон­кретну країну;

• заборони або обмеження щодо іноземних інвестицій, передбачені діючим законодавством конкретної країни;

• відсутність у законодавстві країни інвестицій право­вих гарантій щодо недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;

• стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих країн світу;

• інші підстави, передбачені діючим законодавством України та нормативними документами Національного банку України.

Національний банк України визначає, що резиденти України можуть здійснювати інвестиції за межі України шляхом:

• участі у підприємствах, що створюються спільно з іноземними юридичними та фізичними особами;

• придбання частки у діючих іноземних підприємствах або придбання у власність діючих іноземних підприємств повністю;

• створення за кордоном підприємств, що повністю належать українським інвесторам, а також відкриття за кордоном філій та інших відокремлених підрозділів;

• придбання нерухомого і рухомого майна, інших май­нових прав, а також будь-яких прав інтелектуальної влас­ності;

• придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій, інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній валюті, за винятком цінних па­перів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину;

• в інших формах, які прямо не заборонені чинним за­конодавством України та країни інвестицій.

Резиденти України можуть здійснювати інвестиції за кордон з метою:

• створення спільних підприємств (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) та за умови одержання резидентом продукції цього підприємства (як­що існує потреба в такій продукції), гарантованості ринку збуту продукції СП за кордоном та використання цим СП української робочої сили;

• участі в розробці та експлуатації за кордоном сиро­винних родовищ для одержання необхідної Україні сиро­вини з використанням української робочої сили;

• створення спільних підприємств (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) з організації послуг (сервісних, транспортних тощо) та завоюванню рин­ків збуту високотехнологічної продукції України.

Ведучи мову щодо джерела фінансування інвестицій за межі України, необхідно зазначити, що резиденти Ук­раїни здійснюють інвестиції за кордон виключно за раху­нок власних коштів, зарезервованих та облікованих на рахунках бухгалтерського балансу для здійснення інве­стиції за кордон.Здійснення інвестицій за кордон за рахунок бюджет­них коштів дозволяється лише на підставі відповідної По­станови Верховної Ради України.Здійснення інвестицій за кордон за рахунок кредитів, одержаних від уповноважених та іноземних банків, інших резидентів і нерезидентів, забороняється.Здійснення резидентами України інвестицій за кордон (в тому числі на підставі доручень інших резидентів) по­требує одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Право на одержання індивідуальної ліцензії щодо здій­снення інвестиції за кордон мають резиденти України — юридичні особи, а також фізичні особи, які зареєстровані як підприємці згідно з Законом України «Про підприєм­ництво».

Усі види інвестицій в грошовій формі за кордон ( неза­лежно від суми інвестиції) повинні здійснюватися рези­дентами України у безготівковій формі, виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків у бан­ках країни інвестицій.

Усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток, дивіденди тощо ), одержані від здійс­нення інвестиційної діяльності за межами України, підля­гають зарахуванню на валютні рахунки резидентів в упов­новажених банках після сплати податків та інших зборів, які передбачені законодавством іноземної держави.

У разі сплати резидентами України податків та інших зборів у країні інвестицій, резиденти повинні подати до уповноваженого банку та податкової інспекції офіційне підтвердження відповідного органу країни інвестицій сто­совно суми сплачених податків та інших зборів.

Суми податків та інших зборів враховуються уповно­важеними банками лише у випадках здійснення вказаних платежів у країнах, що мають міждержавні угоди з Ук­раїною про запобігання подвійному оподаткуванню.

Порядок обов'язкового продажу валютних надход­жень, а також подальшого використання валютних кош­тів, що надходять резидентам України від здійснення ін­вестиційної діяльності за кордоном, визначається чинним валютним законодавством України.

Облік валютних коштів, що знаходяться за межами України у вигляді інвестицій, а також доходів (прибутку) від іноземних інвестицій, здійснюється резидентами на відповідних рахунках бухгалтерського балансу (консолі­дованого балансу).

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Національний банк України вста­новлює порядок надання уповноваженим банкам індиві­дуальних ліцензій на здійснення інвестицій за межі Ук­раїни.

Уповноважені банки можуть здійснювати інвестиції у грошовій формі за кордон шляхом:

1) відкриття банків та інших підприємств, установ, ста­тутний капітал яких повністю формується за рахунок коштів українських резидентів;

2) участі у діючих іноземних банках та інших під­приємствах, установах;

3) створення банків та інших підприємств, установ за кордоном спільно з нерезидентами — юридичними і фі­зичними особами;

4) відкриття за межами України філій, представництв та інших відокремлених підрозділів;

5) придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, банків, фірм тощо, деномінованих в іноземній валюті;

6) придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав, а також прав інтелектуальної власності;

7) інших форм, які прямо не заборонені діючим зако­нодавством України та країни інвестицій.

Здійснення інвестицій за кордон уповноваженими банками (в тому числі за дорученням інших резидентів та нерезидентів), потребує одержання індивідуальної ліцен­зії Національного банку України.

Клопотання уповноважених банків щодо здійснення ними інвестицій за кордон розглядаються лише за умови дотримання уповноваженими банками встановлених На­ціональним банком України економічних нормативів ре­гулювання діяльності комерційних банків.

Уповноважені банки можуть відкривати за межами України банки і філії та приймати участь в іноземних бан­ках, підприємствах, установах лише за умови повної спла­ти заявленого статутного фонду та реєстрації його в Національному банку України.

Загальна сума внесків уповноваженого банку до статут­них фондів банків та інших підприємств за межами України не може перевищувати 10 відсотків його власних коштів.

Уповноважені банки для одержання індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон мають по­давати до Національного банку України певні документи:

Для відкриття банків та інших підприємств за межами України:

• лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо відкриття банку чи іншого підприємства за кордоном;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо відкриття банку чи іншого підприємства за кордоном;

• клопотання регіонального управління Національ­ного банку України;

• нотаріально завірену довідку аудиторської орга­нізації щодо фінансового стану уповноваженого банку на останню звітну дату. Легалізовані документи:

• копію реєстраційних документів банку чи іншого підприємства, установи, що відкривається за кордоном;

• копії Статуту та Установчого договору банку або іншого підприємства, установи, що відкривається за кор­доном;

• копію законодавства конкретної країни стосовно по­рядку відкриття підприємств за участю іноземних юри­дичних осіб. Для відкриття за межами України філій банків:

• лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо відкриття філії за кордоном;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо відкриття філії;

Нотаріально завірені документи:

• положення про філію уповноваженого банку;

• довіреність керівникам філії на здійснення операцій;

• клопотання регіонального управління Національ­ного банку України;

• нотаріально завірену довідку аудиторської орга­нізації щодо фінансового стану уповноваженого банку на останню звітну дату;

• легалізовану копію законодавства конкретної країни щодо порядку відкриття філій іноземних юридичних осіб. Для участі уповноваженого банку у капіталі іноземного банку або іншого іноземного підприємства:

• лист-клопотання керівництва уповноваженого банку щодо участі у капіталі іноземного банку чи іншого іно­земного підприємства;

• копію протоколу рішення компетентного органу уповноваженого банку щодо участі у капіталі іноземного банку чи іншого іноземного підприємства;

• легалізовані копії реєстраційних та установчих до­кументів іноземного банку чи іншого іноземного підпри­ємства;

• клопотання регіонального управління Національ­ного банку України;

• нотаріально завірені та легалізовані довідки ауди­торських організацій щодо фінансового стану уповнова­женого банку та іноземного банку (підприємства) на ос­танню звітну дату;

• висновок щодо фінансового стану іноземного банку (підприємства) подається однією з аудиторських органі­зацій, яка визнана Національним банком України як така, що має право здійснювати аудиторську перевірку діяль­ності нерезидентів — юридичних та фізичних осіб.

• легалізовану копію законодавства конкретної країни щодо, порядку участі іноземних юридичних осіб у капіталі банків і підприємств.

У випадках, коли законодавство конкретної країни пе­редбачає подання інших документів, нотаріально завірені копії цих документів додатково подаються до Націо­нального банку України (мовою країни інвестицій та завіреним текстом українською мовою).У випадку придбання уповноваженим банком за кордо­ном і в Україні будь-яких майнових прав (в тому числі акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних дер­жав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній ва­люті) та прав інтелектуальної власності, до Національного банку України подаються легалізовані відомості стосовно:

1) емітентів цінних паперів, умови придбання та га­рантії забезпечення цінних паперів;

2) власників і щодо правового статусу майнових прав і прав інтелектуальної власності.

Підставами для відмови від видачі індивідуальної ліцензії можуть бути:

1) незадовільний фінансовий стан уповноваженого банку;

2) невідповідність документів, поданих уповноваже­ним банком, вимогам чинного законодавства України та нормативних документів Національного банку України;

3) порушення або можливе порушення у зв'язку з інвестицією встановлених Національним банком України економічних нормативів регулювання діяльності комер­ційних банків;

4) невиконання вимог Національного банку України щодо забезпечення функцій банківського нагляду за опе­раціями своїх клієнтів;

5) рішення відповідних органів (Міністерства еко­номіки України, Міністерства закордонних справ Украї­ни, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України тощо) щодо неможливості чи економічної та геополітичної недоцільності здійснення уповноваженими банками інвестицій у конкретну країну;

6) заборони або обмеження щодо іноземних інве­стицій, передбачені діючим законодавством країни інвес­тицій;

7) відсутність у законодавстві країни інвестицій право­вих гарантій щодо недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;

8) стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих країн світу;

9) інші підстави, передбачені чинним законодавством України та нормативними документами Національного банку України.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. за № 15—93. Національний банк України надає індивідуальні ліцензії на відкриття резидентами Украї­ни рахунків у іноземній валюті. Національний банк України, відповідно до положень Декрету встановлює порядок отри­мання та перереєстрації ліцензій на відкриття резидентами України рахунків в іноземних банках.

Пошук ефективного правового регулювання відно­син між державами, що приймають інвестиції та дер­жавами, що надають інвестиції, породив багато склад­них проблем.Так, важливе значення має визначення відмінностей між дією держави (Actaimperii) та дією громадянина (Actagestionis) для того, щоб юридичні та фізичні особи могли в судах інших держав вимагати від держави, що приймає інвестиції, виконання її зобов'язань.

Існує також проблема визначення застосовуваного права у відносинах між приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування капіталу примушували держави при виникненні спорів зверта­тися в ряді випадків до міжнародного права. Ця тен­денція в останній час знайшла своє закріплення у бага­тосторонньому договорі, яким є Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів (Вашінгтонська кон­венція) 1965 p.

Наступна проблема пов'язана із можливістю виз­нання за деякими категоріями інвесторів статусу суб'єктів міжнародного права. В науці міжнародного права існує немало спроб аргументувати доцільність розширення кола суб'єктів міжнародного права, вклю­чивши до їх числа, зокрема транснаціональні корпо­рації, діяльність яких містить деякі елементи міжнарод­ної правосуб'єктності.

Велику увагу привертає і проблема націоналізації іноземних інвестицій. На даний час не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює ці питан­ня. Є дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що ма­ють відношення до цього предмету, але не містять чіт­ких рекомендацій. Це резолюція 1803 (XVII) від 14 груд­ня 1962 р. «Про невід'ємний суверенітет над природни­ми ресурсами» і резолюція 3201 (s-VI) від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». Спільним для вказаних резолюцій є підтвердження су­веренітету прав держав над своїми природними ресур­сами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, вклю­чаючи договори про іноземні інвестиції, що певною мірою протирічать один одному.

2. ПРОБЛЕМИ ВСТАНОВ­ЛЕННЯ ПРАВОВИХ ГАРАНТІЙ ЗАХИСТУ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Іноземні інвестори, не відчуваючи себе достатньою мірою захищеними нормами внутрішньодержавного права, від­дають перевагу укладенню додаткових угод із відпо­відними стабілізуючими положеннями, а також прагнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Держави, що імпортують капітал, протягом довгого часу без великого бажання зверталися до такого способу ви­рішення спорів, роблячи переважно наголос на гарантіях захисту своїх інвестицій з боку національних законів приймаючих держав. Оскільки ці закони постійно змі­нюються, в цілому зберігається нестабільність правового регулювання захисту іноземних інвестицій. Тому на між­народному рівні необхідно створити таку систему, за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином захищені.

Ще однією важливою проблемою міжнародно-право­вого регулювання іноземного інвестування, практичне вирішення якої на сьогодні значно ускладнене, є пробле­ма виконання державою рішень міжнародного арбі­тражу з інвестиційних спорів. Вашінгтонська конвенція 1965 p. встановлює обов'язковий характер всіх арбітраж­них рішень, залишаючи національним законам учасників конвенції вирішення проблеми їх виконання Однак, оскільки законодавство багатьох країн визнає імунітет інших держав, в тому числі у відношенні до їх майна, то практично неможливо одній державі приймати такі рі­шення проти іншої держави.

Особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є те, що в міжнародних кон­венціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції», що по­в'язано із нерівномірністю та непередбачуваністю роз­витку світових господарських відносин. Поняття «ін­вестиції» визначається, як правило, в національних за­конах держав, які потім можуть використовуватися у разі необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нор­мативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах національних пра­вових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та ба­гатосторонніх угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є Вашінгтонська конвенція 1965 p. і Сеульська конвеція 1985 p.

В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно розглядати як підтвердження волі сто­рін при укладенні контракту. Держава та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини. Після цієї стадії не до­пускається відмова від виконання сторонами своїх зо­бов'язань з даного контракту, включаючи висування пре­тензій, що базуються на імунітеті держав.В науці існує три погляди на вказану проблему.Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб'єктами міжнародного публічного права та приватни­ми особами, застосовується міжнародне право.

Другий виходить з того, що, оскільки приватні особи не є суб'єктами міжнародного публічного права, то в да­ному випадку національний закон повинен застосовува­тися замість міжнародного публічного права.І третій погляд передбачає, що для сприяння еконо­мічному розвитку держав не слід дотримуватись якоїсь однієї позиції. При цьому, виришення цього питання за­лежить від конкретних обов'язків сторін. Іншими слова­ми, сторони самі повинні вказати на свою волю при укла­денні такого контракту. І саме в цьому полягає суть Вашінгтонської конвенції 1965 p., тобто третій погляд є найбільш прийнятним.Для вдосконалення міжнародно-правового регулюван­ня іноземного інвестування доцільно підвищувати роль дво- та багатосторонніх інвестиційних угод, спрямованих на захист іноземних інвестицій. Саме такі угоди можуть в сучасних умовах забезпечити найбільшу стабільність і пе­редбачуваність світових господарських зв'язків. Укладен­ня дво- та багатосторонніх угод щодо сприяння та захист іноземних інвестицій обумовлено дією так званих «інве­стиційних ризиків». При цьому вони можуть мати харак­тер комерційних і некомерційних (політичних) ризиків. Необхідно зазначити, що систему правових гарантій від інвестиційних ризиків можна поділити на дві системи. Перша забезпечує правовий захист відповідно до норм національного законодавства. Друга включає в себе захо­ди міжнародно-правового характеру, що базуються на дво- та багатосторонніх угодах.У зв'язку із вищезазначеним у міжнародному праві сформувалася доктрина суброгації в сфері інвестиційного регулювання. Її суть полягає в тому, що право вимоги відшкодування шкоди переходить до держави, яка страхує інвестиції свого суб'єкта господарської діяльності в іншій державі. Зазначене право може перейти також до Багато­стороннього агентства за гарантіями інвестицій згідно із Сеульською конвенцією 1985 p. Важливою перевагою цієї доктрини є і те, що вона дає можливість державі від імені своїх громадян подавати до міжнародного арбітражу по­зови проти інших держав.

На сьогодні реально існує необхідність реалізації в за­конодавстві України низки положень, які узгоджувалися б з міжнародно-правовими стандартами з питань захисту права власності іноземних інвесторів. Кроком в цьому на­прямі повинно стати приєднання України до Вашинг­тонської конвенції 1965 р. «Про порядок розв'язання ін­вестиційних спорів між державами та іноземними особа­ми»' та Сеульської конвенції 1985 р. «Про заснування Ба­гатостороннього Агентства по гарантіям інвестицій»2, які розроблені й успішно діють під егідою Міжнародного банку реконструкції і розвитку, а також до конвенцій та низки інших міжнародних угод, що регулюють діяльність в області іноземного інвестування.Організація економічного співробітництва та роз­витку (ОЕСР) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), зацікавлені в правовому вирішенні проблеми захисту іноземних інвестицій, протягом декількох десятиліть намагалися вирішити дану про­блему в загальному плані. Так, у 1959 p. був розробле­ний Проект конвенції про інвестиції за кордоном, відомий як Проект АБС-Шоукросса. Цей Проект пере­дбачав можливість дипломатичного захисту державою-експортером капіталу своїх інвесторів. В 1967 р. в рам­ках ОЕСР був підготовлений Проект конвенції щодо захисту іноземної власності, в якому пропонувалося розглядати дипломатичний захист майна та майнових прав іноземних інвесторів як загальноприйнятий прин­цип міжнародного права.

Проте зазначені проекти не отримали підтримки з бо­ку держав-імпортерів капіталу, оскільки на їх думку, таке вирішення проблеми захисту іноземних інвестицій є втру­чанням у внутрішні справи держави, порушенням її суве­ренітету.

Внаслідок вищезазначеного, ОЕСР та МБРР почали вирішувати питання захисту іноземних інвестицій за до­помогою міжнародних угод. У 1962 p. з'явився розробле­ний МБРР проект «Багатостороння система страхування інвестицій». У 1963 р. ОЕСР підготувала пропозиції сто­совно створення міжнародної корпорації по гарантіям інвестицій. Одночасно нею було представлено проект ба­гатосторонньої міжнародної угоди щодо гарантії та захис­ту інвестицій. У 1966 р. МБРР підготував проект угоди що­до міжнародного агентства зі страхування інвестицій. Для того, щоб реалізувати всі ці проекти у Сеульській Кон­венції 1985 p., необхідно було знайти такі правові норми, які б однаково робили зацікавленими в участі в міжна­родній конвенції країн-експортерів капіталу та країн-імпортерів капіталу. Зацікавленість останніх стимулювала їх участь у витратах, що стосувалися страхування інозем­них інвестицій і водночас стримувала ці держави від вжи­вання заходів репресивного характеру у відношенні до іноземних інвесторів.

Першою міжнародною конвенцією, у відношенні до якої вдалося досягнути загальної згоди, стала конвенція щодо вирішення інвестиційних спорів. Конвенція щодо порядку вирішення інвестиційних спорів і конвенція що­до створення міжнародної системи страхування інозем­них інвестицій є єдиними чинними конвенціями в сфері захисту іноземних інвестицій.

Основною метою Вашінгтонської конвенції 1965 p. «Про порядок вирішення інвестиційних спорів між дер­жавами та іноземними особами» (далі — Вашінгтонська конвенція) є заснування Міжнародного центру з урегу­лювання інвестиційних спорів (далі — Центр), до компе­тенції якого відноситься розгляд інвестиційних спорів. Положення зазначеної конвенції можна поділити на дві групи: норми, що визначають правовий статус Центру як міжнародної організації та норми, що регулюють порядок розгляду інвестиційних спорів.

Висновки

Отже, особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є те, що в міжнародних кон­венціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції», що по­в'язано із нерівномірністю та непередбачуваністю роз­витку світових господарських відносин. Поняття «ін­вестиції» визначається, як правило, в національних за­конах держав, які потім можуть використовуватися у разі необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нор­мативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах національних пра­вових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та ба­гатосторонніх угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є Вашінгтонська конвенція 1965 p. і Сеульська конвеція 1985 p.

В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно розглядати як підтвердження волі сто­рін при укладенні контракту. Держава та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини. Після цієї стадії не до­пускається відмова від виконання сторонами своїх зо­бов'язань з даного контракту, включаючи висування пре­тензій, що базуються на імунітеті держав.

В науці існує три погляди на вказану проблему.

Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб'єктами міжнародного публічного права та приватни­ми особами, застосовується міжнародне право.

Другий виходить з того, що, оскільки приватні особи не є суб'єктами міжнародного публічного права, то в да­ному випадку національний закон повинен застосовува­тися замість міжнародного публічного права.

І третій погляд передбачає, що для сприяння еконо­мічному розвитку держав не слід дотримуватись якоїсь однієї позиції. При цьому, виришення цього питання за­лежить від конкретних обов'язків сторін. Іншими слова­ми, сторони самі повинні вказати на свою волю при укла­денні такого контракту. І саме в цьому полягає суть Вашінгтонської конвенції 1965 p., тобто третій погляд є найбільш прийнятним.

Для вдосконалення міжнародно-правового регулюван­ня іноземного інвестування доцільно підвищувати роль дво- та багатосторонніх інвестиційних угод, спрямованих на захист іноземних інвестицій. Саме такі угоди можуть в сучасних умовах забезпечити найбільшу стабільність і пе­редбачуваність світових господарських зв'язків. Укладен­ня дво- та багатосторонніх угод щодо сприяння та захист іноземних інвестицій обумовлено дією так званих «інве­стиційних ризиків». При цьому вони можуть мати харак­тер комерційних і некомерційних (політичних) ризиків. Необхідно зазначити, що систему правових гарантій від інвестиційних ризиків можна поділити на дві системи. Перша забезпечує правовий захист відповідно до норм національного законодавства. Друга включає в себе захо­ди міжнародно-правового характеру, що базуються на дво- та багатосторонніх угодах.

Ідея будь-якого вкладення капіталу повинна обґрунтовуватися розрахунками ключового завдання: якою мірою майбутні доходи покривають нинішні (поточні) витрати? На це запитання мусить відповісти кожний інвестор — від приватної особи до держави.

Список використаних джерел

1. Стратегическойпланированиеинвестиционнойдеятельности. – М., 2000.

2. Анализэкономическойэффективности. – М., 2001.

3. Бирман Г., Шмидт С. Экономическийанализинвестиционныхпроцессов. М.: Юнити, 1997.

4. Под ред. Данилочкиной. Контроллингкакинструментуправленияфинансами. М.: Юнити, 1998.

5. В.В. Ковалев. Финансовыйанализ. Управлениекапиталом. Выборинвестиций. Анализотчетности. М.: Финансы и статистика, 1998.

6. Под ред. Терехина В. И. Финансовоеуправлениефирмой. М.: Экономика, 1998.

7. Норткотт Д. Принятиеинвестиционныхрешений. - М.: Банки и

биржи, ЮНИТИ, 1997. - 247 с.