Ринковий механізм та його основні елементи

· Попит і пропозиція

ермін «попит» в економічній науці означає платоспроможну потребу, тобто потребу, яку суб’єкт здатний оплатити. Із такого визначення випливає, що попит на той чи інший товар (послугу) залежить від ціни. Покажемо цю залежність за допомогою табл. 8.1.

Як бачимо, зменшення ціни на 1 упаковку йогурту зумовлює збільшення попиту на нього (за інших умов). Зобразимо цю залежність графічно (рис. 8.1).

Ні дані таблиці, ні крива індивідуального попиту не дають відповіді на запитання, яка ціна у зазначених варіантах є ринковою. Вони тільки показують, як змінюватиметься величина попиту, якщо змінюватиметься ціна, а всі інші чинники залишатимуться незмінними. І цифрове, й графічне зображення вказують на обернений зв’язок між величиною попиту на товар

 Таблиця 8.1. Попит індивідуального споживача на йогурт (дані довільні)

 Ціна за 1 упаковку, грн Величина попиту за тиждень, шт.

 5 1

 4 2

 3 4

 2 7

1 11

Зв’язок між ціною і величиною попиту є сталим. Причиною зміни попиту є зміна ціни. Цей зворотний причинно-наслідковий зв’язок між ціною товару і величиною попиту є законом попиту.

Закон попиту виявляється через економічну поведінку споживача. Чим пояснити те, що споживач готовий купити більше товару за нижчою ціною?

По-перше, дохід споживача завжди обмежений, тому об’єктивно за меншу ціну він може купити більше товару.

По-друге, в економіці діє закон спадної граничної корисності, зміст якого полягає в тому, що кожна наступна одиниця товару приносить менше задоволення, ніж попередня, і тому споживач готовий придбати кожну наступну одиницю товару за меншу ціну.

По-третє, така поведінка пояснюється ефектом доходу, зміст якого полягає в тому, що зниження ціни на споживчі товари рівнозначне зростанню доходу. Тому за нижчу ціну спожи­вач може придбати більше певного товару, не обмежуючи себе у споживанні інших благ.

І, зрештою, поведінку споживача визначає також ефект заміщення, адже споживач зацікавлений у тому, щоб замінити споживання дорожчих товарів дешевшими (за інших однакових умов, тобто якщо вони якісні, відповідають стандартам і т. ін.). Наприклад, якщо ціна на кефір знизиться, а на йогурт залишатиметься високою, споживач може замінити споживання йогуртів кефіром.

Розрізняють індивідуальний і ринковий попит. Індивідуальний попит — це попит окремого споживача. Ринковий попит -— це сума індивідуальних попитів, які пред’являються кожним споживачем за різних цін.

Покажемо за допомогою табл. 8.2 зв’язок між індивідуальним і ринковим попитом.

Для побудови графіка кривої ринкового попиту на основі додавання індивідуальних попитів (рис. 8.2) обмежимося одним значенням ціни (йогурт коштує 2 грн).

Як видно з рис. 8.2, між ринковим попитом і ціною також існує обернена залежність.

 Таблиця 8.2. Ринковий попнт на йогурт (дані довільні)

 Ціна за 1 упа Величина індивідуального попиту, шт. Ринковий

 ковку, грн І покупець II покупець III покупець попит, шт.

 5 1 2 3 6

 4 2 3 4 9

 3 4 5 6 15

 2 7 8 9 24

 1 11 12 13 36

Ціна — найважливіший чинник, що визначає обсяг попиту. Але існують і інші чинники, що впливають на нього. Що ж відбувається з кривою попиту, якщо змінюватимуться нецінові чинники?

Нецінові чинники попиту:

— кількість покупців (збільшення кількості покупців підвищує ринковий попит і навпаки);

— доходи споживачів (пряма залежність між доходами і попитом);

— очікування споживачів (очікування зростання цін у майбутньому збільшує поточний попит і навпаки);

Пропозиція — це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.

Сталий причинно-наслідковий зв’язок між ціною та обсягом товарів (послуг), який товаровиробник здатний поставити на ринок, виражається законом пропозиції.

Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

 A

Із визначення випливає прямий зв’язок між ціною і пропозицією товару. Зобразимо його кривою пропозиції (Supply), яка позначається англійською літерою S. Для цього на осі абсцис відкладемо обсяг пропозиції (Qs), а на осі ординат — ціну (Р). У таблиці ця залежність матиме такий вигляд (табл. 8.3).

 Таблиця 8.3. Пропозиція йогурту індивідуальним виробником(дані довільні)

 Ціна за 1 упаковку, грн Пропозиція протягом тижня, шт.

 5 1100

 4 700

 3 400

 2 200

 1 100

Інформація, подана в таблиці, у графічному зображенні набуває вигляду кривої пропозиції (рис. 8.4).

Пропозиція, як і попит, набуває форми не тільки індивідуальної, а й ринкової пропозиції. Ринкова пропозиція визначається як загальна сума індивідуальних пропозицій, а крива ринкової пропозиції складається із сукупності індивідуальних обсягів товарів, запропонованих усіма виробниками цього товару за певною ціною.

Крива ринкової пропозиції будується аналогічно ринковій кривій попиту (рис. 8.4).

Як бачимо, крива ринкової пропозиції 55 дорівнює сумі кривих індивідуальних пропозицій + 32в2 + 5353.

Рух будь-якої точки по кривій пропозиції 5 (рис. 8.4) відображає зміну обсягу пропозиції залежно від ціни. Так, рух по кривій від точки А до точки В показує зменшення обсягу пропо­зиції йогурту з 1100 до 700 од., зумовлене зниженням ціни за 1 шт. з 5 до 4 грн.

Зміни у самій пропозиції зміщують криву Я праворуч або ліворуч. Це зумовлюється не зміною ціни, а неціновими чинниками (криві та 82в2 на рис. 8.4). Зміщення кривої 55 до означає збільшення пропозиції йогурту, а зміщення кривої вв до 5252 — скорочення його пропозиції.

Розглянемо фактори, що зумовлюють зсув кривої вв.

Нецінові фактори впливу на пропозицію Технологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів дає змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним корисних властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції. Це сприяє розширенню пропозиції йогуртів на ринку, відтак крива 55 зсувається праворуч.

Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за інших незмінних умов) призводить до збільшення витрат виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує підприємця ско­рочувати пропозицію свого товару. Тому крива пропозиції зсувається ліворуч.

Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад, ціна на маргарин зростає, а на йогурти залишається незмінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме альтернативний спосіб застосування своїх ресурсів і, вірогідно, спрямує їх на виробництво маргарину, зменшивши тим самим виробництво йогуртів. При цьому крива 55 зміститься ліворуч.

Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива 55 (за інших однакових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива вв зміститься праворуч.

Очікування підприємців. Оптимістичні очікування підприємців сприятимуть зсуву кривої 55 праворуч, а песимістичні зумовлять її зміщення ліворуч.

На зсув кривої вв можуть впливати і зміни моди, і релігійні традиції (у піст, наприклад, зменшується споживання м’яса та м’ясних продуктів) тощо.

· Ринкова ціна

Сутність ринкової ціни. Кожного дня людина має справу з різноманітними цінами, купуючи продукти харчування, одяг, взуття, предмети домашнього вжитку, тобто те, що називають споживчими товарами. Всі вони мають купівельну ціну.

Квартирна плата також є ціною за послугу, яку надає власник житла. Якщо людина наймається на роботу, то їй за послугу праці виплачують заробітну плату, яка є ціною товару "робоча сила".

Ціною є відсотки за кредит, орендна плата власнику землі. Сировинні матеріали, основні засоби виробництва також реалізуються за купівельними цінами.

Отже, на ринках товарів існує безліч цін. Ще не так давно в економічних словниках, підручниках ціна визначалась як грошове важення вартості товару. А вартість, як відомо, — це втілена й зречевлена в товарі абстрактна праця. Вона визначається кількістю суспільне необхідного робочого часу, потрібного для виготовлення певної споживної вартості при суспільне нормальних умовах виробництва, середньому в цьому суспільстві рівні умілості та інтенсивності праці.

Однак на практиці вартість одного товару (тобто витрат суспільне необхідного часу) часто вища, ніж вартість іншого товару, але ринкова ціна його менша. В чому ж справа? Виявляється, ціна залежить також від співвідношення попиту і пропозиції на товари. У нашому прикладі ціна другого товару вища тому, що попит на нього перевищує пропозицію цього товару, а отже, ціна вища, ніж вартість. Є й інші чинники, що пов'язані не з вартістю, а з іншими причинами.

Особливості ринкової ціни

Ринкова ціна встановлюється безпосередньо на ринку під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Іноді таку ціну називають вільною; вона не встановлюється спеціальними органами, не нав'язується згори.

Відхилення ціни від вартості відбувається не за вказівкою чиновників, а внаслідок співвідношення попиту і пропозиції. Монопольна ціна, встановлена державою або нав'язана приватним монополістом, не має нічого спільного з ринковою ціною. В умовах адміністративно-командної економіки ціни втратили свою регулюючу роль. Наслідком цього став хронічний дефіцит товарів і багатьох послуг.

Ціна є важелем встановлення пропорцій у господарстві в умовах конкуренції. Якщо в країні панує монополія державної власності на засоби виробництва, ціна втрачає роль регулятора економіки, перестає бути поряд з конкурентною боротьбою рушійною силою розвитку виробництва.

Ринкова ціна не може бути встановлена урядовим декретом чи указом президента країни. Для цього мають бути об'єктивні умови:

демонополізація економіки на основі проведення приватизації;

наявність конкурентного середовища;

створення необхідних умов для підприємництва, розвитку всіх легальних форм господарювання.

· Конкуренція

Конкуре́нція — економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших прибутків. Водночас — механізм стихійного регулювання виробництва в умовах вільних ринкових відносин.

Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування. У перекладі з латинської це слово означає «сходитися», «стикатися». Конкуренція — це суперництво між суб'єктами ринкової економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка урівноважує ринкові ціни.

Конкуренція відбиває зв'язок між виробництвом і реалізацією продукту. Цей зв'язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повторюваним, тобто об'єктивним економічним законом. Закон конкуренції відображує причинно-наслідковий зв'язок між можливостями створити продукт, потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з вигодою насамперед для покупця, а потім уже для виробника.

Змагання підприємців, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

Зокрема, розрізняють такі види конкуренції:

цінова — конкуренція, що здійснюється через зниження цін;

нецінова — конкуренція, здійснювана через підвищення якості товарів, їх надійності, збільшення термінів служби, підвищення продуктивності, поліпшення умов реалізації за незмінних цін;

чиста (ідеальна, досконала) — конкуренція, на ринку з багатьма продавцями та покупцями тотожного, взаємозамінного товару, коли жоден із продавців чи покупців не здатний відчутно вплинути на ціну чи обсяги продажу;

недосконала — конкуренція, коли ринок не здатний виконувати свої функції, внаслідок чого, наприклад, окремі виробники мають змогу контролювати ціни й обсяги продажу продукції, яку вони виробляють;

монополістична — конкуренція, яка має місце на ринку з багатьма продавцями і покупцями та значною кількістю товарів, що реалізуються за різними цінами;

олігополістична (грец. oligos — мало) — конкуренція, на ринку з небагатьма великими продавцями товарів, здатними суттєво впливати на ціни реалізації цих товарів; модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.

Моделі ринкової економіки

1.1. Американська (ліберальна) модель

 Американська (лiберальна) модельу чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.

 Початок 80-х рокiв у США ознаменувався рiзким посиленням неокласичних тенденцiй, що дало змогу говорити про "неокласичну революцiю". В комплексi пiдхiд до цiєї "революцiї" описувався документом адмiнiстрацiї Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економiчного оздоровлення", опублiкованим у 1981 р. Програма передбачала лiбералiзацiю податкової системи, скорочення граничних термiнiв амортизацiї, стримування росту державних витрат i державного боргу, скорочення асигнувань на соцiальнi програми та збiльшення вiйськових витрат [15, с. 164].

 Адмiнiстрацiя президента Б. Клiнтона, зiткнувшись з негативними наслiдками "рейганомiки", продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпiв зростання, прискорення iнфляцiї, бюджетний дефiцит, структурнi проблеми) на тлi розгортання свiтової економiчної кризи, змушена була зробити ряд вiдступiв вiд традицiйної неокласики. Наприкiнцi 1992 р. на конференцiї з питань економiки у м. Лiттл-Рок, де був присутнiй Б. Клiнтон, прийнято комплекс завдань нової адмiнiстрацiї, який, зокрема, включав збiльшення капiталовкладень для пожвавлення економiки, пiдвищення доступностi капiталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання iнвестицiйних програм з планом скорочення бюджетного дефiциту, зниження витрат на медобслуговування та пiдвищення загального медичного страхування для скорочення дефiциту. Багатьма економiстами та урядовцями Європи перемога Клiнтона в США розглядається як сигнал до вiдходу вiд стратегiї "laissez-faire" [15, с. 165].

 Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фiнансова полiтика. В 1990-1993 рр. через держбюджет перерозподiлялось понад 36 % ВВП [15, с. 165]. США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй.

 Для економiки США характерна невисока частка держвласностi, державнi iнвестицiї спрямовуються здебiльшого у капiталомiсткi галузi i такi, що не викликають iнтересу у приватного капiталу. Практикується створення пiдприємств з наступною передачею їх до приватного сектора. Майже 50 % витрат на НДДКР здiйснюється державою.

 Орiєнтир соцiальної полiтики - сприяння акумуляцiї та перерозподiлу коштiв населення в цiлому. Так, пенсiйний фонд лише на 1 % формується за рахунок державних внескiв. Водночас активно дiє система державної соцiальної допомоги, 2/3 видаткiв якої мають негрошову цiльову форму. 21,1 % населення на кiнець 80-х років був охоплений державним медичним страхуванням [15, с. 166]. На той же час соцiальнi витрати становили 50 % видаткiв федерального бюджету, 60 % - мiсцевих бюджетiв [15, с. 166].

 Важливими специфiчними рисами економiчної моделi США є федеративний державний устрiй i зумовлена ним багатополюснiсть економiчної системи. З одного боку, це сприяє пiдвищенню економiчної безпеки країни, з iншого - вимагає проведення особливої полiтики з координацiї впливових регiональних iнтересiв.

 Таким чином, американська модель спирається i розраховує на економiчну активнiсть громадян, скеровуючи їхній iнтерес до максимiзацiї прибутку у суспiльно вигiдне рiчище.

 1.2. Німецька (неоліберальна модель)

 Нiмецька (неолiберальна) модель, яка здiйснюється у ФРН, орiєнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренцiї, для чого пiдтримуються умови вiдтворення, зокрема - стимулювання дрiбного бiзнесу, полiтика зайнятостi тощо. Гаслом цiєї моделi є "Ринок - для всiх", тому значна увага придiляється соцiальнiй спрямованостi дiї ринку, iснує розгалужена система соцiальних виплат.

 Фундамент нiмецької моделi сформувався пiд дiєю концепцiї "соцiального ринкового господарства". Ця концепцiя вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолiбералiзму (В. Ойкен) та неолiбералiзму (Ф. Хайек) i проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолiбералiзму взято положення про важливу роль держави в охоронi економiчного та соцiального порядкiв, з неолiбералiзму - про важливiсть саморегулювання ринку за пiдтриманням державою рамкових умов.

 Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак вбачав у:

 створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює робiтника не лише з економiчної точки зору;

 здiйсненнi конкурентної органiзацiї економiки, полiтики зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого;

 вирiвнюваннi доходiв людей економiчними засобами;

 соцiальному житловому будiвництвi;

 пiдтримцi рiвних шансiв пiдприємництва, кооперативної взаємодопомоги;

 запровадженнi соцiального страхування;

 забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо [10, с. 219].

 Отже, на вiдмiну вiд лiбералiзму концепцiя соцiального ринкового

 господарства передбачає сильну державу.

 Ключовим елементом концепцiї стало поняття господарського порядку, який є сукупнiсть форм координацiї економiчного процесу, i форми цi тiсно пов'язуються з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише в тому разi, коли поведiнка людей вiдзначається дисциплiною, а дисциплiна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [10, с. 220].

 Коалiцiйний кабiнет Коля-Геншера у ФРН у 1983 р. розробив "Програму оновлення", яка передбачала пiдтримку приватного пiдприємництва шляхом зниження податкiв на прибуток, пiдвищення непрямих податкiв, скорочення державного регулювання та скасування регламентацiї дiяльностi компанiй, зниження соцiальних витрат з метою збiльшення бюджетних ресурсiв для розвитку виробництва, пiдвищення капiталовкладень для скорочення безробiття та пiдвищення темпiв збільшення, причому вiйськовi витрати продовжували зростати [10, 221]. Але попри такi заходи "консервативний зсув" лише надав iнших форм специфiчним рисам "соцiального ринкового господарства".

 Регулювання здiйснюється кредитно-фiнансовими та валютно-фiнансовими важелями. У 1990-1993 рр. через бюджет перерозподiлялося 46-50 % ВВП [10, с. 222]. Реалізовується понад 10 тис. державних програм рiзних рiвнiв, що передбачають перерозподiл коштiв пiдприємствам. Податкова система орiєнтується на перерозподiл доходiв та стримування їх зростання. Пiд пряме державне регулювання пiдпадає близько 50 % новостворюваної вартостi [10, с. 223].

 У державному секторi в 1990 р. вироблялося 10,9 % доданої вартостi. Держвласнiсть зосереджується в банкiвськiй сферi, вугiльнiй, сталевiй промисловостi, машинобудуваннi. На початку 80-х частка активiв, що належала державним кредитним установам, складала 62 % [10, с. 225].

 Завдяки поєднанню економiчних i соцiальних орiєнтирiв нiмецька модель досягає оптимального спiввiдношення суспiльних та iндивiдуальних iнтересiв.

 1.3. Європейсько-кейсіанська модель

 Європейсько-кейнсiанську модельiнколи називають англiйською, хоча сьогоднi вона бiльш чiтко виражена у Францiї, Iталiї, Австрiї. За цiєї моделi значну роль вiдiграє державний сектор в економiцi, який досягає значних розмiрiв.

 Зокрема, уряд соцiалiстiв, прийшовши до влади у Францiї в 1981 р., виступив з програмою нацiоналiзацiї частини виробничої та невиробничої сфери, реформи системи iндикативного планування, стимулювання державних витрат та особистого споживання, боротьби з безробiттям.

 На початку 80-х років у Францiї держава виробляла 10 % ВНП, здiйснювала 30 % валових капiталовкладень, їй належало 2/5 нацiонального багатства [13, с. 243]. Державна власнiсть концентрувалася в електроенергетицi, вугiльнiй, газовiй промисловостi, машинобудуваннi, фiнансовiй сферi. 50 % поточних вкладiв пiдприємств i 70 % приватних вкладiв перебували у державних банках [13, с. 243]. Внесок держави в економiку Iталiї в 1985 р. складав 20,3 %, наприкiнцi 80-х питома вага держсектора економiки тут складала 39-42 %, причому 30-35 % держпiдприємств перебували пiд прямим державним контролем. Висока питома вага держсектора спостерiгається також в Iспанiї, Португалiї. Через державний бюджет в 1990-1993 рр. було перерозподiлено: у Францiї - 50 % ВВП, в Iталiї - понад 53 %, у Великобританiї - майже 40 % [13, с. 244].

 Незважаючи на високий рiвень перерозподiлу коштiв, питома вага державних соцiальних витрат не дуже висока, оскiльки бюджет розглядається як засіб впливу на попит i витрачається значною мiрою на iнвестицiї та структурнi змiни. Так, у Великобританiї на потреби соцiального забезпечення на початку 90-х років витрачалася третина державного бюджету.

 Важливою рисою системи державного регулювання економiки у Францiї є високий рiвень узгодженостi заходiв, що вживаються. Для цього iснує економiчна та соцiальна Рада, до якої входять представники уряду, пiдприємцiв та профспiлок. Адмiнiстративнi Ради, що включають робiтникiв, адмiнiстраторiв, споживачiв та спецiалiстiв, iснують також на кожному публiчному пiдприємствi. Як правило, держпiдприємства користуються тактичною самостiйнiстю, причому її ступiнь тим вищий, чим успiшнiша дiяльнiсть пiдприємства. Водночас оцiнка iнвестицiйних програм здiйснюється спецiальним Фондом економiчного та соцiального розвитку, який може також надавати субсидiї i дотацiї.

 Державнi економiчнi органи Францiї розробляють на базi консультацiй з економiчними суб'єктами iндикативнi гнучкi узгодженi плани, як загальнi, так i спецiальнi, цiльовi. Вiдносно держсектора економiки плани iмперативні. Виконання плану в приватному секторi забезпечується і шляхом держзамовлень, i через податкову, цiнову, кредитну полiтику, тому плани у Францiї, не будучи iмперативними, є активними. Особливе мiсце посiдають програмнi закони, якi фiнансуються з бюджету. У 60-х-70-х роках широко розповсюдилася практика угод мiж державою i пiдприємствами про виконання планових показникiв в обмiн на фiнансовi та матерiальнi ресурси.

 Головною метою кейнсiанської моделi є забезпечення максимально ефективного розподiлу ресурсiв з певним страхуванням вiд непередбачуваного впливу взаємодiї приватних економiчних iнтересiв.

 Наростання негативних тенденцiй в серединi 80-х років зумовило певнi консервативнi зрушення в країнах європейського кейнсiанства. Зокрема, програма уряду Ж. Шiрака, який прийшов до влади у Францiї у 1986 р., спиралася бiльше на неокласичнi постулати та передбачала денацiоналiзацiю, фiнансове оздоровлення через скорочення податкiв i дефiциту бюджету, дерегламентування.

 1.4. Шведська (соцiал-демократична) модель

 Шведська (соцiал-демократична) модельпрактикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалiї, Iспанiї, Грецiї. Головна увага тут придiляється соцiальнiй сферi, полiтицi зайнятостi та соцiального забезпечення, регулюванню трудових вiдносин, жорсткiй полiтицi доходiв.

 Уряд соцiал-демократiв Швецiї у 1982 р., зiткнувшись iз структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", вiдмiнного як вiд стимулювання пропозицiї, так i вiд пiдтримки попиту. Прiоритетними було оголошено досягнення повної зайнятостi, розширення обсягiв виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатностi, пiдвищення темпiв зростання, високий рiвень життя, регiональна збалансованiсть, стабiльнiсть державних фiнансiв, пiдтримання зовнiшньоторговельного та платiжного балансiв.

 На державних пiдприємствах наприкiнцi 80-х років працювало 11-13 % всiх зайнятих, держвласнiсть мала високу питому вагу у гiрничовидобувнiй, сталеплавильнiй промисловостi, електроенергетицi, сферi послуг, причому на державних пiдприємствах системи соцiальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузi.

 У 1987 р. на соцiальнi потреби витрачалось 31-35 % ВНП [], а на початку 90-х державнi витрати на соцiальне забезпечення складали понад 40 % ВВП []. На вiдмiну вiд американської моделi переважна частка соцiальних коштiв формується за рахунок внескiв пiдприємцiв, iснує система страхових зобов'язань пiдприємцiв. 31 % пенсiйного фонду вноситься державою [5, с. 311].

 Головним орiєнтиром шведської моделi є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву iндивiдом його суспiльно-корисної активностi.

 Значнi специфiчнi риси має модель ринкового господарства Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи - "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. - близько 20 % нацiонального багатства [5, с. 312]), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто величезної практики проведення промислової полiтики. 9/10 основних фондiв держави зосереджено в галузях iнфраструктури, що створює оптимальнi умови для приватного капiталу. Водночас держава фiнансує майже 100 % нових розробок.

 Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв. Досягнення нацiонального консенсусу дає змогу створити мережу нацiональних планiв на термiн вiд 1 до 20-30 рокiв, що надає японськiй економiцi стратегiчної орiєнтацiї.

 Держава в Японiї має потужний апарат регулювання дiяльностi економiчних суб'єктiв усiх сфер дiяльностi. Загалом на початку 90-х рр. тут дiяло 453 регулюючих закони, з них 220 - у сферi економiки. Із цих останнiх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр. [5, с. 314]. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицiй у сферах регламентування пiдприємництва, цiн, експорту тощо. Крiм економiчних важелiв, до приватного капiталу застосовуються адмiнiстративнi вимоги, рекомендацiї, "посередництво" держструктур.

 Керує проведенням промислової полiтики Мiнiстерство зовнiшньої торгiвлi та промисловостi (MITI), яке має право на певну свободу дiй в управлiннi галузями i якому пiдзвiтна переважна бiльшiсть галузей економiки. До сфери дiї MITI входять зовнiшня торгiвля, промисловiсть i торгiвля, новiтнi технологiї, розмiщення промислових пiдприємств та екологiя, енергетика, питання промислової власностi, пiдтримка дрiбних i середнiх пiдприємств. Мiнiстерство будується на принципi поєднання вертикальних (галузевих) i горизонтальних (функцiональних) структур.

 Дiєвостi полiтики MITI й досягненню консенсусу значно сприяють контакти з союзом найбільших корпорацій і банків "Кайданрен", союзом найбільших фірм "Ніккейрен", об'єднанням великих, середніх і малих підприємств "Ніссе", органiзацiями дiлових кiл рiзних галузей промисловостi, сервiсу, фiнансової сфери, якi утворюються в приватному секторi для обмiну iнформацiєю та обговорення макроекономiчної полiтики. Забезпеченням нацiональної згоди займається Економiчна Рада при прем'єр-мiнiстрi, до якої входять науковцi, бiзнесмени, трудящi, споживачi, управлiнцi тощо. Консенсус з питань подальшого розвитку японської економiки знаходить своє вираження у створеннi нацiональних планiв. Перший нацiональний економiчний план було сформульовано у 1955 р., відтоді розроблено 11 планiв. Нацiональний план включає середньостроковй економiчний прогноз, оцiнки та завдання для економiчного управлiння, перелiк цiлей та макро- i мiкроекономiчних засобiв їх досягнення.

 Економiку Японiї називають "двоструктурною" завдяки системi субпiдрядiв, що має широкий розмах. Вiдмiннiсть вiд традицiйної субпiдрядної схеми полягає в тому, що великi пiдприємства не лише передають частину отримуваних контрактiв малим i середнiм фiрмам, а й здiйснюють переплетення акцiонерних капiталiв, практикують вiдрядження працiвникiв у дочiрнi фiрми, передачу технiчних засобiв тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з iншого - веде до банкрутств i змушує MITI проводити полiтику пiдтримки малих фiрм.

 Специфiчною особливiстю японської економiки є iснування розвиненої системи "кейрецу" - фiнансово-промислових груп з еластичними зв'язками на базi взаємного володiння акцiями, договорiв, постiйних контактiв. Практика показує, що часто пiдтримка постiйних контактiв важить для членiв "кейрецу" бiльше, нiж отримання прибутку, i норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенцiйну. Водночас на випадок економiчної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопiдтримку, а MITI убезпечене від необхiдностi прийняття екстрених заходiв.

 Звичайно, у "кейрецу" iснує лiдер, який охоплює понад 33 % ринку у групi, а також потужний фiнансовий iнститут. Важливо, що кожна "кейрецу" зосереджується, як правило, на виробництвi в обранiй галузi i не конкурує з iншими групами.

 На думку японських економiстiв, висока керованiсть економiки країни спирається на iснування рiзноманiтних об'єднань у промисловостi, високий рiвень спецiалiзацiї та кооперацiї, iснування системи субпiдрядiв, угруповань "кейрецу" i тiсний взаємозв'язок промислових пiдприємств з банками. Фахiвцi МВФ вважають, що причинами успiшної економiчної полiтики Японiї в минулому i сучасностi є значнi вкладення в людський капiтал та технологiю, ефективна адмiнiстративна система, сильна, але не iнтервенцiонiстська держава, прагнення постiйно пiдтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фiрм.

 Отже, використовуючи нацiональну специфiку, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню iндивiдуальниx iнтересiв, максимально ефективному i стратегiчно виваженому їх поєднанню.

 Таким чином, сучасне розвинене ринкове господарство представлене цiлою низкою моделей, якi мають істотні розбiжностi. Однак попри цi розбiжностi кожна з розглянутих країн змогла на базi власної моделi знайти шлях до нацiонального успiху. Чинником, який зумовив конкретну будову кожної з моделей, виступив комплекс нацiональних специфiчних характеристик: стан виробничого потенцiалу, можливiсть забезпечення матерiальних передумов економiчної безпеки, нацiональний менталiтет i цiннiснi орiєнтацiї тощо. Отже, не видається за можливе розробити унiверсальну схему економiчної системи, яка була б застосовуваною за будь-яких умов. Водночас порiвняльний аналiз моделей дає основу для розробки методологiї формування державної економiчної полiтики залежно вiд соцiально-економiчної системи. Практика функцiонування моделей ринкової економiки передбачає складне переплетення рiзноманiтних заходiв економiчної стратегії і тактики, серед яких можна видiлити блоки грошово-фiнансової, бюджетної, структурної та соцiальної полiтики.

Шляхи переходу до ринку.