Господарське право України - Щербина:Проблеми вдосконалення господарського законодавства

Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення господарської діяльності, яке включає, зокрема,

створення її законодавчої основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у формі законів), що визначають правовий статус суб'єктів господарювання та регламентують різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного господарського законодавства в Україні пов'язане з труднощами, спричиненими насамперед економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як основи економічної системи, директивного планування та принципу демократичного централізму в керівництві економікою. І хоч так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987 р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності із старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки ("Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні") одразу ж після набрання чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (передусім з Цивільним кодексом, робота над оновленням якого невиправдано затягується). Суперечності нового законодавства зі старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в господарських відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів підприємництва.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про селянське (фермерське) господарство", Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства", укази Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" та "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпорати-зації та приватизації" тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нормативних актів (як Це було з антимонопольним законодавством та законодавством про приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця у складне становище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричиняє невизначеність та очікування природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність зумовлена припиненням існування СРСР та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів державного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в господарському законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що загальносоюзне господарське законодавство містило ряд принципово важливих для правового регулювання господарської діяльності актів, не продубльованих республіками (Положення про поставки, Правила про договори підряду на капітальне будівництво тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків (насамперед з державами "близького зарубіжжя"), необхідність їхнього відновлення та зміцнення вимагає вирішення ще однієї проблеми - створення правової бази міждержавної господарської діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке в свою чергу має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про принципи зближення господарського законодавства держав - учасниць Співдружності, вчинену у Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами - учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює господарську діяльність у таких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині, що регулює господарську діяльність); законодавство про підприємства та підприємницьку діяльність, про порядок розгляду господарських спорів, антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про зовнішньоекономічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регулює митні правила і тарифи. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбутньому.

Крім зазначених об'єктивних факторів, певні труднощі в національному правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них - тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації господарського законодавства, форми та назви кодифікованого акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного, господарського та торгового законодавства. Висловлювані з цього приводу пропозиції зводяться в основному до трьох позицій: повного заперечення необхідності кодифікації господарського законодавства і прийняття нового Цивільного кодексу та Торгового кодексу як спеціального розділу цивільного

права; проведення системи заходів щодо розмежування предметів регулювання Цивільного, Господарського і Торгового кодексів, прийняття Цивільного та Господарського (Торгового) кодексів.

Зрозуміло, що таке розмаїття поглядів певною мірою стримує законодавчий процес, впливає на його зміст.

На стані господарського законодавства негативно позначається відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Законом України "Про підприємства в Україні". До цього Закону, який є одним з базових нормативних актів господарського законодавства, з часу його прийняття, вже більше сорока разів вносилися зміни. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до Закону України "Про підприємництво" вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийнятими в один день - 16 грудня 1993 p., причому три з цих законів мали однакову назву: "Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України "Про підприємництво". Всього ж до зазначеного Закону зміни і доповнення вносилися близько 50 разів.

У законотворчій діяльності слід також суворо додержуватися принципу правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері правового регулювання господарських відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами господарського управління та контролю. В юридичній літературі та у практиці нормотво-рення зазначені акти називаються відомчими нормативними актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм державного регулювання підприємницької (господарської) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулювання тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства права та його реалізація в механізмі правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як уже зазначалося, для впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було запроваджено державну реєстрацію Міністерством юстиції1 відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731, на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, які в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Практика державної реєстрації нормативних актів дає підстави позитивно оцінити заходи щодо недопущення до застосування відомчих нормативних актів, які не відповідають чинному законодавству як з точки зору створення правової бази ринкової економіки, так і з огляду на правовиховне та профілактичне значення відомчого господарського законодавства.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реєстрації опинилися певні нормативні акти Національної комісії регулювання електроенергетики, деяких інших центральних органів виконав-

чої влади. Далеко не завжди здійснюється державна реєстрація нормативних актів, що їх видають обласні державні адміністрації. Ці та інші упущення в українському законотворенні має врахувати парламент України та інші суб'єкти нормотворчого процесу, якщо ми, як правова держава, хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами господарювання.

Господарське право України - Щербина:Поняття суб'єкта господарського права

Поняття суб'єкта господарського права обгрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами господарського права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоч їхній правовий статус потребує детального дослідження.

Серед організацій - суб'єктів господарського права можна виділити: а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги; б) організації - споживачі результатів господарської діяльності; в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти господарського права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації - міністерства, відомства - визначені законом як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону України "Про власність", ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні").

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (на-

приклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом України "Про підприємництво" та своїм статутом.

Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що він має юридична відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарського права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображає вартість майна суб'єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках.

Правом власності і господарським законодавством щодо управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарського права має основану на" законі можливість набувати від свого ім,ені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарського права доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов'язків. Суб'єкти господарського права (крім підрозділів організацій та громадян-підприємців) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти господарського права - це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

Господарське право України - Щербина:Види суб'єктів господарського права

Господарське законодавство і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове становище.

Суб'єктів господарського права класифікують на види згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.

Враховуючи особливості функцій, господарське законодавство визначає правове становище таких суб'єктів господарського права, як: 1) підприємства та їхні структурні підрозділи; 2) об'єднання підприємств; 3) фінансові та посередницькі інститути; 4) громадяни-підприємці; 5) органи державної виконавчої влади в економіці. Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб'єктів господарського права.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація зумовлена тим, що підприємство є господарською організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку, який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну "підприємство" в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття "компанія" або "корпорація".

Суб'єктами господарської діяльності є також підрозділи підприємств (ст. 7 Закону України "Про підприємства в Україні") та інших господарських організацій. Вони створюються самими організаціями для певної господарської діяльності. Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.

Другим видом суб'єктів господарського права є об'єднання підприємств, що визначається як господарська організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами для спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Специфічним видом господарського об'єднання є промислово-фінансова

група. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб'єктів господарського права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що належать до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, - обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, що забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.

Такі акціонерні та інші господарські товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії, товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.

Четвертим видом суб'єктів господарського права є громадяни-підприємці (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства). Ці особи мають право здійснювати підприємницьку господарську діяльність у будь-яких організаційних формах за їх вибором (ст. 6 Закону України "Про підприємництво"). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.

П'ятим видом суб'єктів господарського права є органи влади і органи адміністративно-господарського управління та контролю. Згідно з Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. органи влади - це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади; органи адміністративно-господарського управління та контролю - це суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування;

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів може Утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції), які діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади. Урядові органи державного управління здійснюють: управління окремими підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції; регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб. До системи центральних органів виконавчої влади входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимоно-польний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України та ін.). Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

Господарське право України - Щербина:Завдання, права та обов'язки суб'єкта господарського права  

Кожен з видів суб'єктів господарського права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк - кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади - управлінську діяльність в економіці і т. ін. Правовою формою, в якій врегульовано завдання суб'єктів господарського права, є їхні статутні господарсько-правові акти - установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта господарського права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно із законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток - основний узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства (статті 1 і 18 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону України "Про підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому із своїх підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом.

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта господарського права виступають його права, захист яких гарантує

держава. Права суб'єктів визначаються господарським законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього

змісту.

Засновницькі права грунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник "може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності" (ст. 4 Закону України "Про власність"). Ця норма деталізована статтями 5 і 6 Закону України "Про підприємництво" та ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні". Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-пра-вової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власникові (власникам).

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти господарського права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган у порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органові управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

- самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;

- приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

- затверджувати положення про структурні підрозділи;

- формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначають статутні акти. Наприклад, підприємства - суб'єкти права колективної власності - мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший - це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерів товариства) або конференція. Виконавчі функції у таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною системою.

Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи державних підприємств (ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні"). Реалізуються повноваження трудового колективу згідно зі статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2-3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові права підприємств, господарських об'єднань врегульовано на підставі статей 20-30 і 37 Закону України "Про власність". До них можна віднести права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

- вести господарську та комерційну діяльність; бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;

- розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачено його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу;

- набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати і т. ін.

Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати заставні та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства;

одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу

та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом, зокрема акціонерні товариства - акції, облігації, інші підприємства - облігації.

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати (перезатверджувати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі господарювання закон зобов'язує підприємства:

- виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

- забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;

- вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;

- подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства;

- своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;

- не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб.

Суб'єкти господарювання мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону України "Про підприємництво" та ст. 31 Закону України "Про підприємства в Україні" зобов'язують їх:

o раціонально використовувати природні ресурси;

o охороняти довкілля від забруднення, іншого шкідливого впливу;

o своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.