Природа  і основні форми естетичного.

Естетичне– мета категорія найширша та фундаментальна категорія естетики. Пять теоретичних моделей естетичного: модель об’єктивного ідеалізму, суб’єктивного ідеалізму,дуалізму, метафізичного ідеалізму та діалектичного ідеалізму. Естетичне –це загальнолюдська цінність, в якій закладені природні і соціальні особливості предмета в його співвідношенні з практикою людства та цінності для людини як роду.

Естетичне та естетичні ознаки предметів несуть в собі історичний тип діяльності людей. Таке розуміння естетичного дає можливість цінністно та концептуально збагнути естетичне багатство дійсності і численність шляхів її естетичного освоєння. Воно не тільки служить ключем до розкриття сутності його форм – прекрасного,піднесеного, трагічного, комічного, потворного, низького, але і виступає теоретичною базою для рішення всіх основних питань естетики, і в першу чергу для наукового визначення її категорій та законів.

Трактовка естетичного як загальнолюдської цінності дає змогу моністично, в єдиній системі розглянути всі вузлові питання естетики.

Дійсність в її естетичному багатстві є предметом мистецтва. Саме в мистецтві найбільш реалізуються естетичні закони. Мистецтво формує і регулює механізм індивідуального присвоєння загальноісторичного досвіду людства через естетичне переживання.

Поліфонічність і взаємодія естетичних властивостей в житті і мистецтві.        

ОСНОВНІ ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ – прекрасне, потворне, високе, низьке, драматичне, трагічне, комічне –розкриваються як своєрідний прояв естетичного засвоєння світу в кожній з галузей суспільного буття, людського життя, в суспільній діяльності, в відношенні до природи, культури і таке ін.

Прекраснее(возвышенное) - основна позитивна форма естетичного засвоєння дійсності, в ній знаходить своє втілення естетичний ідеал. Це категорія естетики, в якій знаходять своє відображення і оцінку явища дійсності і творів мистецтва, які дають людині почуття естетичної насолоди(катарсису) .

Прекрасне в історії естетики. Давні греки про прекрасне як вселенську гармонію та красу Всесвіту. Піфагорійці про красу як міру гармонійності, істинності буття, співзвучності космосу. Геракліт про красу як рухаючи силу, а не статичну рівновагу. Платон про протиріччя, яке закладене в прекрасному, та про естетичне переживання. Структурна характеристика прекрасного у Аристотеля. Середньовічна концепція божественного походження прекрасного. М.Г.Чернишевський , та його твердження, що прекрасне – це саме життя, яке співвідноситься з нашими поняттями про те, яким воно повинно бути.

Потворне(безобразное) – естетична категорія, яка характеризує явища дійсності, сутність яких протилежна прекрасному. В ній знаходить відображення негативного відношення людини до тих явищ, що приводять до руйнування естетичного ідеалу.

Потворне та прекрасне – протилежності, які тісно пов’язані між собою.Чарівність зла.

Потворне – естетична сутність предметів, природні данні яких на сучасному рівні розвитку суспільства та його матеріальної бази мають негативне загальнолюдське значення, хоч і не представляють суворої загрози людству, так як заключні в цих предметах сили освоєні людиною і підкорені їй.

Піднесене(величественное, возвышенное)– відображає сутність явищ, процесів, які мають велику громадську цінність, тому що впливають на життя людей, на долю людства. Високе визиває в людині особливі почуття і переживання, які піднімають його над всім низьким і буденним. Піднесене - це естетична якість предметів, які мають позитивне значення для суспільства і мають в собі великі, ще не освоєні потенціальні сили.

Піднесене – це об’єктивна естетична сутність притаманна предметам і явищам, які володіють широкою позитивною суспільною цінністю, що впливає на життя цілих народів або всього людства.

Грандіозність, масштабність, монументальність – типові форми відображення піднесеного в мистецтві, яке потребує від художника особливої інтенсивності, яскравості, величності засобів художньої виразності.

Низьке(низменное) – крайня ступінь потворного, надзвичайно негативна сутність. Це явища або предмети, які мають негативну загальнолюдську значимість і які несуть загрозу для людства.

Низьке протилежне піднесеномуі представляє собою явища або предмети, які мають негативну загальнолюдську значимість і несуть в собі загрозу для людства, так як вони ще не освоєні та не підкорені людям і можуть представляти для них страшну загрозу.

Трагічне– це категорія естетики, яка відображує діалектику свободи і необхідності, протиріччя суспільного розвитку, особистості і суспільства, боротьбу прекрасного і потворного. В трагічному проявляється протиріччя, котрі неможливо розв’язати на даному етапі, коли високі моральні потреби людини не можуть реалізуватися, а вона прагне до ідеалу і готова навіть загинути, але не втратити своє високе покликання.

Загально філософські аспекти трагічного. Трагедія як незворотня втрата і утвердження безсмертя.

 Історія формування поняття трагічного в мистецтві від античності до наших днів. Ніцше про витоки та сутність античної трагедії.

 Особлива роль трагічного героя та його еволюція в мистецтві. Велике мистецтво завжди направлене на здійснення ідеалів уже сьогодні. Тому те, що Гегель назвав трагічною виною героя, є спосіб життя людини, що не пристосовується до незавершеності світу, а орієнтується на уяву про таке життя, яким воно повинно бути. Така незгода з оточуючим світом несе смертельну загрозу людині і вона від неї не відхиляється. Однак, саме така особистість прокладає шляхи до більш удосконаленого стану світу, стражданнями і загибеллю відкриває нові горизонти людського буття.

 Комічне – відображається у формі висміювання невідповідності даного соціального явища, діяльності і поведінки людей, їх звичаїв, характерів об’єктивному ходу буття і естетичному ідеалу. Комічне як соціокультурна реальність.

Протиріччя як сутність комічного. Комізм – результат контрасту , розладу, протистояння: огидного – прекрасному (Аристотель), низького – піднесеному (Кант), незграбного – розсудливому (Шопенгауер). Саме тому так багато форм комічного в мистецтві. Присутність в комічному двох сутностей, перше здається позитивним і привертає до себе увагу, але на ділі повертається негативними рисами. Руйнуюче і стверджуюче у сміху. Типи та відтінки смішного. Міра сміху.

ЛЕКЦІЯ 3.

       Мистецтво як естетичний феномен.

Мистецтво як одна із форм суспільної свідомості, в основі якої лежить художньо образне відображення предметів, явищ, думок, а також є найдоступнішою формою засвоєння знань. Мистецтво як самосвідомість  культури, де найбільшою мірою реалізуються естетичні закони.

 Мистецтво як суб’єктивна реальність, яку творить художник аналогічно до закономірностей трансформацій індивідуальної свідомості. Художній образ як специфічний для мистецтва спосіб відображення предметів, явищ та думок з позицій певного естетичного ідеалу.

Об'єкт мистецтва, як і всякої свідомості – світ людей. Предмет мистецтва – реальність, взята в світі гуманістичних засад мистецтва, життя в його самому широкому суспільному значення, в його естетичному багатстві, світ в його значенні для людства. Жанряк форма існування видів мистецтва.

Художній твір як цілісна єдність та форма існування в мистецтві. Поняття про форму і зміст. Категорії змісту: задум, проблематика,тема, ідея, сюжет. Категорії форми: жанр, композиція,фабула, мова художнього твору.

Види мистецтва, їх відносна самостійність, де способи розрізнення залежать від того, які семіотичні засоби у них використовуються(тобто у якому спадковому матеріалі кодується соціальна інформація, що міститься у продуктах художньої діяльності).

 Класифікація видів мистецтва та основні характеристики.

Декоративно-прикладне мистецтво як одне з найстародавніших, національних за своєю природою, яке народжується із звичок, побуту, вірувань та естетичних уявлень того чи іншого народу. Створення предметів побуту не тільки з точки зору корисності, але й за законами краси, які мають свій стиль та художній образ. Багатство та різноманітність форм декоративно-прикладного мистецтва: гончарні вироби, різні види вишивок, ювелірні вироби, меблі, різьба по дереву, каменю, плетіння та інші види народного ремесла.

Архітектура – формування дійсності за законами краси при створенні будівель та споруд, які покликані задовольнити потребу людини в житлі та громадських приміщеннях.

Скульптура – просторово-образотворче мистецтво, яке освоює світ в пластичних образах, що створюються за допомогою матеріалів, здатних передати життєвий стан явищ. Скульптура як один із найдавніших видів мистецтв. Різноманітність технік та матеріалів, які застосовуються у скульптурі (камінь, мармур, глина, дерево, гіпс, чавун, бронза та ін.). Скульптура як самостійний вид мистецтва, як частина міських або паркових архітектурних ансамблів та як декоративне оформлення споруд (горельєфи, барельєфи, ліпнина та ін.).

Живопис — зображення на площині за допомогою фарб картин реального світу, переосмислених творчою уявою художника. Один із найдавніших видів мистецтв. Початок – від наскальних малюнків стародавньої людини. Живопис як самостійний вид мистецтва, а також як декоративне оздоблення архітектурних споруд у вигляді фресок, мозаїк, орнаменту та розписів предметів побуту в декоративно-прикладному мистецтві.

Література – естетичне освоєння світу в художньому слові. Початок – від усної народної творчості, фольклору в доісторичні часи. Найбільш поширений і доступний вид мистецтва.

Музика — мистецтво звукового відображення світу, особливого роду мислення звуковими образами, відтворює душевні переживання людей та оточуючу їх дійсність у живій, образній формі. Початок – з національного фольклору доісторичних часів. Поняття про музикальну мову, мелодію, інтонацію, ритм, одноголосний та багатоголосний спів.

ЛЕКЦІЯ 4.

Особливості розвитку художнього процесу.

         Складові частини культури.

 Культура і цивілізація. Матеріальні та духовні елементи культури. Світова та національні культури. Специфічні особливості національних культур. Мова, побут, звичаї, традиції, ритуали, обряди та їхня роль у формуванні національних культур. Домінуючі культури, субкультури, контркультури. Культурна спадщина. Культурний ареал. Елітарна, народна та масова культура. Релігія та її роль у суспільних відносинах. Національні та світові релігії, їхнє місце у формуванні національної ментальності та морально-етичних цінностей людства.

    Особистість у світі культури. Ментальне поле культури та ментальність особистості. Фактори, що впливають на формування менталітету особистості: соціокультурний світ чи тип культури, національна культура, субкультура.

Художній розвиток і діалектика його внутрішніх і зовнішніх факторів. Мистецтво як художній процес є динамічна система художніх взаємодій (різних рівнів, видів і типів), прогресуюча в сторону підвищення типа художнього мислення шляхом історичної зміни направлень, але без руйнування раніше винайдених та створених цінностей. Механізми функціонування художньої культури. Безперервність та єдність художнього процесу. Художній прогрес. Традиції і новаторство.

Культурно-історичні епохи як культурна еволюція людського духу, що істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.  

Художній напрямок як інваріант художньої концепції. Напрямок - одна з центральних проблем естетики. Категорія «художній напрямок» дозволяє робити порівняльно – історичні узагальнення у масштабах світового художнього процесу і виявляти в культурі різних народів єдину послідовність художніх етапів розвитку, зміну і боротьбу концептуальних і стилістичних художніх парадигм мистецтва.

Художній напрямок – система концептуальних ідей про світ і людину і стилістичних особливостей, устойчивих для цілого історичного періоду і цілої групи художників і змінюющихся лише разом із змінами історичної дійсності.

 Історичний поділ художнього процесу.

 Художні епохи та напрямки в мистецтві минулого: міфологічний реалізм античності, середньовічний символізм, реалізм епохи Відродження, бароко, класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм, романтизм, імпресіонізм, реалізм.

Міфологічний реалізм античності має в основі одноразово реалістичний і ілюзорно-фантастичний погляд на світ, який заключає в собі стихійну діалектику. Героїчна концепція людини, утвердження єдності особистості та суспільства, гармонія внутрішнього світу індивіда.

Середньовіковий символізм.

Особливості духовного світу людини середньовіччя – це підкреслена духовність. Бог як вихідний постулат, життєва необхідність світорозуміння, основа реальної свідомості й верховний гарант справедливості та світового порядку. Несприйняття людського тіла як естетичного феномена, де тіло вважається гріховною оболонкою людської душі. Аскетизм як ідеал добровільного самозречення і головний пафос цієї культури. Надзвичайна знаковість, алегоризм та символізм середньовічної культури. Анонімність витворів мистецтва. Традиції, канони.

Двоаспектність життя і культури: літургія і карнавал, чернець і лицар. Монастирська і народна сміхова культура. Суперечливий характер пізнання.

Реалізм епохи Відродження.

Гуманізм як провідна ідея епохи в основі якої секулярне світобачення, уявлення про свободу і гідність людської особистості, богаототожнено з природою, природу й людину обожнено. Бог не творить світ «із нічого», а стає вічним його супутником, зливається з законом природної необхідності. Природа набуває рис божественних, тобто з творіння Божого перетворюється на першооснову речей, якій притаманні всі необхідні для творення сили.

Віра в необмеженість можливостей людини, у розумне становлення до світу, у торжество прогресу. Висування на перший план проблеми громадянського обов'язку, високих моральних якостей, подвигу, образу прекрасної, гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини-героя. Відмова від незначних подробиць в ім'я узагаль­неного образу, в ім'я прагнення до гармонійного синтезу прекрасних сторін життя.

Романтизм.

Виникнення романтизму як реакції на недосконалість і прагматизм буржуазного світу та його моралі. Бунтарське мистецтво романтиків, їхнє прагнення засобами художньої творчості відновити ідеали добра, благородства, самопожертви, порядності, справедливості в ім’я духовних, а не матеріальних цінностей.

Головний принцип романтизму – зображення життя не таким, яким воно є, а таким, яким хотілось би, щоб воно було. Жорстка критика в творах романтиків буржуазної дійсності, зображення видатної героїчної особистості, яка стверджує вищі ідеали справедливості та гуманізму, навіть ціною свого життя.

Реалізм

Основні риси реалістичного методу – правдиве, конкретно-історичне відображення дійсності. Зміна ідеального романтичного героя-бунтівника, одиночки, який прагне перевернути світ, на типового представника певного соціального середовища, на людину, якій притаманні негативні та позитивні риси й різноманітні прагнення. Психологічна зумовленість рис характеру героїв реалістичних творів.

Особливості розвитку художньої думки ХХ століття.

 Різнохарактер­ність розвитку стильових напрямків, нових і традиційних. Розширення географії культурологічного процесу. Нові стильові напрямки в мистецтві, народження нових видів мистецтв: кіно, телебачення, естради.

Реалізм ХХ століття, продовження традицій класичного мистецтва. Соціалістичний реалізм.

Модернізм як головний напрямок у розвитку мистецтва ХХ ст. Руйнування канонів класичного мистецтва. Еклектизм, нова пластика, нові матеріали та пов’язані з ними можливості. Конструктивізм в архітектурі. Виробничий дизайн.

Модерністські течії: кубізм, постімпресіонізм, сюрреалізм, вавізм, абстракціонізм, футуризм та інші течії першої половини ХХ століття.

Актуальне мистецтво. Поняття про сучасне та актуальне мистецтво. Постмодернізм як парадигма сучасної культури, сформованої в 70-х роках ХХ століття. Пошуки універсальної художньої мови, зрощування різних художніх напрямків, стилевий плюралізм, компіляція та цитування творів мистецтва інших епох, перехід від художнього твору, як основи творчості художника, до еклектичної художньої конструкції.

Форми актуального мистецтва: концептуалізм, поп-арт, оп-арт, відеоарт, хеппенінг, перформанс, інсталяції, граффіті, бьєннале та інші.

                       Додаток.

                       ХРЕСТОМАТІЯ

А.И. Буров

Искусство как разновидность общественного сознания в своей специфи­ческой определенности, в своем качественном своеобразии оформилось, по нашему мнению, не сразу с возникновением общественного сознания, но на каких-то сравнительно поздних этапах исторического развития последнего, ибо искусство не есть изначально существующая способность человеческого созна­ния отражать мир в конкретно-чувственной форме (это есть лишь формальное начало искусства), оно есть исторически, на базе этой способности сложившаяся и определившаяся разновид­ность общественного сознания. По-видимому, был такой период, когда наука, религия и искусство существовали в некоем практически неразложимом единстве, представляющем собой, так сказать, диффузную форму ранней стадии общественного сознания, свидетель­ствующую тем самым о его неразвитости. Памятники духовной культуры первобытного общества, например наскальные изображения животных палео­литического периода, в одно и то же время содержат в себе элементы и науки, и религии, и искусства в самом, конечно, примитивном, зачаточном виде.

Буров А.И. Эстетическая сущность искусства. М., 1956. С 250 (о специфике содержания искусства).

Аристотель

Задача поэта говорить не о действительно случившемся, но о том, что могло бы случиться, следовательно, о возможном по вероятности или по необходимости. Именно, историк и поэт отличаются не тем, что один пользуется размерами, а другой нет: можно было бы переложить стихи сочинения Геродота, и, тем не менее, они были бы историей как с метром, так и без метра; но они различаются тем, что первый говорит о действительно случившемся, а второй – о том, что могло бы случиться. Поэтому поэзия философичнее и серьезнее истории: поэзия говорит более об общем, история – о едином. Общее состоит в том, что человеку такого-то характера следует говорить или делать по вероятности или по необходимости, – к чему и стремится поэзия, придавая героям имена; а единое, например, что сделал Алкивиад или что с ним случилось.

Аристотель. Об искусстве и поэзии. М., 1954. С. 67.

Г.В. Гегель

Так как конфликт должен представлять собой некое духовное нарушение духовных сил посредством деяния человека, то более соответствующая коллизия состоит в сознательном нарушении, проистекающем из этого сознания и его намерения. И здесь исходным пунктом могут послужить страсть, насилие, безумие и т.д. Троянская война, например, имеет своим началом похищение Елены. Затем Агамемнон приносит в жертву Ифигению и наносит этим обиду матери, убивая любимейшее ее дитя. Клитемнестра, мстя за это, убивает своего супруга. Орест мстит за убийство отца и царя убийством матери. Подобно этому в «Гамлете» отец коварно убит, а мать Гамлета позорит тень убитого поспешным вступлением в брак с убийцей.

И в этих коллизиях главным является то, что человек вступает в борьбу с чем-то в себе и для себя нравственным, истинным, святым, навлекая на себя возмездие с его стороны.

Гегель Г.В. Эстетика: В 4 т. М., 1968. Т. 1. С. 213-214.

Л.Н. Толстой

Люди, мало чуткие к искусству, думают часто, что художественное произведение составляет одно целое, потому что в нем действуют одни и те же лица, потому что все построено на одной завязке или описывается жизнь одного человека. Это несправед­ливо. Это только так кажется поверхностному наблюдателю: цемент, который связывает всякое художественное произведение в одно целое и оттого производит иллюзию отражения жизни, не есть единство лиц и положений, а единство самобыт­ного нравственного отношения автора к предмету. В сущности, когда мы читаем или созерцаем художественное произведение нового автора, основной вопрос, возника­ющий в нашей душе, всегда такой: «Ну-ка, что ты за человек? И чем отличаешься от всех людей, которых я знаю, и что можешь мне сказать нового о том, как надо смотреть на нашу жизнь?». Что бы не изображал художник: святых, разбойников, царей, лакеев, – мы ищем и видим только душу самого художника.

ТолстойЛ.Н. Полное собрание сочинений. М., 1953. Т. 30. С. 18.

А.А. Потебня

Те же стихии и в произведении искусства, и нетрудно будет найти их, если будем рассуждать таким образом: «это – мраморная статуя (внешняя форма) женщины с мечом и весами (внутренняя форма)… представляющая правосудие (содержание)». Окажется, что в произведении искусства образ относится к содержанию, как в слове представление к… понятию. Вместо «содержание» художественного произведения можем употребить более обыкновенное выражение, именно «идея». Идея и содер­жание в настоящем случае для нас тождественны, потому что, например, качество и отношения фигур, изображенных на картине, события и характеры романа и т. п. мы относим не к содержанию, а к образу, представлению содержания, а под содержанием картины, романа разумеем ряд мыслей, вызываемых образами в зрителе или читателе или служивших почвою образа в самом художнике во время акта создания. Одно и то же художественное произведение, один и тот же образ различно действует на разных людей и на одно лицо в разное время, точно так, как одно и то же слово каждым понимается иначе; здесь относительная неподвижность образа при изменчивости содержания…

…Искусство есть язык художника, и как посредством слова нельзя передать другому своей мысли, а можно только пробудить в нем его собственную, так нельзя ее сообщить и в произведении искусства; поэтому содержание этого последнего (когда оно окончено) развивается уже не в художнике, а в понимающих.

Потебня А.А. Эстетика и поэтика. М., 1976.
С. 175 – 176.

Э.Б. Тайлор

Культура или цивилизация, в широком, этнографическом смысле, слагается в своем целом из знания, верований, искусства, нравственности, законов, обычаев и некоторых других способностей и привычек, усвоенных человеком как членом общества. Явления культуры у различных человеческих обществ, поскольку смогут быть исследованы лежащие в их основе общие начала, представляют предмет удобный для изучения законов человеческой мысли и деятельности. С одной стороны, однообразие, так широко проявляющееся в цивилизации, в значительной мере может быть приписано однообразному действию однообразных причин. С другой стороны, различные ступени культуры могут считаться стадиями постепен­ного развития, из которых каждая является продуктом прошлого и в свою очередь играет известную роль в формировании будущего.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. М., 1989.

П.С. Гуревич

Понятие «культура» относится к числу фундаментальных в современном обществознании. Трудно назвать другое слово, которое имело бы такое множество смысловых оттенков. Для нас привычно звучат такие словосочетания, как «культура ума», «культура чувств», «культура поведения», «физическая культура». «В обыден­ном сознании культура служит оценочным понятием и относится к таким чертам личности, которые точнее было бы назвать не культурой, а культурностью… В науке принято говорить о «культурных чертах», «культурных системах», развитии, расцвете и упадке культур…».

Гуревич П.С. Культурология. М., 1996. С. 9-10.

Кризисы в культуре не являются случайным наказанием, эпизодом в ее судьбе или жестоким приговором. В мировой культуре, мы видим, такого рода процессы сопровождают всю историю. Культура не способна развиваться вечно по единой, универсальной схеме. В ее развитии наступают сложности, коллизийные феномены. Они могут, по мнению, скажем, Шпенглера, свидетельствовать только об истечении времени данной культуры. Никакого перерождения культуры быть не может. Кризис – это сигнал к окончательной гибели.

Однако возможен и другой взгляд. Кризис племенной культуры породил осевое время человечества – всплеск человеческого духа. В недрах язычества вызрела христианская культура. Закат античности выявил новые потенции в европейской культуре. Современный кризис есть предвестие новой культурной парадигмы. Одни усматривают ее жизненность в более строгой верности фаустовскому духу. Так, Э. Гуссерль убежден в том, что корни европейского кризиса следует искать в сбившемся с пути рационализме. Другие предлагают программы радикального обновления и преображения духовно-смыслового ядра культуры Запада.

Противостояние господствующей культуре, рождение новых ценностных и прак­ти­ческих установок можно рассматривать как процесс, постоянно воспроизводящий себя в мировой культуре.

Гуревич П.С. Культурология. М., 1996. С. 152, 166, 167.

Ю.Б. Борев

Эстетическая оценка – наиболее общая из всех возможных оценок явлений или предметов. Называя общественного деятеля прогрессивным, мы даем ему полити­ческую оценку. Когда мы говорим, что этот человек цельный, добрый, порядочный, мы даем ему самую общую оценку.

Эстетическое свойство явления – это его значение не по отношению к утили­тарно-практическим потребностям человека, не по отношению к данному определен­ному узкому моменту (конъюнктуре, отдельной, временной ситуации, частному отрезку). Это его значение для общего хода исторического развития, значение для человечества как рода. В свете такого взгляда на природу эстетического становится понятна причина долговечности произведений классического искусства – ведь в них предметы и явления современности были взяты в их общечеловеческом значении.

Широтой заинтересованности обусловлена всесторонность охвата предмета при эстетическом освоении действительности. Предмет эстетического восприятия должен обладать целостностью, конкретной чувственностью. В самом этом предмете и в характере практики при эстетическом его освоении заложена необходимость образности искусства. В искусстве важно не только освоение эстетических свойств предмета, но и воспроизведение отношения к этому предмету. Эстетическое отношение к явлению опирается на его эстетические свойства и раскрывается через их воспроизведение. Образ выступает поэтому как живое воплощение предмета в его объективности и в его общечеловеческом широком значении. Образ включает в себя и жизненный материал, конкретно-чувственные свойства реальных явлений и мысль автора, его идеалы, его отношение к жизненному материалу. Эстетическое в искусстве представляет собой единство жизненного материала и идеалов автора, единство объективного и субъективного. Действительность эстетически много­образна. В ходе своего исторического развития искусство все более и более широко охватывает эстетическое богатство и многообразие действительности.

Борев Ю.Б. Введение в эстетику. М., 1966. С. 49, 52, 53.

Наука, философия, мораль, искусство отражают действительность в разной форме.

Каждая форма общественного сознания выполняет свои специфические функции, имеет особые внутренние закономерности развития, свой метод освоения действительности.

В деятельном начале искусства нужно разграничить три момента.

Во-первых, деятельность художника есть определенное преобразование наблю­дений, впечатлений, фактов, почерпнутых из действительности. Своим творческим воображением, фантазией автор перерабатывает жизненный материал в образы, строя новую реальность, художественный мир.

Другая сфера деятельности художника – это обработка строительного материала образа. Создание скульптуры, картины, поэмы, симфонии – это всегда преобразо­вание мрамора, краски, слова, звука.

И, наконец, еще один важный аспект искусства как деятельности: произведение оказывает идейно-эстетичекое воздействие на аудиторию, учит и воспитывает людей. И в этом влиянии на духовный мир читателя, зрителя, слушателя тоже проявляется деятельная сущность искусства.

Наука скажет, что вода есть Н₂О, и будет схвачена суть, закон существования этого явления. Но, как известно, явление богаче закона. Вода богаче закона своего существования. В формулу воды не вошло ни прелестное журчание ручья, которое напоминает голос любимой, ни переливы волн, ни лунная дорожка на этой воде, ни бушующий девятый вал, который мы видим на картине Айвазовского и в котором живет мощь стихии, ни сотни других свойств воды.

Борев Ю.Б. Введение в эстетику. М., 1966. С. 136–138, 140, 147.

Художественный образ – специфическая форма отражения действитель­ности и выражения эстетического отношения к ней человека. Образ закрепляет художест­венную деятельность человека и несет богатую познавательную «информацию» о мире. Художественный образ – метафоричен по своей при­роде. Он раскрывает жизненное богатство явлений действительности путем их столкновения, сопоставления, приведения во взаимодействие. Образ имеет внутреннюю логику развития, известное «самодвижение» и является единством общего и единичного, чувства и художественной мысли, объективного и субъективного, «сверхсмыслового» и рационального. Строительным матери­алом художественного образа служит действительность и сама личность его творца.

Борев Ю.Б. Введение в эстетику. М., 1966. С. 185.

Искусство существует не вообще, а в конкретных своих видах: литература, театр, кино, графика, живопись, скульптура, музыка, архитектура, балет, прикладное и декоративное искусство, цирк, телевидение и т.д.

Каждый вид искусства вносит что-то новое, свое, совершенно особенное в эстетическое освоение мира, в художественную культуру человечества. Сама действительность очень сложна. Многообразие видов искусства дает возможность полно отразить жизнь. Ни глав­ных, ни второстепенных искусств не существует. Виды искусств не заменяют друг друга.

Каждый вид искусства, в основном, связан с какими-либо сторонами действитель­ности. Чайковский говорил, что музыка может отразить и море и лес, но, в первую очередь, она должна изобразить чувства.

Нет главных и второстепенных искусств, но существует наиболее массовый вид искусства по силе, глубине воздействия и широте охвата жизненного материала и аудитории (например, театр в эпоху Французской буржуазной революции или кино – вчера, телевидение – сегодня).

Различные виды искусства есть различные формы эстетического освоения мира. Их многообразие вызвано к жизни реальным эстетическим богатством мира и субъективным богатством человеческого духа, обусловленным многообразием общественной практики человека.

Борев Ю.Б. Введение в эстетику. М., 1966. С. 248, 249, 252.

Архитектура – формирование действительности по законам красоты при создании сооружений, призванных обслуживать потребности человека в жилье и обществен­ных помещениях. Архитектурный образ утилитарно-эстетически осваивает, очелове­чивает пространство, противопоставляя это освоенное пространство неосвоенному. Архитектура обслуживает человека и утилитарно, создавая жилые и общественные помещения, и эстетически, воздействуя на зрителей и утверждая определенные эстетические идеалы.

В архитектурный образ органически входит назначение сооружения. Художест­венная выразительность образа неотделима от функционального значения сооружения.

Архитектура не воспроизводит действительность непосредственно, ее образы вырази­тельны, а не изобразительны. Архитектура способна вступать в синтез с другими видами искусства: монументальной живописью, скульптурой, прикладным и декоративным искусством.

Важнейшие художественно-выразительные средства архитектуры – компо­зиция, архитектоника (единство конструктивной и художественной формы здания), пропорцио­нальность, масштабность и т.д.

Основа архитектурной композиции – объемно-пространственная структура, орга­ническая взаимосвязь частей, элементов здания или, в случае ансамбля, взаимосвязь нескольких зданий и сооружений. Пропорциональность в архитектуре – соразмер­ность частей здания или ансамбля, его совмещенность с окружающими зданиями и природой, а также отношение к человеку. Масштаб сооружения во многом определяет характер художественного образа, его монументальность или интимность.

Архитектура возникла на самых ранних ступенях развития человеческого общества. На высшей ступени варварства появились зачатки архитектуры как искусства, в строительстве начинают сказываться уже не только законы необходимости, но и законы красоты.

Для архитектуры Древнего Египта характерны грандиозные гробницы – пирамиды (например, пирамида Хеопса в Гизе имеет высоту около 150 м) и храмы с множеством колонн огромных размеров.

Борев Ю.Б. Введение в эстетику. М., 1966. С. 253–255.

Скульптура – вид пространственного изобразительного искусства, в кото­ром действительность отражается в пластических художественных образах, запечат­ленных в глине, камне, металле.

Человек – главный, но не единственный предмет скульптуры. Анималисты создают фигуры животных. Благодаря таким родам скульптуры, как барельеф и горельеф (выпуклое изображение на плоскости), ваяние близко соприкасается с живописью и графикой, и ему становится доступно даже изображение пейзажа. Круглой скульптуре с трудом удается воссоздать лишь некоторые детали реальной среды, окружающей человека.

Скульптура – один из древнейших видов искусства. Первые ее памятники относятся к эпохе палеолита.

Ваяние Древней Греции достигло высочайшего уровня развития. Не случайно Гегель связывает классический (античный) период искусства именно со скульптурой. В герое античной скульптуры всегда живет ощущение внутренней свободы. Герой непринужден и сохраняет внутреннее достоинство, даже страдание не искажает, не обезображивает его лица, не нарушает гармонию образа.

Борев Ю.Б. Введение в эстетику. М., 1966. С. 277 – 281.