Порядок приймання продукції по кількості та якості при виконанні договорів поставки.

Порядок приймання поставленої продукції детально врегульовано Інструкціями про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю № П-6 та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю № П-7.

Покупець (одержувач) продукції зобов'язаний здійснювати належним чином приймання продукції від органу транспорту, перевіряти збереження вантажу при перевезенні, зокрема: наявність на транспортному засобі пломб (вагоні, цистерні, автофургоні, трюмі судна), їх неушкодженість, відбитки на пломбах, стан вагону або контейнеру, наявність захисного маркування вантажу, цілісність тари; перевірити відповідність найменування вантажу та маркування на ньому тим відомостям, що були зазначені в транспортному документі. Завжди, коли при прийманні вантажу встановлюється факт пошкодження або псування продукції, невідповідність найменування та ваги вантажу або кількості місць тим даним, що зазначені в транспортному документі, а також у всіх випадках, коли це передбачено правилами, що діють на транспорті, має складатися комерційний акт. Приймання продукції здійснюється особами, які на це уповноважені керівником або заступником керівника підприємства-одержувача. Ці особи несуть відповідальність за дотримання правил приймання продукції.

Приймання продукції за кількістю здійснюється за транспортними та супроводжувальними документами (рахунку-фактурі, специфікації, опису, пакувальним ярликам тощо) постачальником. Якщо при прийманні виявляється недостача, одержувач повинен призупинити приймання, вжити заходів щодо зберігання продукції та скласти акт, який підписується особами, що здійснювали приймання. Після цього викликати представника постачальника для спільного продовження приймання та складання двостороннього акта. Складений двосторонній акт затверджується керівником підприємства-одержувача. Претензія у зв'язку з недостачею продукції повинна бути направлена постачальнику не пізніше 10 днів після складення акта;

36. Поняття, правові засади та порядок здійснення роздрібної торгівлі.

Окрім ГК, порядок заняття торговельної діяльності регулюється законами України від 12.05.1991 р. «Про захист прав споживачів» від 06.07.1995 р. «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі громадського харчування та послуг» від 24.02.1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» із наступними доповненнями, підзаконними актами Кабінету Міністрів України, Міністерств економіки, фінансів внутрішніх справ, Державної податкової адміністрації.

Умови заняття торгівельної діяльності, основні вимоги до торговельно-виробничої мережі і торговельного обслуговування населення встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. №833 Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування населення (надалі – Порядок). Торгівля в даному випадку розглядається як вид господарської діяльності, яка забезпечує перехід товарної маси із сфери виробництва до споживача.

Для провадження торговельної діяльності суб’єкт господарювання може мати роздрібну, дрібно роздрібну торговельну мережу та мережу закладів ресторанного господарства (ресторани, кафе, кафетерії тощо).

Торговельними об'єктами є: магазин, який може бути: за товарною спеціалізацією – продовольчим, непродовольчим, змішаним; за товарним асортиментом – універсальним, спеціалізованим, вузькоспеціалізованим, комбінованим; за методом продажу товарів – з індивідуальним обслуговуванням, самообслуговуванням, торгівлею за зразками або через торговельні автомати; павільйон; кіоск, ятка; палатка, намет; лоток, рундук; склад товарний; крамниця-склад, магазин-склад. До них також відноситься заклад ресторанного господарства розміщується у спеціально призначеному та обладнаному приміщенні.

Суб'єкти господарювання повинні забезпечити: відповідність приміщення (місця) для провадження діяльності у сфері торгівлі і ресторанного господарства необхідним санітарним нормам, а технічного стану приміщення (місця), будівлі та устаткування – вимогам нормативних документів щодо зберігання, виробництва та продажу відповідних товарів, а також охорони праці; наявність на видному та доступному місці куточка покупця, в якому розміщується інформація про найменування власника або уповноваженого ним органу, книга відгуків та пропозицій, адреси і номери телефонів органів, що забезпечують захист прав споживачів; розміщення торговельного патенту, ліцензії відповідно до встановлених законодавством вимог; продаж товарів згідно з установленими правилами і нормами.

Суб'єкт господарювання самостійно вирішує питання забезпечення торговельних приміщень (місць) обладнанням (холодильним, підйомно-транспортним, ваговимірювальним тощо), реєстраторами розрахункових операцій відповідно до законодавства та нормативних документів.

Режим роботи торговельного об'єкта та закладу ресторанного господарства встановлюється суб'єктом господарювання самостійно, а у випадках, передбачених законодавством, за погодженням з органами місцевого самоврядування.

Обслуговування окремих категорій громадян, яким згідно із законодавством надаються відповідні пільги, як правило, здійснюється в спеціально відведених торговельних приміщеннях (відділах, секціях).

Продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі ресторанного господарства, здійснюється суб'єктом господарювання за цінами, що встановлюються відповідно до законодавства.

Ціна товари і продукцію зазначаються на ярликах (цінниках) або у покажчиках цін, у сфері ресторанного господарства – на ярликах (цінниках) на закуплені товари та у прейскурантах і меню на продукцію, виготовлене у ресторані.

Суб'єкт господарювання зобов’язаний: надавати споживачеві у доступній формі необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про товари; усіляко сприяти споживачеві у вільному виборі товарів і додаткових послуг, на його вимогу провести перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни товарів з наданням йому контрольно-вимірювальних приладів, документів, які підтверджують якість, безпеку, ціну товарів; перевірити справність виробу, продемонструвати, за можливості, його роботу та ознайомити споживача з правилами користування; забезпечити приймання, зберігання і продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі ресторанного господарства, відповідно до законодавства.

Вимоги споживача до якості, безпеки та обміну товарів задовольняються суб'єктом господарювання відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».

Суб'єкт господарювання зобов'язаний: забезпечити наявність у працівників, що здійснюють продаж продовольчих товарів, особистих медичних книжок установленого зразка, організацію і своєчасність проходження ними медичних оглядів та контроль за допуском їх до роботи за наявності необхідного медичного висновку. Медичні книжки пред'являються на вимогу працівників санітарно-епідеміологічної служби. Він також повинен мати журнал реєстрації перевірок установленого зразка, в якому особи, що їх проводять, роблять відповідні засоби.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм і суб’єктів господарських правовідносин, реалізація товарів відбувається відповідно договорів купівлі-продажу в оптовій та роздробній торгівлі відповідно до ЦК і ГК.

37. Порядок поставки для державних потреб та закупівель за державні кошти.

До планованих договорів поставки слід віднести насамперед державні контракти на поставку продукції для пріоритетних державних потреб, що укладають­ся на підставі державних замовлень. Порядок укладання та особливості змісту державних контрактів визначаються Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб». Державними замовниками висту­пають Верховна Рада України, органи державної виконавчої влади, а також дер­жавні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укла­дати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відпо­відно до умов укладеного державного контракту.

Проте засади виконання державного замовлення можуть бути різними - обов’язковими та добровільними. Відповідно до пункту 8 статті 2 цього Закону для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або переважно на державній власності (державні комерційні та казенні підприємства, держав­ні акціонерні товариства, акціонерні товариства, контрольний пакет акцій яких належить державі, орендні підприємства, що функціонують на орендованому ці­лісному майновому комплексу державного підприємства чи його структурного підрозділу), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлен­ня не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. У разі необґрунтованої відмови виконавця державного замовлення від укладення дер­жавного контракту на поставку продукції для державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» виконавець може бути приму­шений до укладення державного контракту за рішенням суду.

Інші суб'єкти господарювання (тобто такі, що не підпадають під названі кате­горії виконавців державного замовлення, для яких останнє є обов'язковим) мо­жуть добровільно, у визначеному законом порядку (зазвичай на конкурентних засадах) виконувати державне замовлення на підставі державних контрактів.

Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням (ст. 183 ГК) полягає в тому, що:

• договір, що укладається на підставі державного замовлення, іменується державним контрактом;

• укладення договорів на підставі державного замовлення для певних суб'єктів господарювання (державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності) є обов'язковим, а для решти - добровільним;

• договори за державним замовленням укладаються між визначеними зако­ном суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти);

• укладення державного контракту за державним замовленням з підприєм­ствами, для яких він є обов'язковим, здійснюється в загальному порядку, передбаченому статтею 181 ГК з урахуванням особливостей, передбачених законодавством; у решті випадків - як правило, із застосуванням конку­рентних способів визначення виконавців, передбачених Законом «Про за­купівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб»;

• зміст державного контракту становлять господарські зобов'язання сторін щодо виконання державного замовлення;

• форма державного контракту - повна письмова (єдиний правовий доку­мент, що підписується обома сторонами);

• держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників;

• ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушен­ням господарського законодавства і тягне за собою негативні наслідки (в тому числі заходи відповідальності) для виконавця, який без належних під­став ухиляється від укладення договору; переддоговірні спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, вирішуються господар­ським судом;

• виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

38. Правове регулювання господарської діяльності з перевезення вантажів та її договірного забезпечення.

Відповідно до ч. 1 ст. 307 та ч. 1 ст. 909 ЦК України договором перевезення вантажу є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призна­чення в установлений законодавством чи договором строк та видати його упо­вноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Цей вид договорів укладається, як і інші господарські договори, в письмовій формі, до якої ставляться спеціальні вимоги. Так, згідно з ч. 2 ст. 307 ГК та ч. 3 ст. 909 ЦК України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується скла­денням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановле­ного транспортними кодексами (статутами). Перевізник зобов'язаний забезпечу­вати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

Сторони договору: перевізник і відправник, проте участь у виконанні договір­них зобов'язань (однією із зобов'язаних сторін) є отримувач вантажу - особа ви­значена відправником, яка може і не брати участі в укладенні договору перевезен­ня вантажу, проте повинна мати договірні відносини з відправником (скажімо, бути покупцем за договором поставки, укладеним з відправником).

Договір про перевезення вантажу є реальним (він вважається укладеним у момент здачі вантажу транспортній організації для перевезення), оплатним і дво­стороннім.

Особливості цього виду договору полягають не лише в його предметі, а й у на­явності інших специфічних ознак. Насамперед це особливий суб'єктний склад - однією зі сторін договору, яка виконує обов'язки перевізника, виступає особа (юридична, в окремих випадках - фізична) зі спеціальною правосуб'єктністю, що випливає із Закону України від 10 листопада 1994 року «Про транспорт». Відповідно до статті 6 цього Закону перевезення вантажів, надання інших тран­спортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються заліз­ницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами. Господарська діяльність суб'єкта з надання послуг виробничого характеру має ту особливість, що надання перелічених послуг складає зміст такої діяльності, є невіддільним від цієї діяльності. Таким чином, перевізником зазвичай є орган транспорту (залізниця, пароплавство, порт (пристань), автомобільне, авіаційне, дорожнє підприємство та організація), якому транспортними статутами та кодек­сами надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи. Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністер­ством транспорту та зв'язку України, іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено ст. ст. 12, 14 Господарського кодексу України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Здійснення перевезень (окремими видами транспорту) можливе й індивіду­альними підприємцями, які отримали відповідні ліцензії, сертифікати та дозволи (хоча перевезення значних вантажів на систематичній основі, на значні відстані та з використанням кількох видів транспорту більше відповідає можливостям тран­спортних підприємств, ніж індивідуальних підприємців, що пов'язано зі складніс­тю організації перевезень).

Транспортні кодекси та статути встановлюють специфічні вимоги до переві­зників на залізничному, повітряному, морському та внутрішньому водному тран­спорті, аналіз положень яких дозволяє визначити особливість правового статусу цих перевізників:

• повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання, влас­ник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію пові­тряного судна для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифікату експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень;

• перевізниками на залізничному транспорті вантажів є залізниці - статутні територіально-галузеві об'єднання, до складу яких входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і які, при централізова­ному управлінні здійснюють перевезення пасажирів і вантажів у визначе­ному регіоні транспортної мережі (ст. 1 Закону України «Про залізничний транспорт» від 04.07.1996 р.); в Україні функціонує 6 залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна;

• вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному тран­спорті є такий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морсько­го судна/судна внутрішнього плавання, який здійснює експлуатацію цьо­го судна для вантажних перевезень морськими або внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії;

• вантажним перевізником на автомобільному транспорті є суб'єкт господа­рювання (автотранспортне підприємство, індивідуальний підприємець), який на підставі отриманих ліцензій здійснює експлуатацію власних та/ або орендованих транспортних засобів (автомобілів) з метою перевезення вантажів.

У відносинах перевезення беруть участь також одержувачі вантажу - зазначе­ні у документі на перевезення вантажу юридичні чи фізичні особи, які за доручен­ням вантажовідправника отримують вантаж. Як правило, такі особи перебувають у договірних відносинах із відправником вантажу (купівлі-продажу, контрактації, поставки тощо).

39. Господарсько-правові умови здійснення капітального будівництва.

Відповідно до п. 2 Порядку державного фінансування капітального будівництва, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2001 p. N 1764 , капітальне будівництво – це процес створення нових, а також розширення, реконструкція, технічне переоснащення діючих підприємств, об'єктів виробничого і невиробничого призначення, пускових комплексів (з урахуванням проектних робіт, проведення торгів (тендерів) у будівництві, консервації, розконсервації об'єктів, утримання дирекцій підприємств, що будуються, а також придбання технологічного обладнання, що не входить до кошторису об’єктів).

Не визначивши поняття капітальне будівництво, в ч.1 ст. 317 ГК, визначені підрядні відносини у цій сфері. Зокрема, вони полягають у будівництві об’єктів виробничого та іншого призначення, підготовні будівельних ділянок, роботі з обладнанням будівель, роботі завершенням будівництва, прикладних та експериментальних досліджень і розробці тощо, які виконуються суб’єктами господарювання для інших суб’єктів або на їх замовлення, здійснюються на умовах підряду.

Відповідно до Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування» будівництва як складна комплексна діяльність, що спрямована на будівництво виробничого, соціально-побутового, культурного і духовного призначення, може відбуватися за наявності визначених законодавством умов.

Закони України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, тобто по суті закріплює основи здійснення капітального будівництва.

Згідно ст. 26 цього Закону суб’єкти містобудування зобов’язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об’єктів. Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об’єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів; 6) реєстрація права власності на об’єкт містобудування.

Згідно ст. 29 цього Закону фізична або юридична особа, яка подала до виконавчого органу сільської, селищної, міської ради заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати вихідні дані для проектування об’єкта будівництва. Вихідні дані повинні міститися у повному обсязі в загальнодоступній містобудівній документації на місцевому рівні. Основними складовими вихідних даних є:містобудівні умови та обмеження; завдання на проектування, що визначають обґрунтовані вимоги замовника до планувальних, архітектурних, інженерних і технологічних рішень та властивостей об’єкта містобудування, його основних параметрів, вартості та організації його будівництва і складаються з урахуванням містобудівних умов та обмежень, технічних умов.

Згідно ст. 31 Закону проектна документація на будівництво об’єктів розробляється у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури, з урахуванням вимог містобудівної документації та вихідних даних і дотриманням вимог законодавства, державних будівельних норм, стандартів і правил та затверджується замовником. До проектної документації на будівництво об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, а також об’єктів, які підлягають оцінці впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, додається оцінка існуючого чи передбачуваного впливу на стан навколишнього природного середовища.

Порядок затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи здійснюється згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 11 травня 2011 р. N 560 «Про затвердження Порядку затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи». Згідно п. 3 Постанови при дво- і тристадійному проектуванні проекти будівництва затверджуються на стадії проект та робочий проект і схвалюються на стадії технікоекономічне обґрунтування, техніко-економічний розрахунок та ескізний проект. В свою чергу, експертизу проводять експертні організації незалежно від форми власності, що відповідають критеріям, визначеним Міністерством будівництва та житлово-комунального господарства. Інформація про експертні організації, які відповідають критеріям, оприлюднюється зазначеним Міністерством на його офіційному сайті.

Згідно ст. 33 Закону наступним елементом порядку здійснення капітального будівництва є здійснення комплексної забудови території. Комплексна забудова території здійснюється з метою забезпечення реалізації громадських інтересів і спрямовується на попереднє проведення інженерної підготовки, спорудження зовнішніх інженерно-транспортних мереж, об’єктів соціальної сфери, житлових будинків, інших об’єктів будівництва, а також на благоустрій території. Комплексна забудова території може здійснюватися шляхом комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду одним або кількома інвесторами. Згідно ст. 37 Закону дозвіл на виконання будівельних робіт видається відповідними інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви. За наявності дозволу на виконання будівельних робіт отримання замовником та генеральним підрядником чи підрядником (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) інших документів дозвільного характеру для виконання будівельних робіт та видалення зелених насаджень у межах будівельного майданчика не вимагається.

Також під час будівництва об’єкта згідно із Законом «Про архітектурну діяльність» здійснюється авторський нагляд. Цей нагляд здійснюють архітектор – автор проекту, інші розробники проекту або уповноважені ними особи відповідно до законодавства та договору із замовником.

Згідно ст. 39 Закону здійснюється прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів.Так прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, що належать до I-III категорій складності, та об’єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об’єкта до експлуатації. Форма декларації про готовність об’єкта до експлуатації, порядок її подання і реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України. Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, що належать до IV і V категорій складності, здійснюється на підставі акта готовності об’єкта до експлуатації шляхом видачі інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

40. Правове регулювання договору підряду на капітальне будівництво.

За договором підряду на будівництво (капітальне будівництво) підрядник зобов'язується за завданням замовника на свій ризик виконати відповідно до за­твердженої проектної документації (інвестиційного проекту будівництва) та зда­ти йому в установлений договором підряду строк закінчені роботи (об'єкт будів­ництва), а замовник зобов'язується надати підряднику будівельний майданчик (фронт робіт), передати дозвільну документацію, а також затверджену в установ­леному порядку проектну документацію (у разі якщо цей обов'язок повністю або частково не покладено на підрядника), забезпечити своєчасність фінансування будівництва, прийняти від підрядника закінчені роботи (об'єкт будівництва) та оплатити їх.

За своїм предметом договір підряду на капітальне будівництво є універ­сальним договором. Він укладається на нове будівництво, на усі види реновації (реконструкцію, розширення, технічне переозброєння, капітальний ремонт), на консервацію об'єктів, на виконання передбачених проектно-кошторисною доку­ментацією комплексів робіт, пов'язаних із місцем знаходження об'єкта (сантех-монтаж, оздоблювальні, опоряджувальні, земляні роботи тощо).

Сторонами традиційного двостороннього договору є замовник і підрядник, а в багатосторонньому договорі можуть брати участь гаранти або поручителі (з боку замовника та/або з боку підрядника), проектні організації, постачальники устат­кування, кредитні установи, інжинірингові, страхові та інші організації.

Змістом договору підряду на капітальне будівництво є права та обов'язки його сторін, а також інші умови, що регулюють пов'язані з виконанням договірних зобов'язань питання.

Обов'язкові умови договору підряду на капітальне будівництво визначаються ч. 5 ст. 318 ГК України. До них відносяться: визначення предмета договору (види та обсяги будівельних і пов'язаних з ними робіт) та об'єкта, на якому або щодо якого здійснюватимуться ці ро­боти; строки початку та завершення будівництва (виконання робіт); вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт); права та обов'язки сторін; порядок матеріального, технічного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю якості робіт і матеріалів замовника; порядок прийняття об'єкта (робіт); порядок розрахунків за виконані роботи; умови про дефекти і гарантійні строки; страхування ризиків; фінансові гарантії; відповідальність сторін; порядок урегулювання спорів, пов'язаних з виконанням договору; підстави та умови зміни та розірвання договору.

Форма договору: повна письмова (як правило); можливість застосування Примірного договору підряду, затвердженого Міністерством регіонального роз­витку та будівництва (Мінрегіонбудом) України.

41. Види, особливість укладання та виконання біржових угод.

Під поняттям «біржова угода» у вузькому розумінні, підпадають винятково угоди, що укладаються на біржі, між членами біржі або брокерами, що діють із дорученням членів біржі, із приводу переходу прав і обов’язків, щодо біржового товару. Біржова угода – це договір, укладений між учасниками біржової торгівлі про взаємну передачу прав і обов’язків відносно біржових цінностей, допущених до обігу на біржі, вчинений учасниками біржової торгівлі в процесі проведення біржових торгів, і зареєстрований біржею відповідно законодавства й Правилами біржової торгівлі.

Необхідно відзначити, що до біржових договорів застосовуються норми Цивільного Кодексу України у частині, яка визначає поняття договору, вимоги до договору (глава 16 Цивільного кодексу України) та положення книги п'ятої «Зобов'язальне право», як у частині загальних положень про зобов'язання так і щодо договору купівлі-продажу (глава 54 Цивільного кодексу України).

Спеціальні правила щодо укладення договорів купівлі-продажу на біржі вста­новлюються статтями 278—282 ГК, законами України: «Про товарну біржу»; «Про цінні папери та фондовий ринок»; «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», а також іншими нормативно-правовими актами. Певні особливості щодо укладення договорів купівлі-продажу на біржі та їх виконання передбачаються у Правилах біржової торгівлі як основному доку­менті, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржо­вої торгівлі та розв'язання спорів з цих питань (ст. 281 ГК). Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.

Біржові угоди, що укладаються на товарній біржі, класифікуються за певними видами ознак. Однією з основних ознак, що характеризує біржову угоду, є об'єкт торгу. Це може бути як реальний товар, так і контракт, що дає право на володіння цим товаром або право на його укладення. Відповідно до цієї ознаки біржові угоди поділяють на дві групи: угоди з реальним товаром; угоди без реального товару.

Іншим різновидом угод з реальним товаром є форвардні, або строкові, контракти, тобто взаємна передача прав і обов'язків щодо реального товару з відстроченим терміном постачання. Такі угоди оформляються договором постачання.

Форвардний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) товари (цінні папери або кошти) у визначений час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укла­дення такого форвардного контракту.

До різновидів форвардних біржових контрактів, що не змінюють їх суті, але покликані знизити ступінь ризику контрагентів у біржовій торгівлі, належать такі угоди.

Угода із заставою - це договір, у якому один контрагент виплачує іншому контрагенту в момент його укладення суму, взаємовизначену договором між ними як гарантії виконання своїх зобов'язань. Застава може забезпечувати як інтереси продавця, так і інтереси покупця. Тому розрізняють угоди із заставою на купівлю та угоди із заставою на продаж.

Угода з премією - це договір, у якому один із контрагентів на підставі особливої заяви на певний день за встановлену винагороду (премію) одержує право зажадати від свого контрагента або виконання зобов'язань за договором, або цілком відмовитися від угоди.

Форвардні угоди мають ще один різновид - угоди з кредитом. Це угоди між брокером і клієнтом, згідно з якими брокер зобов'язується в обмін на товар, запропонований клієнтом, надати йому товар, що цікавить його. З цією угодою брокер звертається в банк, де одержує кредит на здійснення угоди. Використовуючи кредит, брокер купує на торгах товар, що цікавить клієнта, після цього одержує той товар, що його пропонував клієнт. Отриманий товар, як правило, дефіцитний, брокер самостійно продає його на біржі і повертає кредит банку.

Одним з видів біржових угод на строк є ф'ючерсні договори, предметом яких є стандартні біржові контракти на стандартизований товар з визначеним наперед строком виконання, але за ціною, встановленою на день укладення контракту. Ф’ючерсний договір – стандартний документ, що засвідчує зобов’язання продати або купити цінні папери, товари або кошти в певний час і на певних умовах у майбутньому з фіксацією ціни на момент виконання зобов’язань сторонами контракту.

Розглянемо один із основних та ефективних способів укладення біржових договорів – біржові торги.

Важливе значення щодо забезпечення належного рівня правового забезпечення біржових торгів мають положення Господарського кодексу України (далі - ГК України), де зокрема у ч.3 ст.281 отримало закріплення поняття «біржові торги». Вперше на законодавчому рівні було закріплено поняття біржових торгів, яке дає змогу визначити як загальні вимоги щодо біржових торгів, так й принципи їх проведення.

Згідно ст.281 ГК України біржові торги, визначаються як торги, що публічно і гласно проводяться в торгівельних залах біржі за участю членів біржі по товарах, допущених до реалізації на біржі, в порядку встановленому правилами біржової торгівлі. Настання певного правового результату, а саме укладання біржової угоди на біржі, таким способом як біржові торги можливо тільки за дотримання певних умов, закріплених у ч.3 ст.281 ГК України. Зокрема до таких умов слід віднести: 1) належний суб’єктний склад торгів (члени товарної біржі); 2) належний об’єкт торгів (товар, допущений до реалізації на біржі); 3) місце проведення торгів (торговельні зали біржі); 4) дотримання встановленого порядку проведення торгів, який визначається спеціальними нормативними актами (Правилами біржової торгівлі).

42. Правове регулювання договору про спільну господарську діяльність.

Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юри­дичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови цьо­го договору (у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, по­криття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови) визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Особливо ґрунтовно в ЦК (статті 1132-1143) регулюються відносини щодо спільної діяльності у формі простого товариства, відповідно до якого сторони (учас­ники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержан­ня прибутку або досягнення іншої мети.

Основними ознаками цього договору є:

1. об'єднання учасниками своїх вкладів для формування спільного майна, на базі якого здійснюється спільна діяльність: (а) вкладом учасника вважаєть­ся все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки; вклади учасників вважаються рів­ними за вартістю (якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин); грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками; (б) спільне майно учасників формується за рахунок вкладів учасників, виробленої у результаті спільної діяльності продукція та одержаних від такої діяльності плодів і доходів (якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом); (в) користуван­ня спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди - у порядку, що встановлюється за рішенням суду; (г) ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути до­ручено ними одному з учасників; (д) обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконан­ням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства;

2. ведення спільних справ учасників: (а) під час ведення спільних справ кож­ний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором про­стого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства; (б) у разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників; (в) рішення щодо спільних справ учасників прийма­ються учасниками за спільною згодою, якщо інше не встановлено договором простого товариства; (г) у відносинах із третіми особами повноваження учас­ника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства; при цьому учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин, щодо ведення спільних справ учасників, крім випадків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень; (д) учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ учасників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників пра­вочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтере­сах усіх учасників; учасники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування;

3. наявність у кожного учасника простого товариства права на інформацію (зокрема, ознайомлюватися з усіма документами щодо ведення спільних справ учасників);

4. спільні витрати та збитки учасників: порядок відшкодування витрат і збит­ків, пов'язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовле­ністю між ними; у разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно;

5. відповідальність учасників за спільними зобов'язаннями, пов'язаними із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності: учасники від­повідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від під­став їх виникнення;

6. розподіл прибутку: прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено до­говором простого товариства або іншою домовленістю учасників.

Сторони договору про спільну інвестиційну діяльність (іноземні інвестори та резиденти) мають право проводити розрахунки з резидентами в гривнях на тери­торії України за товари (роботи, послуги) без індивідуальної ліцензії Національ­ного банку України на розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах тор­говельного обороту у валюті України. Використання ж сторонами такого договору іноземної валюти з рахунку спільної діяльності на території України як засобу платежу потребує наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

43. Договір зберігання на товарному складі та його документальне оформлення.

За договором складського зберігання товарний склад (зберігач) зобов'язується за плату зберігати товар, пе­реданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Вважається, що письмова форма договору додержана, якщо його укладення та прийняття товару на склад посвідчені складськими документами. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, визнається публічним.

Товарний склад визнається складом загального кори­стування у випадках, коли із закону, інших нормативно-правових актів або виданого підприємницькій організації дозволу (ліцензії) випливає, що вона зобов'язана прийняти на зберігання товари будь-якого товароволодільця (елева­тори, холодильники,склади).

Товарний склад зобов'язаний здійснити за свій рахунок огляд товарів при прийнятті їх на зберігання для визначен­ня їх кількості та зовнішнього стану. Зберігач зобов'язаний надати й товароволодільцеві можливість огляду товарів або їх зразків (якщо зберігання здійснюється зі знеособленням), взяття проб та вжиття заходів, необхідних для забезпечен­ня схоронності товарів. Кожна зі сторін договору при по­верненні товару має право вимагати його огляду та пере­вірки якості. Втрати, пов'язані з оглядом речей, несе сторо­на, що зажадала їх огляду та перевірки.

Якщо при поверненні товару його не було спільно огля­нуто чи перевірено сторонами, заяву про нестачу або по­шкодження товару внаслідок неналежного зберігання має зробити товароволоділець у письмовій формі при одержанні товару, а щодо нестачі та пошкодження, які не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття товару, — про­тягом трьох днів після його одержання. Якщо немає заяви товароволодільця, вважається, що товар повернено складом відповідно до умов договору, коли товароволоділець не до­веде інше.

У цивільному праві відповідальність, як правило, настає за наявності вини особи, яка не виконала зобов’язання або виконала його неналежним чином. У зобов'язаннях за до­говором складського зберігання передбачається виняток із цього правила. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження товару, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі власти­вості товару, про які зберігач, приймаючи його на зберіган­ня, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. У науці цивільного права таку відповідальність називають підвищеною в тому ро­зумінні, що вона настає незалежно від вини зберігача.

Товарний склад на підтвердження прийняття товарів видає один із таких документів: 1) складську квитанцію; 2) просте складське свідоцтво; 3) подвійне складське свідоцтво.

Товар, прийнятий на зберігання за простим або по­двійним складським свідоцтвом, може бути предметом за­стави протягом строку зберігання товару шляхом застави відповідного свідоцтва. Подвійне складське свідоцтво скла­дається із двох частин: складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені один від одного.

Складське та заставне свідоцтво можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами. Утриму­вач складського та заставного свідоцтв має право розпо­ряджатися товаром, що зберігається на складі. Утриму­вач, який має лише складське свідоцтво, має право розпо­ряджатися товаром, але цей товар не може бути взятий зі складу до погашення кредиту, виданого за заставним сві­доцтвом. Просте складське свідоцтво видається на пре­д'явника.

Товарний склад видає товар утримувачеві складського та заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) не інакше, як в обмін на обидва свідоцтва разом. Утримува­чеві складського свідоцтва, який не має заставного свідо­цтва, але вніс суму боргу за ним, товар видається складом не інакше, як в обмін на складське свідоцтво та за умов надання разом із ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом.

Утримувач складського та заставного свідоцтва має пра­во вимагати видачі товару частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видають нові свідоцтва на това­ри, що залишилися на складі.

44. Договір контрактації.

Договір контрактації сільськогосподарської продукції (ст. 272-274 ГК Укра­їни, ст. 713 ЦК України) належить до різновиду договорів на реалізацію майна, але поєднує в собі деякі елементи організаційного договору (щодо надання контр­актантом сприяння іншій стороні договору, яка виробляє та реалізує сільськогос­подарську продукцію, порядку координації дій сторін щодо виконання ними до­говірним зобов'язань).

За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (вироб­ник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти й оплатити її.

Договір контрактації сільськогосподарської продукції укладається зазвичай на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської про­дукції (ч. 1 ст. 272 ГК України).

Істотними умовами цього договору, крім вищезгаданих, відповідно до ч. 3 ст. 272 ГК є: види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції похідних речовин; кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника; ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції; обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пунк­ти і підприємства; взаємна відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору; інші умови, що мають передбачатися Типовим договором контрактації сіль­ськогосподарської продукції, затвердженим у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Факультативні (необов'язкові умови) договору (частини 3-4 ст. 273 ГК України): визначення обсягів сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка достав­ляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам; решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймаль­них пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезна­ходженням виробника; порядок забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування продукції із зазначенням їх кількості та строків надання вироб­никові.

Порядок виконання цього різновиду договору на реалізацію майна має свої особливості, що фіксуються не лише в договорі, а й закріплюються в за­коні. Так, відповідно до частин 1 та 2 ст. 273 ГК України передбачається обов'язковість і порядок дій сторін, спрямованих на досягнення мети до­говору, а саме: обов'язок виробника не пізніше ніж за 15 днів до початку заготівлі про­дукції повідомити контрактанта про кількість і строки здачі сільськогоспо­дарської продукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здачі; обов'язок контрактанта прийняти від виробника всю пред'явлену ним про­дукцію на умовах, передбачених у договорі; нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробле­ному вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад передбачені договором обсяги, контрактант приймає за цінами і на умовах, що мають бути погоджені між сторонами.

Відповідальність за невиконання чи неналежне виконання сторонами договір­них зобов'язань у формі неустойки має визначатися сторонами в договорі, проте за найбільш серйозні порушення обов'язковість такої відповідальності й навіть вид та розмір неустойки передбачається в законі.

45. Правове регулювання договору фінансового лізингу.

Правове регулювання договірних відносин фінансового лізингу здійснюєть­ся за допомогою спеціального закону «Про фінансовий лізинг», ст. 1 якого містить визначення договору фінансового лізингу: «За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановле­ну плату (лізингові платежі)».

Суб'єкти фінансового лізингу:лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користуван­ня предметом лізингу лізингоодержувачу; лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володін­ня та користування предметом лізингу від лізингодавця; продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодер­жувачу; інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Істотні умови договору фінансового лізингу: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів (можливість включення до них:а) суми, яка відшко­довує частину вартості предмета лізингу; б) платежу як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсації відсотків за кредитом; г) інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу); інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу, про прискорену амортизацію предмета лізингу та ін.).